Мама вийшла заміж .
Як тільки вона це почула, то розреготалася. Який там шлюб? У мами високий тиск, задишка і варикозне розширення вен. Мама скаржиться на все підряд і звикла страждати. У такому стані зазвичай не виходять заміж. У такому стані ходять по лікарях, діляться з тими подружками, що вижили, народними засобами і тихо чекають заходу свого життя.
Власне, у мами так і відбувалося. Поки не надумали відправити маму в санаторій. Після довгих вмовлянь і аргументів. Мама їхати не хотіла. Вона ж стара, там на таких персонал уваги не звертає, і місяць занадто довго, а де там речі можна буде випрати, не набереш же чистих на весь період, ліжко чуже, вона до свого звикла і заснути не зможе.
Після причитань і зборів вона завантажила маму з величезною новою валізою у свою машину і відвезла за 300 кілометрів у санаторій.
Було міжсезоння, санаторій був заповнений лише наполовину. Вона оформила маму, затягла валізу на 4-й поверх без ліфта, допомогла розвісити речі, і пішла шукати когось з адміністрації, бо маму не влаштовував одномісний номер у санаторії. Мама хотіла сусідку.
Коли й це владнали, вона пішла в ліс. Він починався прямо від порога санаторного корпусу, дерева пожовкли, але тепло ще не йшло, панувала абсолютна тиша, краса і спокій. Вона зняла куртку, постелила під деревом, сіла, притулилася і заплющила очі. Боже мій, цей санаторій був дуже потрібен не тільки мамі, а й їй!
Може, їй навіть ще більше. Щоб вибратися з туго спресованих днів, звільнитися від обов’язків і проблем, забути про всі робочі моменти та особисті негаразди. Щоб спокійно подихати, посидіти з закритими очима, згадати про себе, привести думки до ладу…
Навіть через годину сидіння під деревом, коли вона трохи змерзла, стало спокійніше і легше. Ну що ж, як-небудь іншим разом. Нехай мама насолоджується, лікується і відпочиває. З такими думками вона й поїхала.
А мама вийшла заміж. Ні, не в санаторії. А через півроку.
З санаторію мама активно дзвонила перші п’ять днів. Скаржилася то на занадто балакучу сусідку, то на занадто повільний персонал. «Мамо, заспокойся», — втомлено відповідала вона у слухавку, — «сусідку ти сама хотіла, не підтримуй розмову, і вона замовкне».
Персонал повільний, бо вони все роблять дуже ретельно, акуратно й уважно, — вигадувала вона у слухавку, заплющивши очі й уявляючи свою активну й вічно незадоволену маму.
Потім мама якось різко заспокоїлася, і вона подумала, що ось дивно, мамин характер зіпсувався не остаточно.
А в мами в цей час починалося кохання. Як потім виявилося. О, Боже, яке кохання в 70 років?! Яке кохання, якщо високий тиск, задишка і вени?!
І старенький, уяви собі, ідентичний. З венами і тиском. Ще й товстий, мабуть. З випираючим животом.
Вона уявила собі цю карикатурну любов старих людей і аж скривилася. Що може бути неприємнішим, ніж дивитися на таке?
Добре, що вона, послухавши мамині відмовки, не стала приїжджати в санаторій, щоб провідати її. Мама посміялася – я ж не в таборі, а ти не береш участі в батьківських днях, не приїжджай, мені тут добре і все зрозуміло.
З санаторію вона забирала сяючу маму. Мама розповідала, як їй усе сподобалося, називала імена якихось жінок і чоловіків — сусідів по корпусу. Вона слухала все навскоси, думаючи, що це була гарна затія — відвезти маму в санаторій, перемкнути і її, і себе. Ось вона яка, відпочила.
Ідея була поганою. Але їй і на думку не спадало, що в неї така легковажна мати! Ну а яка ж вона, якщо в 70 років, не роздумуючи, кинулася заміж?
Ну добре, думала вона, лежачи вночі у своєму ліжку й розмірковуючи після маминої новини, познайомилися, поговорили, обмінялися рецептами лікування ангіни та болю в суглобах. Ну нехай навіть поцілувалися на лавочці, у кущах… Стоп, поцілувалися?!
Та у них там і рецепторів вже ніяких немає! І зубні протези, знімні, у того дідуся — сто відсотків. Добре, що мамі зуби привели до ладу — стоп, про що вона думає?! Якась маячня.
Уява малювала апокаліптичні картини жаху, де головні ролі виконували її мама та чужий старий дідусь. З протезами в роті та неодмінно товстим животом.
Наступного ранку, заспокоївшись і трохи поспавши, вона пішла до мами, щоб влаштувати сварку. Хоча планувала просто відрадити і не вигадувати.
