— Мамо, ти що тут робиш? — здивувалася Аліна, побачивши матір у жіночій консультації.
— Ой, Аліно, а у тебе хіба теж прийом сьогодні? А ти мені вчора нічого не сказала… — збентежено опустила очі Світлана.
— Мамо, тут же для тих ,хто при надії. Ти навіщо тут? — Аліна провела рукою по округлому животу.
— Аліно, я хотіла тобі розповісти… — жінка озирнулася, підбираючи слова. — Загалом, я теж чекаю дитину.
…Свєта привела на світ Аліну в вісімнадцять. Батько дівчинки не цікавився нею, аліменти платив копійчані, та й то через суд.
Але Світлана обожнювала дочку. Працювала на двох роботах, ночами шила на замовлення. Подруги хитали головою:
«Навіщо так надриваєшся? Всю молодість собі зіпсуєш!»
Але Світлана не слухала. Аби тільки її дівчинка ні в чому не мала потреби. Найсмачніша шоколадка, модні куртки, дорогі ляльки — все, що просила Аліна. Собі відмовляла у всьому, але дочка ніколи не відчувала себе обділеною.
Аліна звикла до кращого. Не рахувала гроші — хотіла, купувала, навіть з класом на море встигла з’їздити.
Коли прийшов час вступати, вибрала найпрестижніший ВНЗ ,платне відділення. Світлана навіть не сперечалася.
На третьому курсі Аліна зустріла Дмитра. Він був старший, закінчував навчання. Свєті він відразу сподобався — серйозний хлопець, з головою на плечах. Раділа: нарешті у доньки буде надійний чоловік, опора. Навіть якщо народить — не одна залишиться.
Так і сталося. Аліна дізналася, що чекає дитину. Дмитро відразу запропонував руку і серце, зіграли шикарне весілля. Половину грошей дали його батьки, половину — Світлана, ще й путівку на море молодим подарувала.
— Дмитре, підемо прогуляємося, — запропонувала Аліна.
— Так, давай. Погода чудова, та й нове кафе відкрили поруч. Зайдемо, перекусимо, — посміхнувся чоловік, погладивши її животик.
Погуляли в парку, погодували голубів, потім зайшли в кафе. Тільки сіли — Аліна раптом зблідла.
— Що з тобою? — нахмурився Дмитро.
— Мама… — коротко кинула вона.
За столиком сиділа Світлана з незнайомим чоловіком.
— О, точно! — Дмитро обернувся.
Світлана помітила їх, збентежено посміхнулася.
— Підемо привітаємося. Хто це з нею? — почав підводитися Дмитро.
— Не підемо. І дивитися не хочу! — Аліна різко встала і вибігла на вулицю.
Дмитро розрахувався і наздогнав її. На тротуарі Аліна вже з’ясовувала стосунки з матір’ю:
— Хто це такий?! Ти зовсім забула, що скоро будеш бабусею?
— Аліна, ти ж доросла. Я тебе виростила, хіба мені не належить своє життя?
Дмитро тактовно втрутився:
— Все нормально, Світлано Вікторівно?
— Дмитре, та нічого… —
— Ходімо! — Аліна схопила чоловіка за руку і майже побігла.
Аліна звикла, що мати належить тільки їй. Навіть не допускала думки, що у Свєти може бути чоловік. А вона, правда, всі ці роки ні з ким не зустрічалася — боялася, як дочка відреагує.
Поки два роки тому за нею не почав залицятися її начальник, Ігор Васильович. Він подобався Світлані давно, але сама вона не робила кроків. А коли він проявив інтерес — здалася.
Вони почали зустрічатися. Ігор навіть кликав її переїхати до нього. Свєта відмовлялася, але врешті-решт погодилася. Ось тільки як сказати Аліні — не знала. А тут така зустріч вийшла… Невдала.
Потім Свєта дізналася, що чекає дитину. У сорок три — пізно, звичайно. Але й думати не хотіла про переривання. Ігор радів — дітей у нього не було, а тут або син, або дочка.
Після кафе Аліна перестала брати трубку. Як справи, Свєті розповідав тільки Дмитро. А потім — нова несподівана зустріч у консультації. Після цього Аліна і зовсім перестала спілкуватися. Не відповідала на дзвінки, ігнорувала повідомлення.
Про народження онуки Свєта дізналася від зятя.
— Дівчинка, 53 см, 3200! — радісно повідомив Дмитро.
— Вітаю! Можна ми приїдемо? Дуже хочу побачити, — ледь не плачучи, прошепотіла Свєта.
— Спробую вмовити Аліну…
Але та відмовилася навідріз. Світлана переживала, хоча сама була вже на шостому місяці, і лікарі забороняли хвилювання.
Через чотири місяці народила дівчинку. Написала Аліні, що у неї тепер є сестра. У відповідь — тиша. Лише Дмитро надіслав букет і зателефонував.
Минали роки. Дівчатка росли. Аліна і Дмитро назвали дочку Сашею. Свєта з Ігорем — Настею, на честь бабусі.
Дмитро іноді надсилав фото: «Перший зуб!» або «Сама пішла!» Свєта сподівалася, що до першого класу Аліна пом’якшиться. Але та трималася стійко — хоча, здавалося б, і ображатися не було на що.
На день народження семирічної Саші Свєта зателефонувала Дмитру:
— Приїжджайте до нас із Сашенькою. Дуже чекаємо.
— Спробую вмовити…
Увечері Дмитро передав запрошення.
— Не поїдемо, — відрізала Аліна.
— Але ж це твоя мати і сестра, — спробував напоумити її чоловік.
— Вона зрадила мене. І цю дівчинку бачити не хочу.
Так і жили — паралельно. Світлана з Ігорем — у котеджі за містом, Аліна з Дмитром — у спальному районі. Іноді від спільних знайомих Аліна чула про матір:
«Потрапили до лікарні», «У Насті температура». Десь у глибині душі їй хотілося приїхати, обійняти, як раніше. Але ревнощі і злість брали верх.
— Дмитре, треба ще купити Саші банти і змінний одяг, — говорила Аліна за вечерею.
— Встигнемо. Не віриться, що вже сім років пролетіло…
— Мамо, можна не їхати на англійську? — вбігла в кухню Саша.
— Ні! Ми ж заради цієї школи квартиру змінили! — суворо сказала Аліна.
Вона, як колись Свєта, намагалася дати дочці все найкраще.
Перше вересня. Дмитро взяв відгул — проводити Сашу в перший клас. Їхали далеко, зате в престижну школу з мовним ухилом.
Дзвінок, привітання, напуття…
— 1 «А»! — оголосила вчителька.
— Наш! — прошепотіла Аліна, ведучи дочку до групи.
І раптом у натовпі батьків побачила матір. Секунда — і їхні погляди зустрілися.
Аліна не витримала, кинулася до матері, і сльози, що так довго накопичувалися, нарешті потекли по її щоках, а Світлана обійняла її міцно, як колись у дитинстві, і в цей момент всі образи розтанули, немов їх і не було.
Спеціально для сайту Stories
