Баба Марія, подоївши корову, попивши парного молока, відразу ж лягала спати. Вона не любила темну пору доби. А вставала вона о четвертій.
На початку п’ятої вже дим з труби розстилався по даху будинку або ж вгору здіймався змійкою, все залежало від погоди. На початку сьомої вона вже з тарілкою млинців стояла на порозі будинку сусідки баби Люби і барабанила ногою в двері.
Господиня з радістю запрошувала пройти в будинок, але все ж не забувала за звичкою побурчати:
– Що стоїш, стукаєш, заходь, чай закипів. Я ще й піч не починала топити. Дрова приготувала, залишилося сірником чиркнути, але спочатку давай вип’ємо чаю. Знала, що припрешся не світ не зоря, чай заварила.
Чаювали не поспішаючи, так як баба Люба крім курей нічого не тримала і поспішати їй годувати худобу не треба було.
– Які у тебе млинці смачні! Я життя прожила, а таких жодного разу не спекла.
Сусідка скаржилася то на безсоння, то на дітей, які приїжджали дуже рідко, то на курей, які погано несли яйця, то на погоду, то на собаку Федора.
Марія, втомившись слухати ниття, без зла говорила:
– Люба, не правильно тобі батьки ім’я дали. Ти нікого не любиш, все не так, все у тебе не так. Ти не ображайся на життя, а радій, що живеш і нікому не докучаєш.
Люба відразу всі слова брала назад і починала виправдовуватися:
– Я не те щоб скаржуся, втомилася просто якось.
Прийшовши від неї додому, Іванівна починала чекати дзвінка від дітей. Вони дзвонили щоранку в один і той же час. Відповідь дітям була теж одна і та ж: “Дякую вам, дякую мої любі, що не забуваєте мене, що дзвоните і приїжджаєте не на моє прохання, а на поклик свого серця”.
В обід баба Марія, наливаючи наваристий борщ, себе тут же гальмувала: «Стривай, а Федір-то голодний, напевно. Сорок днів скоро буде, як Зою свою поховав, а все виє, як свій пес.
Я сама завжди встигну поїсти, а час-то обіду, треба його нагодувати».
Швидко наливала в термос борщ, у фольгу загортала котлети і йшла до сусіда.
Якось незатишно стало в його домі після відходу господині: килимки зім’яті, на столі скатертина брудна, ліжко незаправлене. Але що збивало з ніг, так це запах тютюну.
Тепер Федір палив тільки вдома. Почав дозволяти ночувати у себе собаці. І сьогодні, коли прийшла баба Марія з обідом, то її в будинку зустрічав пес, виляючи хвостом.
– Ну привіт, господарю. Я бачу, ти не думаєш за розум братися. Скоро в будці Вулкана чистіше стане, ніж у тебе в будинку. Ти що, зовсім руки опустив?
Або ти забув, що до сорока днів господиня будинку живе тут, тільки ти її не бачиш, а її душа з тобою поруч? Але вона не може навіть ні до чого доторкнутися, тут дихати навіть нічим.
Ось, Зоєчка, подивися на свого нечупару, задимив весь будинок, завалив всю кухню брудним посудом, а на твої килимки чхати хотів, Вулкан з брудними лапами по дивану бігає, на крісло норовить стрибнути.
Гаразд, приберемо потім будинок, а поки, Федір, сідай за стіл, годуватиму тебе.
– Скільки не їв борщу, а ось кращого за твій не пробував, скажи секрет. А котлети просто в роті тануть, – Федір трапезував і від душі дякував сусідці.
Баба Марія приходила додому вже після третьої години дня. Поїсть, вип’є молока і приступає до своїх справ. До вечора вона дуже втомлювалася і, впоравшись з господарством, лягала спати.
Баба Марія дуже переживала за Федора. Його дружина була для неї справжньою подругою, якій можна було довіритися, обговорити, разом порадіти і посумувати.
Вулкан за життя господині вранці підходив в один і той же час до двору і чекав, коли господиня подоїть кіз і дасть йому молока. Господиня, пестячи собаку, ділилася своїми проблемами зі здоров’ям.
– Щось тисне у мене серце. Та була я у лікаря! Кажуть, що операція потрібна. А я вже думаю, що скільки Бог відвів, стільки і протримаюся.
Ти дивись, мого Федора не ображай, вночі без діла не вий, не скигли. Кіз дід відразу продасть, так що молока не чекай. І подругу мою не ображай, вона ж не любить вашу породу, каже, що я дурна, привчила тебе до молока, що ти скоро в будку не влізеш і вимагатимеш впустити в будинок.
Ну ти після мене не нахабній, лапи-то у тебе завжди брудні, а дід мій і без тебе, за чистотою не слідкував.
Він, бувало, повз сіни, прямо в кімнату на лавку сяде і починає роззуватися. Бруд з чобіт летить, а він тільки виправдовується:
«Я думав, вони чисті». Так що удвох ви швидко будинок в будку перетворите.
Вулкан слухав уважно і все розумів. Він дивився на господиню відданими очима, своїм язиком облизував її руки, цілував в обличчя.
І дійсно, незабаром від серцевого нападу баба Зоя пішла з життя. Втративши подругу, Марія все більше і більше стала розмовляти з собою.
Вона уявляла, що Зоя її чує, і висловлювала весь біль, всю жалість вголос. Однак, як і раніше, коли приходила до Федора, собаку лаяла і виганяла з хати, могла на нього махнути віником.
Господарю теж діставалося за компанію. Почувши кроки нелюбої сусідки, Вулкан намагався сховатися або прикинутися сплячим.
Діти Федора давно розлетілися хто куди і відвідували батька дуже рідко.
