Ірина побачила Аллу Дмитрівну здалеку — сусідка метушилася біля під’їзду, немов стривожена пташка, раз у раз поглядаючи на вікна четвертого поверху. Побачивши Ірину з Мишком, вона замахала руками і майже бігом кинулася назустріч.
— Ірочка, люба, не йди додому! — прошепотіла вона, хапаючи молоду жінку за рукав плаща. — Там якісь… — вона поглянула на затихлого Мишка, — якісь нехороші люди. Все перевертають, шукають щось. І не схожі вони на поліцію, ох не схожі!
У Ірини забилося серце. У скронях застукало тупим, важким болем.
— Андрій вдома? — через силу вичавила вона, міцніше стискаючи долоньку сина.
Алла Дмитрівна тільки головою похитала:
— Не бачила його. З ранку ці… прийшли. Четверо. Здорові такі, в шкіряних куртках. Дзвонили-дзвонили, потім ключем відчинили. Я у вічко бачила.
«Знову, — пульсувало в голові в Ірини. — Знову за старе. Адже клявся, божився — зав’язав».
Вона прикрила очі, згадуючи їхню останню розмову. Андрій стояв на колінах, цілував їй руки, запевняв зі сльозами — все, більше ніколи, це був останній раз. Карти, рулетка — забуто назавжди. Заради неї, заради Михайла.
А тепер…
— Мамочко, — смикнув її за руку син, — а чому ми не йдемо додому?
Ірина насилу проковтнула клубок у горлі.
— Михайле, сонечко, нам треба… треба трохи почекати. Тітка Алла нас чаєм пригостить, правда? — вона благально подивилася на сусідку.
— Звичайно-звичайно! — заметушилася та. — У мене і пиріг є, з яблуками. Ходімо швидше!
У квартирі Алли Дмитрівни пахло корицею і ваніллю. Михайло, з’ївши два шматки пирога, задрімав на дивані. А Ірина сиділа біля вікна, до болю вдивляючись у сірий осінній двір.
Вони вийшли через дві години — гучні, розкуті, впевнені у своїй безкарності. Постояли біля під’їзду. Головний — дістав телефон, коротко кинув комусь: «Його немає. Речі перевірили — порожньо».
Ірина дочекалася, поки вони сядуть у чорний джип і поїдуть. Поспішно розштовхала сина:
— Михайло, прокидайся. Нам час.
— Додому? — сонно посміхнувся він.
— Ні, любий. Ми поїдемо… в гості. До тітки Валі, в село. Пам’ятаєш, я тобі розповідала?
Квартира виглядала так, ніби по ній пройшов смерч. Вивалена з шаф білизна, розкидані речі, перевернуті меблі. На підлозі уламки улюбленої вази — весільний подарунок.
Ірина механічно збирала найнеобхідніше: документи, теплі речі, трохи грошей із заначки за батареєю. У дитячій склала в рюкзак книжки, олівці,фарби, улюбленого плюшевого ведмедя.
«Господи, що ж ти накоїв, Андрію?» — стукало в скронях.
Записку писати не стала — навіщо? Знайде спосіб зв’язатися, якщо захоче. Якщо взагалі живим залишиться…
До автовокзалу дісталися на таксі. Водій — немолодий, з добрими очима — всю дорогу косився в дзеркало на їх напружені обличчя, але питань не задавав.
Автобус до Криничок трясся по розбитій дорозі дві години. Михайло заснув, притулившись до материнського плеча. А Ірина дивилася в темне вікно і думала — чи правильно вона вчинила? Може, варто було залишитися, спробувати допомогти чоловікові?
Але що вона могла? У неї на руках п’ятирічна дитина. А ці люди… Від таких не сховаєшся, не відкупишся. Якщо Андрій їм винен — знайдуть, дістануть з-під землі.
Ні, рішення прийнято. Треба рятувати сина. І себе.
В Криничках їх зустріла вогка осіння ніч. Ірина насилу впізнавала місця, де бувала в дитинстві. Ось тут був магазин — тепер розвалюха. Там пекарня.
Будинок тітки Валі знайшла не відразу — в непроглядній темряві все здавалося чужим, незнайомим. Довго стукала у ворота, завмираючи від кожного шереху.
Нарешті скрипнула хвіртка. На ґанок вийшов високий сивий старий :
— Кого там чорти принесли серед ночі?
— Вибачте… — прошепотіла Ірина. — Я шукаю Валентину Петрівну. Вона тут живе?
Старий хмикнув:
— Жила колись. Рік тому продала будинок, поїхала до дітей у місто. А ви їй хто будете?
У Ірини підкосилися ноги. Вона притулилася до паркану, відчуваючи, як по щоках котяться гарячі сльози.
— Я… її племінниця. Ірина. А це мій син, Михайло.
Старий підняв лампу вище, вдивляючись в їхні обличчя. Похитав головою:
— Бачу, у вас біда. Йдіть в будинок. Не на вулиці ж розмовляти.
— Та ми не можемо… Вибачте, що потурбували…
— А я кажу — в будинок! — прикрикнув старий. — Он дитина зовсім сонна. Заходьте, я чайник поставлю. Микола Сергійович я. Потім розповісте, що та як.
Тринадцять років промайнули як один день. Ірина часто думала про це, дивлячись на високого ставного юнака, що схилився над підручниками. Здавалося, тільки вчора маленький Михайло боязко тулився до її боку в будинку Миколи Сергійовича, а сьогодні…
— Мамо, уяви, у мене з хімії найвищий бал! — син підняв сяюче обличчя від зошита. — Марія Степанівна сказала, що з такими знаннями в медичний без проблем вступлю.