Але мама з порога заявила, що не дозволить втручатися в її особисте життя і якось сама розбереться. У 70 років вона точно знає, що їй робити. Не вистачало ще, щоб дочка сунула свого носа. Ось так і сказала: сунула свого носа.
– Мамо, -не здавалася, донька,- ти йому ще квартиру відпиши! Він взагалі хто? Якийсь старий аферист!
– Ну чому ж старий,- обурювалася мама. – На 2 роки молодший за мене, ось!
– А щодо афериста ти згодна, виходить, – вона пускала шпильки.
– Та у нього є квартира, заспокойся, донько!
У суперечках обидві забували і про мамин високий тиск, і про задишку, і про вени. Мама тупала ногою і забороняла втручатися. Дочка то реготала, то патетично піднімала руки до стелі, запитуючи:
– Ти в своєму розумі?! Що я скажу твоїм онукам?!
– Так і скажи: бабуся вийшла заміж. Можна подумати, їм не все одно.
Онукам виявилося не все одно. Її дорослі діти вже знали цю новину, посміялися і пообіцяли приїхати на весілля.
Світ збожеволів. Ще й весілля додалося в комплекті до ганьби. А що вона скаже подружкам?
Так і сказала. І розплакалася.
– О, так ти мамі заздриш, чи що?
Подружка дитинства завжди була безцеремонною і не дуже її щадила. Треба ще й подружку викреслити. Разом з мамою. Якесь у неї хворе оточення. Вони що, не розуміють, що це безглуздо? Мама вийшла заміж. Навіть соромно це вголос вимовляти. Соромно і смішно.
Весілля таки влаштували. Мама відмахнулася:
— Яке весілля? Так, посидимо. Я перці нафарширую і «наполеон» спечу. Вітя дуже любить мій «наполеон».
Так він ще й Вітя, хмикнула вона. Треба ж. Як її перший чоловік, рідкісний дурень.
Вона не пішла. Її діти таки приїхали, як і обіцяли. Звали з собою і добродушно жартували над бабусею.
Потім їй дзвонила подружка, та теж виявилася на «весіллі». Напевно, поїдала мамин «наполеон» разом із «Вітею»… Далі фантазувати не було сил.
Роздяглася, накрилася ковдрою з головою і заснула.
Вранці пила каву. Машинально перемикаючи канали на телевізорі. Мама зателефонувала на мобільний.
– Приходь снідати, найсмачніший шматок «наполеона» я для тебе залишила.
– Мамо, а він який?
– Хто, «наполеон»? Звичайний. Як завжди. Ти ж знаєш, що у мене виходить тільки один торт, – і засміялася.
– Та ні, не торт, цей твій «Вітя», він який?
Мама замовкла. Потім обережно сказала:
– Він хороший. Ми з ним поїдемо рибу ловити. На вихідні. Як колись з татом, пам’ятаєш? Коли він був живий. А я була щасливою…
Вона замовкла з телефоном у руці.
Ці слова — «я була щасливою» — раптом боляче різонули. Не через Вітю. Не через маму. Через себе. Коли ж вона сама востаннє була щасливою?
Не «зайнятою», не «відповідальною», не «все тримаю під контролем», а просто — щасливою.
Вона відставила чашку. Кава вже охолола.
У голові повільно, як після довгої зими, почало щось танути. Мама… не збожеволіла. Мама… наважилася.
На що вона сама давно не наважувалася.
На життя.
Вона згадала, як мама в дитинстві сміялася — голосно, щиро, аж до сліз. Як співала на кухні, поки смажила млинці. Як танцювала з татом просто посеред кімнати.
І коли це все зникло?
І чому вона вирішила, що після певного віку це вже «непристойно», «смішно» або «запізно»?
Телефон все ще був у руці.
— Мамо… — тихо сказала вона, ніби боялася злякати цю нову, незнайому думку. Я прийду.
— Ми якраз чай поставили.
Ми.
Вона вдягалася повільно. Без звичної метушні. Наче йшла не просто на сніданок, а кудись важливіше.
Двері відчинив він.
Не карикатурний. Не смішний. Зовсім не такий, як вона собі уявляла.
Звичайний. Живий. З теплими очима.
— Доброго ранку, — сказав він трохи ніяково. — Ви, мабуть, та сама донька.
Вона кивнула.
З кухні долинув мамин сміх.
І цей сміх був… іншим. Живим. Вона зайшла.
На столі стояв той самий «наполеон». І чайник тихо шумів. І мама, трохи розчервоніла, щось швидко говорила, жестикулюючи, як колись.
— Ну нарешті! — мама обернулася.
І раптом вона зрозуміла. Не світ збожеволів.
Життя продовжується. Навіть у сімдесят.
Навіть після болю. Навіть тоді, коли здається, що вже пізно.
Вона сіла за стіл.
І вперше за довгий час… не поспішала.
