Вдруге я вийшла заміж чотири роки тому. Він мені здався тоді чудовою кандидатурою, залицявся, дарував квіти. Я і зараз його кохаю, попри проблеми в наших стосунках.
Нам по 29 років, обидва працюємо, дітей поки що немає. Я займаюся дизайном інтер’єрів, а він – звичайний менеджер на фірмі. Хоча ми нібито не бідуємо, на свою квартиру накопичити не вдалося.
Просто живемо, іноді їздимо на відпочинок. Загалом, усе як у людей. Знімаємо квартиру в непоганому районі міста. Двокімнатну. Хоча спільні друзі й пропонували нам з’їхати в однушку, щоб заощадити.
Мені особисто здається, що це погана ідея. Двоє дорослих людей не зможуть поділити одну кімнату між собою. Неважливо, якого вона буде розміру. Я люблю дивитися серіали без навушників, чоловіку подобається футбол.
Окреме приміщення дуже допомагає в особистому житті: можна побути наодинці, подумати. Не заважати своїй другій половинці. Коротше кажучи, одна кімната не варіант.
А нещодавно мені у спадок від улюбленого дідуся дісталася квартира на околиці міста. Ну як сказати, квартирка швидше. Стара, без ремонту, з меблями минулого тисячоліття. Що з нею робити, незрозуміло.
Ремонт забере купу грошей. Жити в ній не варіант. Хіба що здавати за якісь копійки. Це хоч якийсь план. Але чоловік, почувши про мою спадщину, миттю придумав “геніальний” план.
Сказав, що було б дуже круто, якби ми квартирку продали, потім набрали кредитів і купили за ці гроші своє житло. Кредити, звісно, навпіл. І почалося велике протистояння. Я відмовляюся, чоловік – наполягає.
Відразу згадалися всі нещодавні образи, проколи та інше. І треба сказати, це й змусило мене замислитися про наші стосунки ще раз. Річ у тім, що півроку тому ми були на межі розриву. Ситуація не дуже красива, але винні двоє.
До речі, ми клятвено домовилися про неї одне одному не нагадувати, але тут знайшовся привід. Я щиро не розумію, як можна змушувати мене продавати спадщину, якщо я цього не хочу.
Посилатися на те, що ми найближчі одне одному люди і маємо повністю довіряти своїм почуттям, але я-то так і роблю. Я відчуваю, що це погана ідея, а от чоловік не може вгамуватися. Після цього ми спимо в різних кімнатах.
І “вишенька” на торті: мені почала надзвонювати свекруха. Не те щоб до цього ми з нею особливо дружили, але й не лаялися. Стосунки були, як би сказати, офіційні. Зустрічалися у свята, та й усе.
Як подружки одна одній вже точно не дзвонили ніколи, але зараз її не позбутися. Спершу я хотіла “виїхати” на позитиві: сміялася, фантазувала, як нам із її сином буде добре у власній квартирі.
Що тепер не треба буде нікому платити гроші за проживання щомісяця і що взагалі в нашому віці кидатися по “зйомках” несолідно. Чомусь забула, що кредити-то виплачувати якось потрібно.
Але потім, бачачи, що я не йду назустріч, вона просто почала мене лякати. Що щастя не буде в чужому домі. А раптом дитина, ще щось. І взагалі, вона бажає сину найкращого, а не дружину, яка не може піти на поступки у дрібниці.
Дрібниця, звісно, але моя, чи не так? Але моя воля похитнулася. Усе-таки не дівчинка, і втретє заміж виходити я не збираюся. Може, варто спробувати і справді вплутатися в цю історію з кредитами.
Кажуть, півсвіту так і живе, а там видно буде. Знову ж таки, знайти відповідне житло ще потрібно примудритися. Варіантів багато, але напевно всі вони не дуже.
