Вже ніколи не могла подумати, що, доживши до пенсії, я стану жебрачкою, адже все в мене в житті було гаразд. І з чоловіком все добре, і з дітьми завжди знаходили спільну мову. Ну майже. Про гроші я, як і будь-яка розсудлива людина, думала, але ніколи не боялася, що їх просто не стане.
Адже відкладала кошти, а коли чоловік ще був живий, то ми навіть подорожували разом. Озираючись зараз назад, не відразу розумію, коли саме все пішло шкереберть. По-перше, наша сім’я завжди будувалася на одному простому принципі: щоб чогось досягти, потрібно дуже сильно постаратися.
Не можна давати якісь поблажки людині просто так. Це тільки зробить її слабшою. А з твого боку це буде ведмежа послуга, тож жодних поступок просто не може бути. Я працювала, наприклад, до сивого волосся. І мій чоловік теж повністю вкладався в розвиток сім’ї.
Шкода, не дожив, серце не витримало. По-друге, потрібно завжди розуміти, чого ти прагнеш, якими будуть твої дії та мотиви, скажімо, через рік чи п’ять років. Ось у плані роботи я, наприклад, завжди тримала особливий блокнот і часто записувала туди свої думки. Дітей теж привчила вести щоденники.
Щоб вони завжди могли перегорнути свої записи і побачити власний прогрес у житті, навчанні, а потім і в роботі. Так мене вчили мої батьки, такий самий підхід я намагаюся радити й усім навколо. Для мене було доволі дивним читати записки доньки про те, як вони проводять час разом з її хлопцем.
Коли вона закінчила школу, у неї з’явився хлопець. Я нічого поганого в цьому не бачила: ну, вік такий, погуляють, за руки потримаються. Не сидіти ж їй вічно вдома, але ось, за її думками в щоденнику, я зрозуміла, що прогулянками за руку в них усе не закінчувалося.
Ставати бабусею в той момент я не збиралася. Та й узагалі, нерозумно це. Ставити хрест на своєму майбутньому через гормони, що розігралися. Ось тому я заборонила доньці бачитися з її хлопцем. Чоловік мене підтримав, і я сподівалася, що питання буде повністю вирішено.
Але донька обрала найгірший з усіх можливих варіантів. Втекла з дому і переїхала до свого залицяльника. Цей конфлікт тривав півтора року: то ми знаходили доньку і забирали назад, додому. То вона знову тікала. Знали б ви, як це важко. Зрештою, все закінчилося тим, що вона вийшла заміж.
Нас на весілля, ясна річ, ніхто не запрошував. Відтоді я більше з донькою не спілкуюся. Мені набридло бігати за нею, та ще й, думаю, що її батькові це здоров’я ніяк не додало. Тому моїм рішенням було обірвати спілкування і просто прийняти той факт, що наші шляхи більше не перетнуться.
Тож я звернула свою увагу на молодшого сина. Чесно кажучи, з навчанням у нього було все не слава богу. Тому я і попросила чоловіка, щоб він більше займався сином, але десь у цей період він і почав погано почуватися. І тому я взялася за сина з подвійною силою.
Не можна було допустити, щоб обидві наші дитини виросли безперспективними людьми. Я знала, що хлопець захоплювався футболом, але спортом, як мені здається, нормально заробити ні за що не вийде. Хіба що в тебе від природи будуть якісь феноменальні фізичні дані.
Було дуже тяжко прощатися з чоловіком. Особливо коли одна твоя дитина самостійно псує своє життя десь, невідомо де, а інша дитина перебуває в іншому місті, у виші. І навіть не може приїхати, бо має іспити складати. Це був справжнісінький кошмар, але якось усе ж таки ми його пережили.
Син здобув гарну освіту, набрався знань і приїхав назад, у пошуках роботи. Йому не було цікаво залишатися на тому самому місці, бо, за його ж словами, конкуренція була дуже великою, та й нічого нам було жити нарізно після смерті його батька. І мені спокійніше. І… все.
Відтоді я зрозуміла, що виховала своїх дітей зовсім не так, як завжди хотіла. З донькою все зрозуміло, але син за час, що пробув в іншому місті, змінився кардинально. Звичайно, я була в курсі, що він не найрозумніший хлопець на світ, але я ж добре знала його як сина і людину.
Після приїзду він був сам на себе не схожий. Перестав дивитися за собою, голитися, носити нормальну зачіску. Тепер він був більше схожий на мовчазного вантажника або працівника порту. Хлопець змінився до невпізнання. Роботу він, утім, знайшов.
Працював не зовсім за професією і з окладом майже з мою пенсію. Копійки. Я, звичайно, спробувала з’ясувати, що стало з психікою моєї дитини, але він перестав мене слухатися, спілкувався крізь зуби, а потім просто пішов з дому. Знайшов собі якусь жінку, старшу на сім років і почав жити з нею.
Як ви розумієте, я не хотіла повторювати свою помилку двічі. Сваритися із сином через його вибір було, як мінімум, дуже нерозумно. Тому я просто попросила його не забувати приходити іноді до мене в гості. Хоч із подругою, хоч без неї, але особливого ефекту мої слова не мали.
Тож тепер я одна, живу на свою невелику пенсію, точніше виживаю. Поняття не маю, як там і що з моєю дочкою. Вона, мабуть, так мене і не пробачила, а син ніби як і живе зовсім недалеко, але ми з ним стали зовсім чужими. Я підозрюю, що так на нього вплинула смерть батька.
Але напевно нічого сказати не можу, це просто не в моїй компетенції. Незабаром у сина день народження, проте я боюся, що ми його проведемо окремо одне від одного, а мені навіть нічого йому подарувати, хіба що якусь дрібницю з власних речей.
Так вийшло, що я спробувала стати своїм дітям ідеальною матір’ю, а чоловікові – найкращою дружиною. І ось до чого мене це призвело. Сумно усвідомлювати, що життя прожите неправильно і даремно, а так хотілося б отримати хоча б ще одну спробу. Може, цього разу я б усе зробила правильно.
