-Анно, сьогодні бабуся збиралася прийти в гості. Ти не тікай нікуди до її приходу, добре?
Дванадцятирічна Анна незадоволено закотила очі, але промовчала. Сваритися з мамою не входило в її плани, але як же не хочеться сидіти вдома в очікуванні бабусі замість того, щоб йти з подружками гуляти.
-Мамо… А о котрій я зможу вийти тоді? Просто ми з дівчатами домовилися, що погуляємо сьогодні.
-Ну, попередь, що затримаєшся, твої дівчатка почекають. Ти з ними майже кожен день гуляєш, а бабуся до нас раз на місяць приходить. Вона ж сумує за своїми онуками, Анно.
-Так, знаю, знаю. Ну я ж заходила до неї минулого тижня.
-Ну що ти там заходила – ліки занесла та втекла. Посидимо з бабусею сьогодні, чаю попиємо, потім побіжиш до своїх дівчаток.
-Ура, бабуся прийде! – в кімнату з радісним криком вбіг п’ятирічний брат Анни – Лев. Він ще один не гуляв, домовитися ні з ким не міг, тому приходу бабусі дуже радів.
Він любив залізти до неї на коліна і довго про щось шепотітися. Баба Ліда розповідала йому нехитрі віршики, онук їх повторював і потім з гордістю розповідав усім у садочку, що знає вірші, які точно більше ніхто не чув.
Бабуся прийшла рівно до того часу, до якого планувала. Вона завжди відрізнялася пунктуальністю – якщо вже пообіцяла, то зробить!
-Олечка, ну як же добре, що я живу на першому поверсі! – віддихавшись, сказала вона дочці, – навіть до вас на другий поверх вже насилу піднімаюся. Ганнусю, Левчик, ви подивіться, що я вам принесла! А Сергій де, знову гуляє?
Останні слова були адресовані онукам. Бабуся дістала з сумки, яку дбайливо тримала в руках, три різнокольорові шарфи, в’язані з різношерстих ниток, які раніше були, ймовірно, якимись старими светрами, а тепер дбайливо розпущені бабусею і змотані в тугі клубочки. З цих клубочків вона періодично в’язала онукам обновки.
Лев першим схопив свій темно-синій шарф з бордовими китицями і міцно обійняв бабусю. Анна, намагаючись приховати кислий вираз обличчя, розглядала яскравий червоно-жовтий шарфик, дбайливо складений бабою Лідою.
-Подобається, Анно? – запитала бабуся.
Онучка понуро кивнула.
-Дивись мені, носи, а то я тебе знаю! Ви зараз всі модні, розкриваєтеся, а на вулиці холодно і сильний вітер.
-Дякую, ба, – тихо сказала Анна і віднесла шарф у свою кімнату.
З бабусею попили чай, потім Лев показав їй свої вироби з садочка, Анну вона попросила принести шкільний щоденник, похвалитися оцінками. Бабуся поскаржилася на те, що так і не побачила старшого онука Сергія, який, за її словами, «занадто вже гуляє з друзями».
Під кінець другої години Анна, змучена нудьгою, запитала маму, коли їй вже можна буде, нарешті, піти гуляти, адже подружки чекають.
-Анно, а я вже зараз збиратися буду, – сказала бабуся, – ось зі мною якраз і підеш, домовилися? Проведеш мене, а то слизько на вулиці. Заразом і шарфик новий одягнеш! А потім до подруг побіжиш.
Анна похмурніла. Носити цей безглуздий, абсолютно немодний шарф взагалі в її плани не входило. А ще якщо дівчата побачать, яке диво вона на себе начепила? Адже потім до закінчення школи над нею сміятися будуть!
-Бабусю, та я… – пробурмотіла дівчинка, на ходу намагаючись придумати відмовку, але Ольга суворо поглянула на дочку і сказала:
-Ну звичайно, вона тебе проводить, мамо. Анно, давай збирайся, і шарф не забудь!
Дорога до бабусиного будинку здавалася дівчинці вічністю, хоча пройти потрібно було всього півкілометра. Анна раз у раз озиралася по сторонах, подумки сподіваючись на те, що ніхто зі знайомих її не побачить у цьому дурному шарфі.
Як на зло, дорога і справді була досить слизькою, бабуся ледве-ледве крокувала повільним кроком, взявши онуку під руку, і все повторювала:
-Ганнусю, не поспішай, не поспішай!
Коли, нарешті, жінка зникла у своєму під’їзді, Анна з полегшенням зітхнула і, одним рухом знявши з шиї злощасний шарф, швидко засунула його під куртку і побігла до подружок, які вже зачекалися на неї на гірці.
Суботи Ганна чекала з нетерпінням. Не тільки для того, щоб відпочити від школи, але і в передчутті веселого вихідного.
Мама поїде з Льовою в сусіднє місто на прийом до лікаря, Сергій, напевно, як завжди, побіжить кудись з друзями, а їй милостиво дозволили ненадовго запросити в гості подружок. Вони будуть вдома зовсім самі, слухатимуть музику і базікатимуть про свої дівчачі справи…
Подружки Міра з Марією прийшли вчасно, майже відразу ж, як за мамою і молодшим братом зачинилися двері. Дівчата попили чай з печивом, трохи поговорили на кухні, прибрали зі столу і пішли в кімнату Анни.
