Люда подружилася з Галиною, коли вступила до технікуму. Дівчата сиділи поруч на заняттях, разом обідали в студентській їдальні.
— І що ти знайшла в цій Галці? — запитували знайомі та одногрупниці, — ви ж зовсім різні. Ти така красива, струнка, а вона… Прилипла до тебе.
Галя дійсно була сірою мишкою порівняно з ефектною Людмилою. Вона не відставала від неї ні на крок не тільки в технікумі, а навіть після занять проводжала її додому, майже до самого під’їзду, і лише потім звертала на свою вулицю, йшла додому.
Люді подобалася така дружба, схожа на відданість. Галя була гарним слухачем і співрозмовником, виявляла зацікавленість у всіх справах Люди, і незабаром вони стали разом ходити на танці.
Люда була більш ошатною, бо її мати добре шила і сама одягала доньку, готуючи їй сукні за модними журналами. Особливо гарним у дівчини було блакитне плаття, яке зробило б привабливою будь-кого, а вже симпатична зеленоока Люда була в ньому чарівна.
Галя лише зітхала, бачачи красуню-подругу, і першою робила їй компліменти.
— Ну, ти просто чарівна. Усі хлопці на тебе озираються, от якби мені так… — шепотіла вона у танцювальному залі.
— Це все мамині чарівні руки, все — сукня. Вона дуже вдала. Мені теж подобається… — відповідала Люда.
Вона розуміла переживання Галі. Скромна на вигляд подружка ще й одягалася дуже просто: спідничка з парою блузок, єдина сукня, більша схожа на шкільну форму, ось і весь гардероб… До того ж і за характером Галя була тихонею, і могла розповісти про свої переживання та мрії тільки Люді.
На танцях Людмила не з усіма йшла танцювати, була дуже сувора і до зовнішності, і до поведінки хлопців.
– Не можна на будь-кого кидатися, хто знає, хто буде запрошувати? – пояснювала вона Галині, – якщо мені хлопець відразу не сподобався, то й танцювати нічого.
– А мені було б шкода хлопця, звідки ти знаєш його характер, треба ближче пізнати людину, щоб робити висновки… Так нам заміж і зовсім не вийти… — говорила Галя, — ні, тобі, звичайно, можна перебирати, а от мені…
– І ти знай собі ціну, – сперечалася Люда, – добра, чуйна, скромна. Уже це дорогого коштує.
Галочка зітхала і брала під руку Людмилу, коли вони поверталися додому після танців.
Одного разу на початку літа, коли дівчата вже закінчили технікум і чекали лише на отримання дипломів, Людмила, скупавшись рано в річці на пікніку, замерзла і застудилася. Лікарі виявили запалення легенів, і Людмилі довелося лягти в стаціонар на тривале лікування.
Галя охала, переживала, навідала Люду і запитала:
– Тебе все одно двадцять днів не випустять. Двостороннє… Біда, та й годі. Навіть на випускний не потрапиш. Мені не зручно, але дуже хочу попросити в тебе на випускний твою блакитну сукню… Даси на вечір?
– Дам, звичайно, не шкода, – відповіла Люда, – ось тільки підігнати тобі довжину доведеться, буде завелике на твій невеликий зріст…
– Ой, дякую! – зраділа Галя, – хоч цього вечора буду красивою!
Вона вилетіла з палати, побажавши Люді одужання, і зайшла додому до її матері, щоб взяти сукню.
З того часу Галя більше не приходила до лікарні. Люда не розуміла, що могло статися з подругою. А Галя, як тільки отримала сукню, того ж вечора пішла в ній на танці до будинку культури. Не могла всидіти вдома.
Мати допомогла їй трохи підшити поділ, і дівчина того вечора була чарівною. Так їй здавалося… Очі її засяяли від щастя і стали здаватися ще блакитнішими, постава змінилася, погляд став впевненішим.
Крім того, Галина накрутила своє шовковисте волосся на бігуді, трохи яскравіше нафарбувалася, і багато знайомих ледь її впізнали на танцях.
