Андрій стояв на зупинці, чекаючи на якийсь транспорт, у напрямку додому. Нарешті їх відпустили. До нового року залишалося три дні. Зараз не новий рік, а очікувана сесія займала всі думки, а ще більше диплом. У його рюкзаку було більше конспектів, аніж речей. Автобус затримувався.
До його села було години три їзди. Він би сів уже в будь-який автобус, навіть з пересадкою, аби тільки рухатися в напрямку маминого тепла, а не стояти тут на зупинці, що пронизується вітрами. Зупинилася попутка. Андрій зазирнув. Водій попитав, куди Андрій їде, і виявилося, що їм майже по дорозі.
Андрій кинув рюкзак назад, побачив там акуратно загорнуту в целофан хутряну річ, і з радістю сів поруч із водієм у затишний теплий салон дорогого авто. Він замерз. За кермом сидів респектабельний чоловік років п’ятдесяти, який заявив, що грошей не візьме, а Андрій заплатить бесідою.
Він глянув на Андрія і посміхнувся. А далі пішла розповідь про вередливих викладачів, про те, як змушують вони нещасних студентів, як важко стало зараз на сесіях таким простим хлопцям без грошей. На виїзді з міста зупинили їх на посаді співробітники поліції.
Правоохоронець узяв документи водія і тут раптом підняв руку у військовому привітанні, і стояв по стійці смирно, доки машина не від’їхала. Про себе Андрій уже багато наговорив, а от про водія нічого не знає. Хлопцю здалося, що чоловік задумався, а може, просто зосередився на дорозі.
Вітер надвечір піднімався, дорогу заметало, жмені колючого снігу били по склу. Невдовзі водій заговорив, розповівши трохи про сім’ю та те, що він їде в гості до вчительки своєї першої. Андрій замовк. Він відчув, що чоловік якось поринув у себе, задумався, на лобі з’явилася складка.
Запорошений ліс, ніби по великому казковому колу, що крутиться, миготів за вікном. Здавалося, вони виїхали з реальності і опинилися в надзвичайно філософському місці, де немає часу і простору. Вони ніби висіли в сніговому потоці над темною смугою траси з снігом, що летить назустріч.
Водій заговорив, виливаючи те, що збиралося в його душі довго і вимагало слухача, те, що озвучити було потрібно, хоча б для того, щоб відповісти на свої запитання. І для Андрія оповідання це злилося з казковим віконцем. У селі школи ніколи не було. Вони ходили до школи сусіднього села.
Шкільні автобуси тоді ще не придумали, йти треба було кілометрів сім. Взимку просто в одному з кабінетів школи обладнали для таких, як Сергій, спальні місця, типу інтернату. І додому ходили вони вже лише на вихідні. Водила їх Лідія Іванівна – молода вчителька.
Збирала у рідному селі, бо сама звідти родом, а було їх там лише троє, а потім і зовсім двоє хлопців. У п’ятницю, ближче до вечора, вона вела їх додому. Якось, проводжаючи їх, прибиральниця баба Варя віддала юній вчительці свою теплу шаль – пухову. Зав’язала як дитині навхрест і за спину.
Пальто у Лідії Іванівни, і справді, було кволеньке. Сіре тоненьке, з застарілим штучним коміром, який вона старанно здіймала на вітрі. Так вона й стояла у Сергія в пам’яті – обв’язана пуховою шаллю у сірому пальті на тоненьких ніжках та у великих валянках.
А ще він пам’ятав як одного разу в дорозі, коли були з нею вдвох, потрапили вони у жахливу хуртовину. Вітер біснувався, захлинався в лісових нетрях, а потім раптово накидався і жбурляв у їхні обличчя пригошні колючого снігу. Лідія Іванівна поставила свій важкий портфель із зошитами просто в сніг.
Зняла з себе свою пухову шаль і закутала нею Сергія, як малюка: хрест – навхрест зав’язала ззаду, а потім стягла свої великі рукавиці і натягла їх на рученята Сергія, цього дня він загубив десь свої. Прикриваючись портфелем від вітру, вона тягла хлопчика за собою.
І найкращим учнем він не був, вчився так собі, хуліганив. Загалом, звичайний пацан. Та й дім свій вона проходила, а потім, відвівши його, поверталася через усе село. Перш ніж відпустити його в двір, вона знімала з його рук свої рукавиці, забирала шаль, дихала на червоні руки і ще давала якісь поради.
