Пам’ятаю той вечір, ніби вчора було, хоча минуло вже багато років. Листопад вже до кісток пробирав, злим морозом, а вітер завивав у димарі, як покинуте цуценя. Вечір вже щільно огорнув село, і я простягнула руку до засувки на віконницях, як двері мої скрипнули тихо, немов вибачаючись.
На порозі стояла Ірина, дружина Михайла. Сама не своя, худа, прозора, ніби осіннє листя на вітрі. Пальто на ній розпахнуте, хустка зісковзнула на плечі, а в очах – така туга, що у мене самої серце в тугий вузол стиснулося.
Ні слова не кажучи, пройшла до лавки, сіла і завмерла, дивлячись в одну точку. Руки, сині від холоду, безвольно лежать на колінах, і тільки плечі дрібно-дрібно тремтять.
Я мовчки підійшла, накинула їй на плечі свою стару шаль, що пахла сушеною м’ятою і трохи корвалолом. Потім поставила на піч чайник, дістала чашку з волошками. Сиджу поруч, нічого не питаю.
Я знаю, коли людині треба виговоритися, вона сама почне. А коли слова, як гострі скельця в горлі, краще й не квапити.
А в неї по щоці тихо покотилася сльоза. Одна, потім друга. Не ридаючи, ні. Так плачуть, коли всі сльози вже виплакані, коли всередині – випалена пустеля.
– Вигнали, Валентино Семенівно, – прошепотіла вона одними губами, так тихо, що я ледь розчула.- Сказали, що я їм не потрібна в їхньому домі.
І все стало мені зрозуміло. «Їм» – це її зовицям, сестрам Михайла, Аріні та Софії. Дві скелі, а не жінки. Жили вони в батьківському домі втрьох.
Михайло, наймолодший, та вони – дві старші сестри, старі діви, як у народі кажуть, – колючі, як реп’яхи.
Все життя господарство на собі тягнули, брата вирощували, пилинки з нього здували. І коли він, тридцятирічний чоловік, надумав одружитися, та ще й на міській, на Ірині, вони це як особисту образу прийняли.
Ірина-то дівчина хороша була. Тиха, працьовита, а в її погляді, такому ясному і глибокому, було щось від лісової тваринки – і лякливість, і первозданна чистота.
Приїхала до нас у село бухгалтером у колгосп, тут з Михайлом і познайомилися. Він її обожнював, на руках носив. А сестри з першого дня її не полюбили. Вони бачили в ній не невістку, а загарбницю. Чужу кров у їхньому гнізді.
І почалося у дівчини життя – не позаздриш. Вони її не лаяли, Боже борони. Вони її мовчанням мучили. Ірина слово скаже – вони ніби не чують. Поставить на стіл обід – вони до їжі не торкнуться, а потім дістануть з печі свою вчорашню вечерю.
Повісить білизну у дворі – а вони пройдуть повз і «випадково» брудною водою з відра плеснуть. І все з такими кам’яними обличчями, ніби так і треба.
Мишко метався між трьома вогнями. Любив дружину, а сестер боявся образити, адже все життя вони йому замість матері були.
«Потерпи, Іринко, – говорив він їй вечорами, коли вони в своїй кімнатці зачинялися. – Вони звикнуть. Вони у мене добрі, просто… старого гарту».
А Ірина терпіла. Рік терпіла, другий. Вже й животик у неї округлився, первістка чекали. Думала, може, дитина їхні серця розтопить. Де там… Вони лише кривили губи:
«Спадкоємець знайшовся. На готове-то кожен здібний».
Кульмінація, як кажуть вчені люди, сталася того самого листопадового вечора. Того дня наш голова, Матвійович, за Михайлом машину прислав. У них на далекій фермі світло вимкнуло, а там ось-ось мало початися отелення, без світла і тепла ніяк.
А Михайло у нас один на всю округу з електрикою на «ти» був, руки золоті. Його як фахівця і зірвали. Матвійович слово дав, що як тільки все налагодить, його на тій же машині додому і привезуть. Та хіба можна вгадати, скільки часу на таку поломку піде?
А в Ірини як на зло прихопило спину. Вона лежала, а сестри сиділи в кімнаті, наче дві горгулі, і в’язали свої нескінченні шкарпетки.
– Аріно, – попросила Ірина тихо, – водички б мені…
Аріна, старша, навіть голови не повернула. Тільки спиці в її руках застукали швидше, зліше.
Софія, яка була молодша, але не м’якша, встала, підійшла до відра, зачерпнула ковшем крижаної води і поставила на підлогу, далеко від ліжка.
