Семен Петриченко ніколи не робив подарунків своїй дружині, з якою він благополучно прожив цілих двадцять років.
З Валею вони одружилися швидко, через місяць після знайомства. Та й побачення були швидкоплинними, без подарунків. Приїжджав у село, де Валя жила, свистів їй під віконцями. Вона вискакувала з дому, і вдвох сідали на лавку біля воріт, сиділи до півночі, зрідка перекидаючись словами…
А поцілував Валю вперше вже, коли посватав її. Весілля відіграли. Почалося життя з його суєтою і турботами. Семен став чудовим господарем. Розвів худобу. Валя теж виявилася старанною. Город сусідкам на заздрість.
Пішли діти. Пелюшки, сорочечки, дитячі хвороби. Тут не до подарунків. Голову б прихилити. Свята проходили якось буденно, відзначали банальними застіллями. Ось і текло їхнє життя, нехай непримітне, повсякденними важкими клопотами, зате рівне і спокійне.
Якось раз Семен поїхав з сусідом картоплею і салом торгувати в район, якраз перед Восьмим березня. Він щойно льох розкрив, картоплю перебрав, зайву продати вирішив. Та й салу, навіщо лежати, скоро кабанчика валити, свіже буде.
Ось і стоїть Семен на базарі. Морозець славний такий, не міцний, весною пахне. Розторгувався на подив швидко. Сало розібрали. Картоплю розхапали, ніби дивина була якась.
«Хороші гроші взяв» – радісно подумав Семен, – ось Валя зрадіє». Прибравши мішки в машину сусіда, Семен пішов по магазинах. Господиня веліла прикупити дрібничок.
Перш за все, він за багаторічною звичкою зайшов в забігайлівку, щоб відсвяткувати вдалу торгівлю. Ні, він не вживав багато. Але чомусь вірив, що якщо не перекинути чарочку за вдалий продаж, то наступного разу не пощастить.
Випивши належні грами, Семен у піднесеному настрої йшов по галасливій вулиці. Дивився на вітрини, численних перехожих.
Тут він побачив таку картину. Біля великої вітрини стояла молоденька парочка. Дівчина така свіжа і юна, під стать своєму супутнику, такому ж молоденькому хлопчині.
Дівчина зачаровано дивилася на сукню, яка висіла на манекені у вітрині магазину.
– Світланко, ходімо далі, ну чого ти втупилася в цю сукню?
– Подивися, яка краса.
– Ну, подумаєш, барахло.
– Дурень ти, Сергію, це можна сукня зараз. Подаруй мені її на Восьме березня, га?
– Свєта, ну ти ж знаєш, що грошей в обріз? Зараз куплю, потім місяць, як жити будемо?
– Протягнемо якось, ну Сергію? Я так хочу цю сукню. Вже рік як ми одружені, а ти мені ще жодного разу не робив подарунка на свято, навіть на Новий Рік.
– Свєта, ну що ти робиш зі мною? Знову на одній картоплі і капусті сидіти будемо?
– Сергію, я ж люблю тебе, мій милий, – Свєта, не соромлячись, міцно чмокнула чоловіка в губи і поквапила його в магазин.
Хлопець поблажливо розвів руками, помітивши погляд Семена, мовляв, що поробиш, брате… жінки, є жінки.
Незабаром парочка вилетіла з магазину. Свєта щасливо заливаючись сміхом, вдячно притискалася до чоловіка. Вони зникли в натовпі.
Семен про щось замислився. Постояв, розглядаючи сукню у вітрині. І справді річ хороша. Простенька така, у квіточках, схожа на сарафан Валі, в якому вона ходила на побачення.
І щось ворухнулося у нього в серці. Чи то юність згадалася, чи то себе побачив у юній парі. Однак по жилах розтеклося давно забуте хвилювання. І раптом спало на думку:
«А я ж так і не робив подарунків своїй Валі. Все ніколи було. Та й баловством вважав. А Сергій той , готовий жити впроголодь, аби тільки радість подарувати дружині. Отже, і справді кохає. А я сам-то кохаю Валю?
До весілля здавалося, любив. А потім якось все стерлося. Жили, як живемо. Згадати нічого. Одна метушня!»
Побачене крадькома чуже щастя так засліпило Семена, що аж до болю в серці, йому захотілося випробувати його самому.
Він рішуче зайшов до магазину. Молоденька продавчиня кинулася йому назустріч:
– Вам чимось допомогти?
– Допоможи, донечко. Мені потрібна сукня, яка висить у вітрині на манекені.
