Залишати увімкнений диктофон на робочому місці, щоб підслухати розмову колег, було не дуже добре. Аліса це розуміла. Але яким ще способом дізнатися, чому її сусідка по кабінету — шістдесятирічна Варвара Михайлівна так на неї злиться?
Використавши момент, коли до Варвари прийшла поговорити її подружка Зоя Євгенівна, Аліса увімкнула на телефоні диктофон і накрила його аркушем паперу. А потім зробила вигляд, що їй терміново потрібно віднести службову записку до юридичного відділу, і швидко вилетіла з маленького кабінету…
* * *
Аліса працювала на заводі, де виготовляли деталі для літаків. Завод цей був старий, відкритий ще за радянських часів. Основний контингент працівників — середнього, а часом і передпенсійного віку.
На роботу туди Алісу влаштувала по знайомству тітка Яна. Вона раніше працювала в одному з цехів, але пішла через проблеми зі спиною.
— Гарне місце, тепле і світле, — вмовляла вона Алісу. — Саме те, що треба після інституту. Попрацюєш трохи, досвіду наберешся, стажу накопичиш і йди куди хочеш — тебе з руками відірвуть.
Аліса в цьому сумнівалася, але не могла не визнати: завод хоч і не був престижним підприємством, але мав славу відомого місця в місті.
У двадцять чотири роки хочеться бути в оточенні однолітків, по п’ятницях грати в «Мафію», а в дні зарплати ходити всім відділом в кафе. Працювати з колегами, які тобі в батьки, а то й в бабусі-дідусі годяться — категорично не хотілося. Але Аліса, трохи подумавши над пропозицією тітки, погодилася. Була не була, працювати все одно десь треба, а обіцянка частих премій дуже мотивувала.
Начальник Андрій Павлович, похмурий літній чоловік, майже дідусь, у перший день представив усім нову співробітницю.
— Познайомтеся, це Аліса Савенко, асистент нашого відділу і мій секретар.
Аліса ввічливо посміхалася, але настрій у неї впав. Вона виявилася єдиною молодою жінкою серед колег.
Після цього все і почалося.
— Лізо, замов канцелярію. У мене синя ручка не пише, — скаржилися з одного кутка великого кабінету.
— З дому візьміть, — незадоволено шепотіла собі під ніс вчорашня випускниця.
— Олеся, зателефонуй у санчастину, запитай, лікар сьогодні приймає чи ні, — просили з іншого кутка.
— Може, ваші аналізи ще віднести? — беззвучно закипала ніяка не Олеся, а дуже навіть Аліса.
— Аля, будеш повз відділ кадрів пробігати, захопи мені довідку звідти.
— А зарплату за вас не отримати? — говорила тихо, щоб ніхто не почув.
— Аліна…
— Я Аліса, взагалі-то! — одного разу вона не стрималася. Після цього її ім’я запам’ятали.
Окремо колеги здавалися нормальними, але до нової співробітниці ставилися покровительськи і трохи зверхньо. Їм теж не дуже подобалося, що в їхньому маленькому, майже сімейному колі з’явилося нове обличчя. Всі працювали разом по двадцять-тридцять років і не хотіли, щоб заведений порядок змінювався.
— Приходять не працювати, а чаї ганяти і язиками чесати, — злилася Аліса, коли тітка Яна питала її про заводські будні.
— Це просто відділ такий, ти звикнеш.
Після першого місяця Аліса хотіла звільнитися. Вона втомилася від обшарпаних стін, бюрократії і дурних пліток. А ще їй не подобалося, що співробітники обідали на своїх робочих місцях — запах від риби або тушкованої капусти вивітрювався довго. До того ж кілька разів їй повертали документи в жирних плямах.
— Алісочко, вибач, — дурно хихикала Зоя Євгенівна, не помічаючи незадоволеного погляду секретарки. — Це все пиріжок з капустою. Він був дуже смачний.
— Де купувала? — запитувала Варвара Михайлівна, яка сиділа поруч. — У «Калині»?
— Так, там зараз сир по акції, я матері набрала, їй потрібно побільше білка, так лікар сказав.
Далі йшла розмова про хвороби і ліки. Алісі хотілося затиснути вуха. Працюючи разом з віковими дамами, вона і сама ніби швидше старіла. Кожна з колег намагалася донести до неї своє бачення життя.
— Аліса, що у тебе на руках? Синій лак? — жахалася одна з колег, Марія Федорівна. — Швидко зітри! Це ж жахливо!
Зрозуміло, що Аліса не стала змивати лак, але, заходячи до кабінету Марії Федорівни за документами або підписом, старанно ховала руки від її погляду.
— Аліса, ти молода дівчина, чому ти носиш на ногах капці? Ти секретар, обличчя відділу, повинна ходити в туфельках.
— Заміжня? Молодий чоловік є? Ні? У твої роки у мене вже двоє дітей було. А зараз молодь зовсім зледащіла.
І так кожен день.
Обійшовши всі кабінети відділу з робочих питань, Аліса поверталася в маленьке приміщення, яке ділила з Варварою Михайлівною, і втомлено падала на стілець. Сусідка незадоволено поглядала з-за свого комп’ютера крізь великі окуляри.
Останній тиждень вона спілкувалася з Алісою холодно і часто робила їй зауваження по роботі. Спочатку Аліса думала, що у Варвари поганий настрій, може, вдома щось сталося, всяке буває. Але потім, почувши її нудотний голос під час розмови з чоловіком, зрозуміла, що справа в чомусь іншому.
А в чому саме — мав допомогти розібратися диктофон.