І ось тут, мабуть, у Ірини лопнула остання струна. Вона встала, хитаючись, дійшла до відра, а руки не тримають. Упустила ківш.
Вода розплескалася по свіжовимитій підлозі.
І тут сестри ніби з ланцюга зірвалися. Вперше за два роки вони заговорили. Та краще б мовчали. Що вони кричали, я переказувати не буду, не хочу душу вам труїти.
Але суть одна: нечупара, нахлібниця, міська фіфа, захотіла їхній будинок відібрати, їхнього брата приворожила. І під кінець Аріна, вся багряна від злості, схопила її за руку, виштовхнула за двері і клацнула засувом. Проти ночі,жінку при надії…
Ось така вона і сиділа переді мною, Ірина, моя пташка підбита. Я її чаєм з малиною напоїла, ноги в таз з теплою водою опустила, укутала тепліше. Уклала спати на свою кушетку, за ширмою.
А сама сіла біля вікна і до самого ранку очей не зімкнула. Все думала: “Господи, звідки в людях стільки жорстокості? Адже не звірі ж, а рідну кров, кровиночку рідного брата, за поріг виставили. Гординя, вона ж як іржа. Ззовні начебто і не видно, а зсередини всю людину з’їдає дотла.”
Під ранок повернувся Михайло. Дивлюся у віконце – під’їхав до свого будинку. Бачу, як до дверей метнувся… а вони не піддаються. Він раз смикнув, другий – ручка навіть не повертається, мабуть, на важкий засув зсередини закрилися.
Він у вікна застукав, спочатку тихо, потім вже кулаком: «Аріно! Софіє! Відчиніть!» А у відповідь – тиша, і вікна темні, сліпі, дивляться на нього. Ні вогника, ні звуку. Немов і немає там нікого живого.
І тут він до мене. Не пішов, а майже побіг. Влетів у медпункт, не може віддихатися, в очах – не просто здивування, а звірячий страх.
-Семенівно, де Ірина?! Що сталося?! У будинку нікого, все зачинено!
Я йому все розповіла, як було. Він обличчям почорнів, кулаки стиснув так, що кісточки побіліли.
– Стій, – зупинила я його. – Злом на зло не відповіси. Тільки більше дров наламаєш. Іди до дружини. Вона тебе чекає.
Він увійшов за ширму. Я чула, як він опустився на коліна перед кушеткою, як плакав, сховавши обличчя в її долоні, як просив вибачення. А вона гладила його по голові і шепотіла:
– Нічого, Михайле, нічого… Все добре.
Того ж дня вони переїхали. На самий край села, в стару хату, що залишилася від бабусі Марії.
Михайло з чоловіками за тиждень її поправили. Піч переклали, вікна вставили, дах підлатали. Живуть бідно, звичайно, але Ірина в тому будиночку розквітла. Сама собі господиня. Ніхто над душею не стоїть, ніхто поглядом не свердлить. Через пару місяців вона народила синочка, Льошеньку. Копія Михайла, тільки очі мамині.
А сестри залишилися самі у своєму великому, гучному будинку. Замкнулися, ніби в фортеці. З братом не розмовляли, при зустрічі відверталися. Думали, приповзе, вибачення проситиме. А він не повз. Він свою сім’ю будував. Своє щастя ліпив з того, що було.
Так минуло три роки. Село – воно ж як один організм. Всі про всіх знають. Бачили, як Михайло з Іриною живуть. Небагато, але душа в душу.
Льошенька підріс, бігав уже по двору, дзвінко сміявся. А у великому будинку на центральній вулиці – тиша і запустіння. Вікна немиті, паркан похилився.
Аріна з Софією зовсім згорбилися, висохли від своєї злості.
Розв’язка прийшла несподівано, як це завжди буває в житті. Було це взимку, під Хрещення. Морози стояли люті. І ось якось вночі стукіт до мене у вікно. Гучний, відчайдушний. Відчиняю – Софія на порозі. Без хустки, в одній кофті. Обличчя біле, як полотно.
– Семенівно, – хрипить, – рятуй! Аріні погано! Лежить, майже не дихає…
Я зібрала свою валізку, і ми побігли. У будинку у них холодно, наче в погребі, пічка давно охолола. Аріна лежить на підлозі в сінях, скорчившись, і тільки стогне глухо, як поранена тварина. Обличчя сіре, піт на лобі, а очі від болю каламутні.
– Що сталося? – питаю я Софію, а сама вже до Аріни нахиляюся.
– По воду пішла… послизнулася на ґанку, лід же… Охнула і сіла, а встати вже не може.