А він не те, щоб “дякую”, і “до побачення” – то після неї вже говорив. І тікав додому, ніби так і треба. Його батьки в подяках не розсипалися, не було тоді такого. А тепер ось мріяти став – ось рвонути б зараз у той час, зігріти її – дівчисько зовсім! Сергій помовчав.
Андрій уже думав, що розповідь його закінчена, але виявилося, це не все. Коли він був старшим, то вже сам ходив до школи, але якось вийшло на санях їхати взимку. Знову разом із Лідією Іванівною, а снігу тоді насипало непомірно. І начебто дорогу до цього розчищали, а все одно кінь встав.
Провалилася ногами в кучугуру і ні туди, ні сюди, б’ється, бідна. Візник її розпряг, але ніяк. Допомога потрібна, лопати. От і вирушили ми з Митькою в село пішки, а Лідія з мужиком чекати допомоги залишилися, адже кінь не кинеш.
Недалеко відійшли, раптом чуємо – гнусаве таке утробне виття. Вовки. Знали ми, що бродила тут зграя чи диких собак, чи вовків. Вже й худобу вони не раз тягали, а підвивання все зливалися і ніби оточували з усіх боків, то наближаючись, то віддаляючись. Що робити?
Вирішили, що Мітька в село побіжить, а я назад, на допомогу, якщо що. Картину, яку побачив Сергій, він ніколи не забуде. Чоловік стояв на санях і благав Лідію, щоб вона теж лізла до нього. Бог з тим конем. Але вчителька з довгим оглоблею стояла перед бідним конем, що пішов по груди в сніг.
Лідія стояла до неї спиною та обличчям до поля, а там чорними плямами лежали звірі. Вони перебіжками перебиралися все ближче і ближче до людей та коня, вони вичікували. Сергій теж злякався не на жарт, але відв’язав другу оглоблю і став недалеко.
Тендітна маленького зросту Лідія, втопившись майже до пояса в сніг, виглядала зовсім не загрозливо, але вона свистіла і кричала, лаялася і лякала вовків. Ті вичікували. Скільки б ще тривало це стояння і чим закінчилося б невідомо.
Одне зрозуміло, якби не окрики та оглобля Лідії, вовки найшвидше вже б підібралися до конячки, пле з боку села з’явився УАЗик, від звуку машини вовки захвилювалися і розбіглися. Зараз на місці старої школи велика нова світла з великими вікнами. І ось у грудні запросили туди й Сергія.
Вона показала Сергію фото на телефоні – нещодавно вони ходили вітати стару колегу із Днем народження. Лідія Іванівна стоїть у дворі, як здалося Сергієві, у колишньому своєму пальті. Хоч цього не могло бути. Виїхав він тоді з сумними думками. І все думав і думав….
На честь когось і треба відкривати пам’ятні дошки в школі, то це на честь таких ось вчителів, якою була і залишається його перша улюблена Лідія Іванівна. А нещодавно поїхали купувати дружині шубу. І раптом Сергій зрозумів – якщо зараз цього не зробить, ніколи собі не пробачить.
Він зателефонував однокласниці, попросив прикинути розмір і виходили вони з магазину вже з двома шубами. Дружина бачила, як спалахнули очі Сергія, наскільки важливий для нього цей крок у минуле, але не перешкоджала, підтримала.
Запорошений ліс, ніби по великому казковому колу, що крутиться, миготів за вікном. Здавалося, вони виїхали з реальності і опинилися в надзвичайно філософському місці, де немає часу і простору. Вони ніби висіли в сніговому потоці над темною смугою траси з снігом, що летить назустріч.
Андрій отямився лише тоді, коли Сергій почав гальмувати біля зупинки. Виходячи Андрій, запитав про оплату, Сергій махнув рукою. Вони тепло попрощалися. Сергію залишилося півгодини їзди. Його вчителька не почула від нього слів подяки в дитинстві, не чула їх і потім, життя закрутило.
І тепер він не став майстром гарних слів, але вона повинна відчути його подяку та любов, просто хоча б ось так, без слів, просто через тепло натурального хутра. Як і він відчув тоді через пухову шаль, через тепло її дихання на свої почервонілі руки….