Ірина посміхнулася, крадькома змахуючи сльозу. Серце щеміло від гордості . Її хлопчик — вже зовсім дорослий. І всі ці роки вона не переставала дякувати долі за той злощасний вечір, який привів їх у цей будинок.
Микола Сергійович, наполіг тоді — залишайтеся. Будинок великий, місця вистачить. А там буде видно. Так і прижилися.
Ірина влаштувалася дояркою. Спочатку було важко — руки німіли, спина боліла. Але поступово втягнулася. Зарплату платили нерегулярно, зате завжди можна було додому молока принести, а то й м’яса під розрахунок виписати.
Город виручав. Микола Сергійович, хоч і в літах, а все показував, вчив — коли що садити, як за розсадою доглядати. Михайло бігав слідом, засипав питаннями — дід тільки посміхався в вуса, відповідав докладно, з душею.
— Господарський хлопчина росте, — казав він. — У медицину, кажеш, хоче? Що ж, справа хороша. У мене ось син…
Тут він завжди замовкав, хмурився. Про сина, який виїхав за кордон ще на початку дев’яностих, старий говорив рідко і неохоче. Ірина знала тільки, що той оселився десь у Канаді, писав зрідка, дзвонив у свята.
А потім сталося непередбачене — Микола Сергійович зліг. Інсульт. Ірина метушилася між фермою і будинком, варила бульйони, рубала дрова, топила піч. Михайло після школи поспішав до діда — читав вголос газети, розповідав шкільні новини.
Старий тримався. Через півроку вже кульгав по двору з паличкою, командував — де яку грядку полити, що прополоти. Але колишньої сили в ньому вже не було.
Того лютневого вечора Ірина якраз затопила піч. За вікном мела хуртовина, вітер кидав у скло колючий сніг. Михайло сидів над підручниками, готувався до чергової олімпіади.
Стукіт у двері пролунав так несподівано, що вона здригнулася. Кого могло принести в таку погоду?
На порозі стояв високий чоловік у дорогому пальто.
— Добрий вечір, — голос глибокий, з легким хрипом. — Я шукаю Миколу Сергійовича Вороненка.
— Проходьте, — Ірина відступила. — Він у своїй кімнаті. А ви…
— Олександр, — чоловік струсив сніг з плечей. — Його син.
Того вечора в будинку не вщухали розмови далеко за північ. Батько і син, які не бачилися п’ятнадцять років, говорили, говорили, говорили. Про минуле і сьогодення, про країни і міста, про свої помилки і прозріння.
Ірина тихо прибирала зі столу, намагаючись не заважати. Але раз у раз ловила на собі уважний погляд темних очей.
Олександр залишився. Спочатку на тиждень, потім на місяць. Гуляв з батьком по засніженому саду, колов дрова, лагодив продірявлений дах. Вечорами розповідав про своє життя в Канаді — докладно, з гумором, ніби фільм показував.
Ірина слухала, затамувавши подих. Цей великий, міцний чоловік немов випромінював якесь особливе тепло. Поруч з ним все ставало простішим, зрозумілішим, надійнішим.
Одного разу він застав її в сльозах. Вона сиділа на ґанку, мнучи в руках лист. Перший за всі ці роки лист від Андрія.
— Що сталося? — Олександр присів поруч, накрив її крижані пальці своєю широкою долонею.
І вона розповіла — все, з самого початку. Про чоловіка-гравця, про бандитів, про втечу в ніч. Про страх і відчай, про роки невідомості.
— А тепер ось, пише… Пробачення просить. Каже, зав’язав, працює. Кличе повернутися.
Олександр мовчав, тільки пальці його трохи міцніше стиснули її руку.
— Знаєш, — повільно промовив він, — я теж колись втік. Від усього — від батька, від країни, від самого себе. Думав, там, за океаном, почну з чистого аркуша. А виявилося — куди б ти не втік, головне — хто поруч з тобою.
Він помовчав, потім тихо запитав:
— Ти його кохаєш? Все ще кохаєш?
Ірина похитала головою:
— Ні. Вже давно ні. Просто… шкода його. І страшно — раптом знову за старе?
— Мамо! — з дому вискочив Михайло. — Ти уявляєш! Мені з медичного прийшло запрошення — на підготовчі курси! Кажуть, з моїми оцінками…
Він замовк, побачивши їхні сплетені руки. Замер, перевівши погляд з матері на Олександра.
— Михайле, — Ірина підвелася, простягнула руку до сина. — Іди сюди. Нам треба поговорити.
— Не треба, — посміхнувся він раптом зовсім по-дорослому. — Я все розумію, мамо. Правда.
Підійшов, обійняв її за плечі:
— Ти ж знаєш, я буду тільки радий. Ви обоє… ви заслуговуєте на щастя.
Навесні Михайло вступив до медичного. А влітку вони зіграли скромне весілля — в тому самому саду, де колись Микола Сергійович вчив маленького хлопчика розрізняти сорти яблунь.
Старий сяяв. Раз у раз витирав сльози, потай хрестився. А потім раптом встав, розправив плечі і сказав голосно, з наголосом:
— Ось тепер все правильно. Все, як і має бути.
Ірина дивилася на чоловіка — такого рідного, надійного. На сина — високого, красивого, з сяючими очима. На щасливого свекра.
І думала — адже й справді, все склалося саме так, як мало бути. Просто іноді доля веде нас дивними шляхами — через біль і страх, через втрати і знахідки. Щоб зрештою привести туди, де нас давно чекали.
— Про що задумалася? — прошепотів Олександр, обіймаючи її за плечі.
— Про те, як дивно влаштоване життя, — посміхнулася вона. — І про те, що іноді потрібно просто довіритися йому. І не боятися почати все спочатку.
Спеціально для сайту Stories
