Був один із тих листопадових вечорів, коли не треба було примружуватися на вуличні ліхтарі, щоб вони розпливалися. У важкому тумані вони і так здавалися сферами плазми, особливо ті, що були у глибині вулиці. Сиділи у вечірньому кафе.
Вона, як завжди, з’їла одне тістечко, а потім замовила каву – не навпаки, і думала, що ось доп’є і візьме собі ще одне тістечко. Треба ж було про щось мріяти в цьому житті, поки він розводить свою балаканину. Андрій був журналістом, але чомусь вважав себе письменником.
А вона спочатку була в тому офісі коректором, але через місяць усі звернули увагу, що вона добре не лише править орфографію, а й прискіпливо «вичитує» – в обох сенсах цього слова. Вона помічала такі деталі, які більше ніхто й не бачив.
Тепер їй почали приносити не тільки журнальні статті, а й усе поспіль. Спочатку вона брала солодощами, бо дуже любила солодощі, а потім почала брати гроші – солодощів на них можна було купити більше. Один він продовжував давати на виправлення і вичитування тільки статті та інтерв’ю.
Казав, що обов’язково віддасть свою книгу, як тільки допише. Андрій замовив собі великий кухоль чаю, трохи відпив і почав розповідати про якусь нову свою розповідь. Звичайно ж, ще не написану, на відміну від тих уже написаних, яких ніхто ще не бачив. “І ніколи не побачить” – думала Олена.
Дивилася на нього і він не сумнівався, що вона уважно слухає. Йому було за тридцять, він був гарний – гарні руки, темні очі. Особливо гарними були в нього губи – вона бувала на них і в такі моменти переставала кусати тістечко, бо воно вже не здавалося таким солодким.
Жила сама і їй було двадцять дев’ять. У своїй однокімнатній квартирі знала кожен візерунок та завиток на кухонних шторах. Те саме було і зі шпалерами, а вечорами бачила у вікні захід сонця – той самий, який не можуть бачити художники, і її нудило.
Змінювала штори; якось переклеїла шпалери, але візерунки стали знайомими і ненависними вже за місяць. Кішка – вона не любила свійських тварин, але завела – померла ще маленькою. Наступного дня – це було на початку жовтня, вони вперше пішли з Андрієм після роботи разом.
Він, зрозуміло, вирішив, що це сталося якось само собою, а ще за тиждень заглянули сюди до цього кафе і звикли до нього ходити. Олена допила каву і вирішила ще трохи помріяти про солодке, а не замовляти його одразу, бо з’їсть і тоді його не стане.
А чи мріятиме про наступне тістечко – вона не знала. Андрій сказав, що знає все про сенс життя, але так не знаю, в чому він. “Це правда” – подумала вона. Також він знає все про літературу, як треба писати, що таке кохання і для чого існує історія.
Не сказати, що їй було не цікаво, але вона дуже швидко зрозуміла, що він не читає – він абсолютно нічого не читає з того, про що говорить і тому його міркування часто повторювалися і кружляли на одному місці. Не було звідки взяти чогось нового. Нехай навіть старому, але з іншим відтінком.
Всі пристрасті відбувалися тільки в одному ізольованому «котлі». Але він був гарний, дуже гарний. І добрим. «І якби він був поряд зі мною – думалося їй – «я б його ніколи не переклеювала шпалери, навіть попри те, що візерунки залишалися б одними й тими самими».
Олені стало тепло-тепло і спокійно, немов вони вже в неї на кухні – і він стоїть, притулившись до підвіконня і дивиться, як вона готує вечерю. Тим часом Андрій перейшов на літературу. Література теж іноді отримувала від нього горіхи. І його понесло.
І вона знала, що якщо їй раптом зараз притисне і вона піде в вбиральню – то він піде за нею і буде під дверима продовжувати говорити і говорити, іноді перепитуючи: Ти мене слухаєш? Людей у кафе поменшало. Олена згадала, що сьогодні понеділок.
За спиною Андрія було вікно, по ньому сповзала вода – її інколи просвічували фари. Він розповідав, що хоче написати, якщо вийде, або знайти в когось хоч одну розповідь без цих усіляких «візерунів», з довгих речень від яких несе олійними фарбами.
Йому хотілося зустріти розповідь із короткими, без епітетів та метафор пропозиціями, але щоб коли вона закінчилася, то відчувалася музика. Олені раптом стало страшно. Їй уявилося, що ці гарні слова – так, вони їй сподобалися – вона чутиме лише тут – у кафе, іноді в офісі, на шляху від роботи до зупинки і більше ніде – і так буде ще довго-довго.
Знаючи Андрія – вічно. І тоді ці слова перетворяться на ті візерунки на шпалерах, а потім стануть тьмяними. Вони в будь-якому випадку стануть тьмяними – вона знала про це, час є час, але їй хотілося, щоб вони втрачали колір у неї на очах щодня, безперервно, а не за якимось графіком.
Згадалися сутінки на кухні, коли сідає сонце і те, як робилося через це до грудки в горлі тужливо, особливо влітку. В цей момент вона сказала, що знає такий твір і він дуже відомий. Олена доїла тістечко і відкинулася на спинку стільця. Вона нахилилася до нього. У вічі не дивилася. Дивилася на губи.
Вона тихо сказала: «Я кохаю тебе», і знову сперлася на спинку стільця. Мовчала. Андрій також мовчав. Здивовано і розгублено дивився на неї – наче чекав на продовження. Олена намагалася бути серйозною, але не змогла так довго дивитися на його розгублене обличчя. Не витримала і посміхнулася: «Це все»…
