Аліса росла відмінницею по життю, надаючи перевагу товариству хлопчиків, а не читанню книжок. Золота медаль у школі, вступ до університету – все, як годиться.
Одного разу, коли вона була на третьому курсі, у неї з’явився постійний шанувальник. Це був дуже милий і смішний хлопчик на ім’я Вова. Він був вундеркіндом, пішов до школи в 6 років, тому був на рік молодший за всіх хлопців у їхній студентській групі.
Зізнатися, спершу Аліса не сприймала його всерйоз, він здавався їй ще хлопчиком, але його залицяння розбудили в ній жіночність.
Алісі було приємно, що хтось чатує її після лекцій, носить за мною сумки і допомагає з іспитами. Але далі справа в них не пішла, адже хлопець був дуже сором’язливим.
Дівчина ж, відкривши для себе романтичні стосунки, паралельно з цим «романом» почала ходити на побачення з іншими хлопцями. Вова дізнався про це, але істерики не влаштував, просто якось різко зник з її життя.
Потім виявилося, що він перевівся на заочне – бо не хотів зустрічатися з нею на заняттях. Звичайно, Аліса переживала, що боляче поранила загалом симпатичну їй людину.
Спочатку вона думала розшукати його, вибачитися, але їй було занадто соромно. Кілька разів Аліса чула про нього від однокурсників – мовляв, закінчив аспірантуру, захистив кандидатську, у нього почалася серйозна наукова кар’єра. Тоді Аліса заспокоїлася – людина явно знайшла себе.
Коли виш залишився далеко позаду, у житті дівчини почалися якісь нескінченні перегони. Аліса влаштувалася в одну компанію, перейшла в іншу, її кар’єра швидко пішла в гору – як і доходи.
Батьки могли пишатися нею – вона дійсно ні від кого не залежала і цілком забезпечувала себе сама. Ось тільки на особистому фронті нічого вартого уваги у неї не було. Траплялися якісь романчики, що швидко минали, – і тільки.
Спочатку Алісу це не надто турбувало – всерйоз вона стала думати про сім’ю, тільки коли їй стукнуло 28 років.
Як завжди, вона працювала з дев’ятої до сьомої, по п’ятницях дзвонила мамі, зустрічалася на вихідних з подругами, але з кожним днем все гостріше відчувала свою самотність.
Аліса почала придивлятися до оточуючих чоловіків. Але всі перспективні чоловіки були або одружені, або несимпатичні їй – це стосувалося і начальників, і колег, і підлеглих, і просто випадкових знайомих.
Одного разу так сталося, що її відправили у відрядження в далекий мегаполіс. Робочий день у незнайомому місті минув вдало, відбулися всі заплановані зустрічі, і наприкінці дня Аліса їхала назад до готелю стомлена – але з почуттям виконаного обов’язку.
Біля входу у вестибюль вона побачила приємного молодого чоловіка, який сидів у галасливій компанії – вони по-приятельськи розмовляли. Чимось незнайомець здався їй смутно знайомим, але дівчина поспішала на вечерю і не стала зупинятися.
У ресторані, сівши за столик і зробивши замовлення, несподівано вона почула поруч привітний голос:
– Алісо, невже це все-таки ти?!
Дівчина підняла очі й побачила перед собою того самого молодого чоловіка з готельного фойє, який здався їй дивно знайомим. І тут, придивившись, вона впізнала його. Це був той самий Вова.
– Оце так! – промовила Аліса, потім схаменулася, закликаючи на допомогу весь свій робочий досвід, з яким їй не раз доводилося робити хорошу міну при поганій грі. – Вова, дуже приємно тебе бачити. Якими долями?
– Та ось, у відрядженні, у нас тут міжнародний семінар, а зараз із колегами прийшли повечеряти. Як твої справи?
– Працюю, керую відділом продажів. А ти як? Я чула, у тебе наукова кар’єра?
– Я скоро захищаю докторську, поки читаю лекції то там, то тут, переважно за кордоном. У мене своя лабораторія.
«Як він вільно спілкується, як упевнений у собі, – мимоволі думала Аліса. – Так дивно, що це мій малесенький залицяльник Вова!».
Він посидів ще кілька хвилин за її столиком, потім пішов, пославшись на закордонних колег, які чекали на нього. Зізнатися, в Аліси пропав апетит. Вона швидко піднялася у свій номер, але в ньому їй здавалося якось душно, тісно. Схопивши пальто, Аліса вискочила на вулицю.
«Що ж ти за дурепа! – шепотіла вона собі. – Все вірно, це моя розплата! Я втратила своє щастя! Зараз я одна, а могла б бути щасливою людиною вже 10 років!».
Уже стемніло, холодне вологе повітря трохи привело Алісу до тями. Вона йшла якоюсь алеєю з рідкісними деревами і сама не помітила, як почала тихенько схлипувати, а потім і ридати всерйоз. Наревівшись, вона заспокоїлася, а під поривами вітру ще й замерзла. У засмучених почуттях Аілса повернулася в готель.
Несподівано в її номер тихенько постукали.
– Хто там? – запитала Аліса.
– Алісонько, це я, Вова. Мені потрібно з тобою поговорити. Я завтра вранці їду. Я думаю, що наша зустріч не може бути випадковою, адже мені хотілося тебе побачити.
Дівчина вийшла до нього. Вони спустилися в готельний бар, де зрештою проговорили майже до ранку. Виявилося, для них ще не все втрачено! Аліса нарешті попросила у Вови вибачення, а він сказав, що зрозумів, що всі ці роки кохав тільки її.
Вова зізнався, що її холодність тоді, у виші, змусила його рухатися вперед і що всі свої успіхи він подумки присвячував Алісі.
Вони попрощалися насилу, хоча розлучалися всього на три дні, домовилися про зустріч, обмінялися телефонами. Вова поїхав в аеропорт, а вона піднялася у свій номер. Таким дивним виявився той день.
Минув рік, Аліса вже давно щасливо одружена з Вовою – і дуже вдячна долі, що знайшла своє щастя 10 років потому.