– О, це наймодніша річ, чистий шовк. Ваша донька буде рада.
– Це не для доньки, я беру для господині, – похмуро сказав Семен.
– О, як я рада за неї, – защебетала дівчинка, загортаючи покупку.
– Скільки коштує?
Продавчиня назвала ціну, Семен остовпів. Це, великі гроші в його розумінні.
– А що так дорого? – сварливо поцікавився він. Дівчина поблажливо пояснила:
– Тканина дорога і якісна.
Семен замислився. Шкода грошей. Треба ж. Тут перед очима знову постало щасливе обличчя Свєти. І він зважився.
– Купую, – відрахував купюри і задоволений своїм рішенням вийшов з пакетом з магазину. Тут і сусід підійшов. Їхали додому весело. Сусід похвалився, що день видався прибутковим. Все до копійки везе додому.
– Ну а ти як?
– Що як?
– Багато взяв з торгівлі?
– Ти чого чужі гроші рахуєш? – раптом розлютився Семен.
– Ну, добре, добре, чого кип’ятишся? – здивувався сусід його похмурому настрою.
Приїхали. Семен зайшов додому, Валя ще з ферми не повернулася. Пішов, нагодував худобу сіном, прибрав гній.
Працює, а на серці тяжко. Начебто добру справу зробив, подарунок купив, а що ж так свербить на душі? Семен плюнув і пішов до хати. Налив собі чарку, потім ще. Ніби заспокоївся.
Грюкнули двері. Валя прийшла. Як завжди похмура. Побачила чоловіка, що сидів за столом:
– Ти чого це розсівся? Як з’їздив?
– Нормально. Ось гроші. – Валя перерахувала.
– Щось замало, проторгувався чи що?
– Та ні, тут, бачиш, як вийшло , загалом, решта грошей ось там у пакеті. – Валя так само похмуро вийняла сукню.
– Це ти кому купив, Наталці? Так їй начебто завелике, гроші дарма витратив.
– Це тобі, – раптом сором’язливо сказав Семен, – подарунок на Восьме березня.
– Мені? – недовірливо запитала Валя, а потім, все ще не вірячи, – справді мені?
– Тобі, тобі, – підбадьорився Семен, відчуваючи, що не буде прочуханки за витрачені гроші, – а кому ж іще?
– Ох, Семен, – раптом радісно схлипнула Валя і побігла в іншу кімнату.
Возилася хвилин десять і вийшла вся заплакана.
– Не лізе, я погладшала.
– Та як же так, – розгубився Семен, -тя ж пам’ятаю, що така сама сукня було на тобі, коли ми на лавці сиділи біля воріт.
– Дурнику, – крізь сльози промовила Валя, – скільки років минуло, я ж змінилася.
– А знаєш, коли я дивився на ці квіточки, всі наші вечори згадував. Ти така худенька сидиш поруч, а зірок на небі, ніби хто жито розсипав.
– Так, Семен, твоя правда. Добре було тоді, – занурилася у спогади Валя.
Засиділися до сутінок. Почали повертатися діти з вулиці. Першою влетіла старша, Наталя:
– Батьки, ви чого в темряві сидите, – і увімкнула світло, помітила сукню, що висіла на спинці стільця, – ой, що це? Кому це? Це ж сукня наймодніша за останній сезон. Мамо, тату, не мовчіть, кому ця розкіш?
Валя подивилася на Семена:
– Та тобі це, татко привіз подарунок на Восьме березня.
– Тату, я тебе люблю, – дочка чмокнула в щічку батька і вибігла в іншу кімнату, а незабаром вийшла ходою манекенниці в новій сукні, покрутилася і так, і сяк.
І справді, вона їй пасувала, і розмір був її. Наталя, як кішка, кинулася до вішака, накинула шубку і зі словами «Я до подружки» зникла в дверному отворі.
Молодшому Семен привіз цукерки та солодощі. За вікном потемніло. Незабаром і спати лягли. Солодка ніч минула швидко.
На ранок його розбудила Валя:
– Вставай, Семене, – погладила вона його по голові, – сніданок готовий, – і подивилася на нього таким ясним люблячим поглядом, що він мало не потонув у ньому.
– А що вже ранок? Тоді зі святом тебе, дружино.
– Ти мені вчора свято влаштував, дякую тобі.
– Ну, ось теж скажеш, – зніяковів Семен.
– Іди, вмийся і за стіл.
Давно так душевно не сиділи того ранку Валя і Семен. Нехай Бог дасть їм попереду багато таких днів…
Спеціально для сайту Stories