Я обережно її ногу оглянула – Господи! Відразу зрозуміла, що справа погана. Це не забій, ні. Тут кісточка зламана, та в дуже поганому місці – в стегні. Сама вона і кроку не зробить, і чіпати її зайвий раз не можна, тільки гірше зробиш.
– До лікарні треба, Софіє, – кажу твердо. – Терміново. Тут я безсила, рентген потрібен, операція, може.
– Та як же до лікарні? – заголосила Софія. Дороги завалені снігом, наша машина до весни тепер з гаража не виїде. Зв’язку немає, телефонний дріт на стовпі обірвало вітром.
– Біжи до Михайла, – кажу я, дивлячись Софії прямо в очі. – Кінь є в селі. У діда Степана, на тому кінці. Старенький Буран його, він один зможе. Пройде.
Софія було здригнулася, в очах блиснула надія.
– Так я до Степана… я його…
– Не піде до тебе Степан, – відрізала я. – Він людина стара, образлива. Ти хіба забула, як ви з Аріною його ганьбили, коли його коза до вас в город заблукала? Він з вами і розмовляти не стане. А ось Михайла він поважає.
Михайло йому все літо дах на сараї допомагав латати, без будь-якої плати, по-сусідськи. Його одного Степан послухає.
Та й сани у нього в сараї під замком, одному Михайлу він ключ довірить. Тож біжи, Софіє. Біжи до свого брата. Падай до ніг, проси, щоб він до Степана пішов. Іншого виходу немає.
Обличчя Софії закам’яніло. Вона все зрозуміла. Зрозуміла, що життя сестри тепер залежить не від неї, не від їх гордині, а від доброго імені і совісті того, кого вони так принижували.
Що не вони, а він, брат, який живе в старій хаті, має в селі повагу і вагу.
Але страх за сестру виявився сильнішим. Не сказавши ні слова, вона накинула на плечі перший-ліпший кожух і кинулася геть, у заметіль, у темряву, на інший кінець села, де в маленькому будиночку горів єдиний для неї вогник надії…
Минула година, може, більше. Чую – скрип полозів біля воріт. Входять. Михайло, а за ним – Ірина. У руках тримає вузлик. Михайло мовчки підійшов до сестри, подивився на неї, потім на мене.
А Ірина підійшла до печі, швидко, по-хазяйськи, розтопила її. Дістала зі свого вузлика термос з гарячим бульйоном, фляжку з липовим відваром.
– Ось, – каже Ірина, – ви її напоїть потихеньку, поки збираєтеся.
Софія дивиться на неї, на невістку свою, яку з дому вигнала, і слова сказати не може. Тільки губи у неї тремтять.
Ми відвезли Аріну. Виходили її в районній лікарні, слава Богу. А коли вона повернулася, ще слабка, худа, їхній будинок було не впізнати. Пічка натоплена, на столі – гарячий борщ, в кімнаті чисто прибрано. І Ірина клопоче. З Льошкою на руках.
Виявилося, вона щодня до них ходила. І піч топила, і їжу готувала, і Софії допомагала. Мовчки. Жодного докору, жодного косого погляду.
З того дня все змінилося. Не відразу, звичайно. Не було у них там слізних обіймів і гучних вибачень. Все по-тихому, по-сільськи. Спочатку Софія, зустрівши Ірину у дворі, буркне: «Борщ вчора хороший був, наваристий». Потім Аріна, сидячи на завалинці, скаже Льоші: «Нумо, йди до бабусі, яблучком пригощу».
І ось якось раз, теплим серпневим вечором, я йду повз їхній будинок. А там – сміх заливистий. На ґанку, на старому кожуху, сидить вся родина і перебирає щойно викопану картоплю.
Михайло з Льошкою відкидають велику – в льох, Ірина складає дрібну – худобі. А поруч, як дві суворі судді, сидять Аріна і Софія. І вони не мовчать. Вони сперечаються, вихоплюючи одна в одної картоплини:
– Цю куди?! – суворо запитує Аріна, показуючи Ірині бульбу із зеленим бочком. – Таку людям не можна, тільки на корм!
– Та що ти чіпляєшся! – махає рукою Софія, – Зрізати зелень, і на насіння піде найкраща! Не треба добром розкидатися!
І в цій їхній простій, буденній суперечці про картоплю, в запаху свіжоскопаної землі було стільки справжнього, міцного життя, стільки турботи одне про одного, що я зупинилася і довго дивилася на них, посміхаючись крізь сльози.
Ось і думайте потім, що страшніше ламається – кістка на морозі чи душа від гордині? А що лікує краще за будь-які ліки?
Спеціально для сайту Stories