* * *
Прихопивши порожню папку, Аліса неспішно прогулювалася другим поверхом, час від часу вітаючись зі знайомими. Ось з чашкою кави чемно пройшла заступник начальника відділу кадрів, напевно на нараду. Ось зі сходами на плечі пройшов похмурий електрик. Аліса зупинилася поговорити з Оленою, секретаркою юридичного відділу.
— Новини знаєш? Про реорганізацію?
— Ні. А що таке?
— Сидиш у своїй норі, взагалі світу не бачиш, — засміялася Олена. — Новий генеральний директор у нас буде. Кажуть, що зі своєю командою прийде. Багатьох старих начальників звільнить, інших поставить.
— А мій відділ скоротять, не знаєш?
Олена замислилася, пожувала губу.
— У вас начальника хочуть поміняти, Андрій Павлович занадто старий. Багатьох не влаштовує, як він справи веде. Взагалі всіх пенсіонерів хочуть прибрати і молодих замість них набрати.
— Серйозно? — вигукнула Аліса. — У мене ж половина відділу таких.
— Ну, скоро з новим колективом працюватимеш.
Аліса поверталася до себе в роздумах. Ось як, значить. Новий директор з новими порядками. Як до цього ставитися — поки не знала. Вона ще мало пропрацювала тут, щоб зрозуміти, до чого це призведе. Їй було все одно, під яким керівництвом заповнювати таблиці і друкувати документи.
А ось її колеги напевно занепокояться. При думці про це, Аліса посміхнулася. Було б добре, якби новий начальник ще й кухню якусь облаштував, тоді більше ніхто не буде папір у соус макати.
Дійшовши до свого робочого місця, Аліса згадала про диктофон. Зоя Євгенівна на той час уже пішла, Варвара Михайлівна сиділа одна, щось незадоволено друкуючи в комп’ютері. Удавши, що їй терміново треба зателефонувати, Аліса схопила телефон і вийшла в коридор. Там дістала навушники, увімкнула запис і почала слухати.
Спочатку було нецікаво, колеги кілька хвилин обговорювали спосіб приготування млинців. А потім Аліса почула:
— Андрія Павловича змінять, молодого поставлять, — поскаржилася Варвара.
— Нареченого для нашої Аліски, — вставила Зоя.
— Ох, не кажи про неї, бачити її не можу! Така задоволена сидить, знає, що мене звільняють, і радіє.
— Кинь, чого їй радіти?
— Як чого? Поставлять її на моє місце, буде діловодом. Зарплату підвищать. Якщо молоді прийдуть, їм всім високі зарплати зроблять.
— Ти впевнена, що тебе звільнять?
— Точно тобі кажу, всіх пенсіонерів погонять. Недовго нам з тобою базікати залишилося. Але я тобі по секрету дещо скажу, тільки ти мовчи.
— Про що ти?
— Я на своєму комп’ютері всі документи за минулі роки видалила! Щоб Алісці не дісталося.
— Варя! Ти в своєму розумі? Навіщо?
— А щоб їй життя медом не здавалося. Нехай помучиться, паперові копії з архіву бере. Мені вже все одно буде, я буду вдома на пенсії, з онуками.
Аліса деякий час стояла в розгубленості від почутого, а потім її розібрав сміх. Ну Варвара Михайлівна! Начебто доросла жінка, а такою дурницею займається. Ні, точно їй на пенсію пора.
Наступного тижня з’явилися офіційні новини — на роботу заступив новий генеральний директор, і почалося велике переселення народів в межах одного заводу.
Для старих начальників створили спеціальний відділ, де вони могли займатися консультуванням. Вікових співробітників (а таких, до речі, було чимало) відправили на пенсію, інших залишили. Залишилася і Варвара Михайлівна. Вона здивовано витріщала очі через окуляри у великій оправі і не могла повірити своєму щастю.
Новий начальник Іван Захарович виявився чоловіком тридцяти п’яти років, який відразу ж почав набирати нових співробітників, і в їхньому відділі нарешті почали лунати молоді голоси.
Аліса, знову відчувши себе живою, стала активною і товариською. Тим більше, що Іван Захарович виділив їй окрему кімнату поруч зі своїм кабінетом, і їй більше не доводилося тулитися в одному приміщенні з Варварою Михайлівною.
До речі, про неї. Одного дня Іван Захарович викликав до себе Алісу.
— Ви хороший співробітник, у вас великі перспективи. Зараз ви всього лише секретар і асистент відділу. Чи не хотіли б ви перейти на посаду нашого діловода?
— Ні, дякую, — посміхнулася Аліса. — Мені і на своєму місці добре. Я не горю бажанням щодня бігати в архів.
Начальник її не зрозумів, але перепитувати не став.
А через кілька днів Аліса побачила червону, незадоволену і пихкаючу Варвару Михайлівну, яка тягла з архіву папки з документами їхнього відділу за минулий рік.
Їх потрібно було відсканувати і заново занести в комп’ютер. Роботи у неї явно побільшало, правда, неоплачуваної.
«Не плюй у криницю, бо згодиться води напитися», — згадалося прислів’я. Аліса пройшла повз з байдужим виглядом. Варвару Михайлівну їй було зовсім не шкода, і допомагати вона не збиралася. Нехай сама виправляє свої помилки.
З приходом іншого директора і призначенням нового начальника життя на заводі налагодилося, і показники пішли вгору. Аліса більше не думала про звільнення, їй подобався її новий, розбавлений молоддю колектив, звичні обов’язки і найголовніше — висока зарплата з хорошими преміями.
Спеціально для сайту Stories