Того ж вечора до неї підійшов незнайомий хлопець і запросив на танець. Вони розговорилися і, не дочекавшись закінчення танцювальної програми, пішли раніше гуляти містом.
Галина була так рада своєму оновленню, знайомству, що немов на крилах літала, і чудовий настрій не покидав її.
Новий знайомий Артем виявився молодим офіцером, який служив у вій..овій частині, розташованій на околиці міста. Він прибув нещодавно, пройшов курси навчання і мав незабаром відправитися на службу за кордон. Так він сказав Галині.
— Мені залишилося недовго тут служити, скоро поїду аж на чотири роки, — поділився він.
Очі Галі відразу потьмяніли. Тільки-но познайомилися, а вже скоро доведеться прощатися. Артем помітив її смуток і взяв її під руку.
— Нічого, ми ще встигнемо краще пізнати одне одного, є два тижні… А ти мені вже дуже подобаєшся… — зізнався він.
Їхні зустрічі стали щоденними. Вони встигали бачитися навіть вдень, під час обіду ненадовго. Обійми та поцілунки вже стали радістю через три дні їхнього знайомства, і Галя не приховувала свого закохання, так само, як і її Артем.
Навіть ночами він дзвонив їй на стаціонарний домашній телефон, і вони розмовляли годинами… У обох голова йшла обертом.
Галина не ходила до подруги в лікарню, не могла навіть подумати, щоб відкрити Людмилі свою новину, боялася наврочити, та й увесь вільний час вона чекала на Артема і готувалася до побачень.
Мати Галини, зрозумівши, що у дочки нарешті з’явився хлопець, купила їй на наполягання Галі нові речі: і сукню, і костюм, і джинси.
Тепер Галочка щовечора йшла на побачення з гордо піднятою головою, вона була ошатно вбрана! Зустрічі були палкими, і вже через десять днів Артем запропонував Галині поїхати з ним у відрядження як дружині.
Йому явно не хотілося там бути холостяком чотири роки, а товариство, швидше за все, у закордонному гарнізоні буде не таким великим.
Галя була щаслива, вона боялася повірити, що такий чоловік, статний, красивий, закохався в неї і відразу ж зробив пропозицію! Та ще й за кордон кличе.
Але Артем був налаштований рішуче, і справа пішла: вони швидко оформили шлюб в обласному центрі, де жили його батьки, і почали оформляти документи на відрядження.
Звісно, на скромній реєстрації шлюбу, де були лише свідки та батьки, Галя була в блакитній сукні подруги. Не було часу готувати навіть велике пишне весілля, бо молодята вже збиралися в дорогу, було багато клопотів.
Людмила губилася в здогадах: куди поділася її подруга? Галя не приходила, нічого не передавала, просто зникла. Люда почувалася дедалі краще, дивилася з вікон лікарні на вулицю, де літо сяяло й щебетало, де блакитне небо кликало на прогулянку, а Галі все не було, і на домашній телефон вона не відповідала.
– Ти не знаєш, що з Галею? – запитала одного разу Людмила матір, яка прийшла до неї.
– Як це? Вийшла заміж і вже поїхала, здається… А хіба вона тобі не казала? – здивувалася мама.
– Що? Як вийшла заміж? Коли? Не може такого бути… – здивувалася дочка.
– Я теж не вірила, але сусіди вчора сказали, випадково дізналася… – відповіла мати, – ось тобі й тихоня. За вій..ового, і відразу кудись за кордон їдуть. Тому й швидко. Немає часу чекати.
– Ах, ось чому вона зникла… – похитала головою Люда, – поки я тут хворію, подружка, взявши в мене щасливу сукню, вискочила заміж, і все таємно! Навіть не дала мені можливості привітати її!
– Так вона тобі й сукню не повернула? – посміхнулася мама, – ну, та й не шкодуй. Я тобі іншу пошию, а якщо хочеш – точно таку саму…
Люда ще довгий час не могла оговтатися від вчинку Галі, а потім пробачила її, розуміючи, що дівчина надто вчепилася у своє щастя, боялася навіть показати комусь свого нареченого, а вести його до лікарні все одно було б неможливо, недоречно й безглуздо.