Одного разу баба Марія прийшла і побачила таку картину: Федір лежав на дивані і розмовляв з псом, який, як тільки замовкав господар, починав скиглити у відповідь.
Як тільки Федір починав говорити, Вулкан замовкав і починав лизати господареві руку. І так по черзі, то один скиглив, то інший.
Побачивши бабу Марію, пес ховався під диван. Федір зізнався, що йому погано :
– Хотів навіть випити, а Вулкан побачив пляшку, як загавкає, ніби як не дозволяє. А потім мені руку облизав і ліг поруч з диваном, а сам дивиться так, ніби мене просить прилягти.
Ось бачиш, який у мене пес, а ти його ганяєш, як кішка мишку. Ось вчора ковдра з мене впала на підлогу. Чую, Вулкан возиться, пихкає. А він взяв її в зуби і хоче мене вкрити нею. Я мало не заплакав від розчулення.
Баба Марія по-іншому стала ставитися до пса, все підгодовувала його, хоча за чистоту діставалося йому з господарем як і раніше чимало.
Але варто було їй не прийти до Федора, то собака починав нудьгувати. Тоді Федір сам йшов провідати сусідку, а пес біг попереду.
Одного разу забувся і зайшов на веранду, але відразу зрозумів, що на таких килимках йому не місце. Така чистота йому не подобалася, від неї боліло в очах, і він швидко сховався під веранду.
Баба Марія відвідувала багатьох старих. Її всі дуже любили, дякували і бажали здоров’я. За очі її називали «виручайка». І дійсно, від її турботи і уваги на душі ставало світліше, тепліше.
Федір завжди дивувався швидкому, легкому кроку своєї сусідки. Ще ранок, а вона вже побувала у Любки, у Насті. Носить тарілки, частування.
Йому тільки було прикро за пса, адже вона його завжди лаяла і ніколи не хвалила. Пес це розумів і намагався на її очі зайвий раз не потрапляти.
Федір бачив, що пес відчуває, коли йому погано, сумно, і готовий послужити господареві в усьому і завжди. І навіть бачачи нелюбов баби Марії, намагався не озлоблятися, а догодити.
Багато хто заздрив її здоров’ю. Начебто теж за плечима багато чого було, але звідки вона черпає стільки енергії, щоб так рано вставати, про багатьох піклуватися і ніколи не сумувати.
А насправді у баби Марії також був букет недуг, тільки вона міркувала так: “Якщо дозволити сісти на плечі поганому настрою, хворобам, то незабаром вони зігнуть спину, а потім поставлять на коліна, і встати тоді буде неможливо.
А коли бігаєш, постійно їх струшуєш з себе, не даєш зручно вмоститися, тікаєш від хвороб. Чому ж не допомогти тим, у кого не вистачає сил втекти від проклятих недуг?”
Дід Федір, як завжди, дозволив погосподарювати собаці вдома. З ним поговорив, приголубив його, як раптом відчув нездужання, різко закрутилася голова. Він тільки встиг відкрити двері, як впав на підлогу.
Собака заскиглив і почав облизувати його обличчя. Потім секунду постояв в роздумах і рвонув до баби Марії.
Був ранній ранок, пес довго біля будинку гавкав, потім швидко побіг до баби Любі. Стрибнув на ґанок і лапами почав дряпати двері. Потім підбіг до вікон, де горіло світло, і загавкав так, що господиня і баба Марія, яка прийшла до неї, відразу зрозуміли, що пес хоче щось сказати, що він кличе на допомогу.
Лікарі сказали, що вчасно викликали швидку, що надана допомога врятувала дідуся і що призначене лікування поставить його на ноги.
Баба Марія після того, що сталося, прийшла до будинку Федора, присіла на лавку і тихо почала ділитися із Зоєю:
– Вибач, подруго, мало не втратила Федора. Господи! Я ж не подякувала рятівнику! Де ж він? Напевно, від мене сховався.
Вона почала його шукати, а його ніде не було. Знайшла в саду. Він лежав біля лавки, де вони з господарем сиділи і милувалися садом, слухали спів птахів.
Він сховав морду в кепку господаря, яку той забув на лавці, і скиглив. Бабуся присіла на лавку і покликала до себе пса.
Спочатку довго жаліла, вибачалася за те, що раніше ганяла, штовхала, лаяла, а потім, нахилившись до морди, крізь сльози промовила:
– Адже ти такий відданий, вірний, господаря врятував. Адже він тільки з тобою своїм болем ділиться, тобі довіряє, тільки ти його розумієш. Дякую тобі. Ходімо до мене, я тебе нагодую.
Баба Марія повільно йшла додому, а за нею плентався пониклий пес. Біля ґанку він зупинився і зібрався за звичкою сховатися під веранду.
– Ти куди пішов? Ходімо в будинок, я тобі і килимок постелю, і миску нову виділю. З тобою мені поговорити треба, смачненьким поділюся.
Вулкан повільно переступив поріг і очманів від чистоти, від затишку, від запаху котлет, і якби міг говорити, то сказав би:
– Дякую тобі за гостинність. Але мені в будинку діда спокійніше. Я, звичайно, поїм, але господаря я буду чекати вдома.
Я не бездомний собака, щоб по людях тинятися.
Вулкан поїв, облизав руку господині на знак вдячності і пішов до дверей. Господиня все говорила і говорила, вголос міркувала. А Вулкан був радий тому, що нарешті сусідка стала як собака, така ж добра, ласкава, ніжна, віддана.
– Ось прийде мій господар додому, – думав він, – і заживемо в злагоді. Як би швидше зустріти свого Ілліча в здоров’ї і з своїх лап нікуди не відпускати!
Спеціально для сайту Stories