Людмила після виписки отримала диплом у канцелярії технікуму, а не в святковій обстановці. Вона спочатку трохи сумувала за подружкою, настільки Галя була раніше вхожа в її життя.
Мати Людмили пошила дочці нову літню сукню з тонкої бавовняної тканини, але таку ніжну й повітряну, що Люда знову стала сяяти на танцях, і, наслідуючи приклад Галочки, познайомилася з Іваном, який став її другом, а незабаром спалахнуло й кохання.
А через півроку, коли Люда вже збиралася вийти заміж за Івана, прийшла невелика посилка з-за кордону. Людмила не могла зрозуміти, від кого вона, розглядаючи зворотну адресу з чужим прізвищем.
У короткому листі Галочка вибачалася, що не змогла розлучитися з блакитною сукнею. Вона була в шоці, що так швидко змінилося її життя за час хвороби Люди, так закрутив голову роман з Артемом, що вона навіть не мала сил зізнатися подрузі у своїх планах, бо сама боялася повірити в ці зміни…
У посилці, крім листа з вибаченнями, лежав м’який згорток. Люда розгорнула його й ахнула. Це була сукня. Але не її, не блакитна, а ніжно-салатова, майже біла, лише з ледь помітним відтінком зелені… Ніжний капрон на білій бавовняній підкладці з пишною спідницею буквально світився, переливаючись перламутровим блиском.
До сукні був прикріплений тонкий сріблястий шкіряний ремінець, який ідеально пасував Люді.
Дівчина одразу ж приміряла сукню, і виявилося, що вона ніби зшита спеціально для неї, а в посилці була ще й коробочка з намистом. Тонкі нитки в кілька рядів на загальній застібці пасували до сукні і дуже освіжали обличчя Люди, яке залилося рум’янцем.
— Мамо, дивися, — раділа вона, — мені? Такі подарунки? За що?
— За твою блакитну сукню. Вона принесла їй удачу. Не така вже вона й підступна, як ми тоді з тобою думали… — розсміялася мати.
Минуло близько п’яти років. Людмила вже була одружена зі своїм Іваном, коли випадково зустріла в місті свою колишню подругу. Галя йшла алеєю парку, ведучи за руку хлопчика років п’яти, а Люда була в очікуванні вже другої дитини.
Подруги завмерли, побачивши одна одну, а потім обнялися. За короткий час розмови вони обмінялися новинами: Галочка приїхала провідати батьків із сином, вони з чоловіком живуть дружно, але побачити його Люда знову не зможе, бо він служить в обласному місті, а вона приїхала з синочком на вихідні…
Люда повідомила, що у неї є донька, і друга на підході, і що вона щаслива, і бажає Галині того ж самого…
Жінки розійшлися, час від часу озираючись одна на одну і махаючи руками на прощання. Обом було трохи сумно: колись вони так багато часу проводили разом, так багато сміялися, танцювали і гуляли… А тепер у кожної свої турботи, справи та сім’ї. І коли ще доля зведе їх разом і чи зможуть вони зустрітися? Ніхто не знає…
Ще кілька разів надходили новини від Галі, коли Люда випадково зустрічала на вулиці її маму. Жінка посміхалася і з любов’ю розповідала про свою Галочку, онука та хорошого зятя.
— Шкода тільки, що вони не часто приїжджають, справи, — зітхала вона.
Людмила, як не дивно, полюбила подарунок Галі — ту ніжну сукню. Одягала її на свята та особливі випадки, і завжди чула компліменти. Фігура Людочки залишалася такою ж, як і в юності, і вона носила цю сукню довгі роки. Тому що вона подобалася й Івану.
— Ти в ній наче наречена… І вона так пасує до твоїх зелених очей, — говорив він і цілував дружину. А вона раділа, що її кохають і згадувала свою подругу добрим словом…