Анна підійшла до столу, щоб увімкнути колонку, а Міра запитала:
-Анно, у тебе зарядка є? Дай мені, будь ласка, телефон зарядити.
-Там, у комоді, у найвищій шухляді, – не обертаючись, відповіла Анна, чаклуючи над кнопками колонки.
Міра висунула потрібну шухляду, і тут же почувся гучний сміх:
-Анно, що це у тебе таке?! Що це за ганчір’я?
Господиня кімнати обернулася і остовпіла. Подруга тримала в руках складені яскраво-зелені вовняні шкарпетки. Їх бабуся Ліда зв’язала для онучки ще минулої зими, і вони благополучно були в цей же день закинуті в комод.
Як же вони опинилися у верхній шухляді, де завжди лежали тільки зарядні пристрої, батарейки та інші дрібниці?
-Та це бабуся в’язала, – намагаючись надати своїм словам байдужий тон, сказала Анна, – навіщо ти їх дістала?
-А може, ти їх носиш потайки, га? Це ж наймодніше! – сміючись, запитала Марія, – я думала, такого вже в природі не існує!
Міра, продовжуючи веселитися, взяла шкарпетки в обидві руки, наділа їх на долоні, як рукавички, і, сміючись, почала грати в «крокодильчика», рухаючи пальцями, ніби стискаючи і розтискаючи зуби.
Дівчатка, регочучи, теж влилися в гру, яка закінчилася тим, що одна шкарпетка опинилася на люстрі і висіла там до вечора яскраво-зеленою плямою, щоразу викликаючи у подружок бурю сміху, коли хтось із них піднімав очі до стелі…
-Анно, ось розумниця, що зайшла! Ой, та ви з Левчиком разом, які молодці! Проходьте, зараз чай будемо пити! – бабуся Ліда, хоч і складно було вже швидко пересуватися, поспішила на кухню ставити чайник.
-Бабусю, та ти не метушися так, – сказала, роздягаючись, шістнадцятирічна Анна, – ми зараз самі все зробимо, і чайник поставимо, і чай заваримо.
-Анно, коли у Сергія присяга? Коли ви їдете?
-Післязавтра, бабусю.
Анна з сумом подивилася на бабусю. Зовсім недавно вони всією родиною зі сльозами на очах проводжали улюбленого старшого брата служити в армію.
Сестра дуже переживала, вона була сильно прив’язана до брата. Бабуся переживала не менше, адже це її перший онук. Вона навіть не прийшла проводити, сильно хворіла, та й слабенька вже була для таких заходів, попрощалася тільки, коли Сергій відвідав її перед самим від’їздом. На присягу вона не збиралася і поготів.
-Ой, вже так скоро? – сплеснула руками бабуся Ліда, – а як же… Я ж теплі шкарпетки йому не дов’язала! Ганно будь ласка, зайди завтра ще раз до мене за шкарпетками для Сергія. Я сьогодні за вечір дов’яжу.
-Бабусю, так там не можна ж шкарпетки, – сказав Льова, – Сергій казав, що це не за статутом.
-Ні, Лев, ти переплутав. Шкарпетки можна, бабусю, не переживай, – швидко сказала Анна і округлила очі, подивившись на молодшого брата.
-Анно, а чому ти бабі Ліді сказала, що Сергію в армію можна шкарпетки? – запитав дев’ятирічний Лев, коли вони з сестрою, напившись чаю, пішли додому, – ну правда, адже не можна ж!
-Розумієш, Лев, бабуся дуже переживає за Сергію. Вона старалася, в’язала йому шкарпетки, щоб ноги не мерзли. Ну навіщо її засмучувати? Ми завтра до неї зайдемо, візьмемо шкарпетки, а Сергій їх буде носити, коли повернеться.
Лев решту шляху йшов задумливо і мовчав. Анна хотіла сподіватися, що він все правильно зрозумів, адже вона сама ще зовсім недавно мало що розуміла і, часом, поводилася не так, як слід було б…
Анні двадцять. Вона дуже часто відвідує улюблену бабусю Ліду, адже та багато лежить, важко встає і одну її надовго ніяк не залишити.
Мама багато працює, Сергій вже давно живе в іншому місті і приїжджає не дуже часто, Левчик ще школяр. Вони всі, звичайно, теж приходять і доглядають за бабусею, але Анна буває у неї частіше за всіх.
Вона ніби відчуває, що бабусине тепло вже зовсім недовго, що днів, відміряних їй на цьому світі, залишається все менше і менше, тому намагається бути з нею якомога частіше – розмовляти, про щось згадувати, та просто сидіти поруч і мовчати удвох теж дорогого коштує.
-Анно, – тихим голосом сказала бабуся, – допоможи мені підвестися, будь ласка. Я тобі повинна дещо віддати.
-Бабусю, давай, може, я сама дістану? Важко ж тобі. Ти тільки скажи, що і де.
-Ой, Анно, справді, давай ти сама. Он там, у шафі. Відкрий найдальші дверцята і подивися на нижній полиці. Ось-ось, пакети стоять з клубочками. Забери їх, Анно, додому. Мені вони вже ні до чого, я і в’язати більше не зможу – очі не бачать, та й сил немає довго сидіти.
Так не хочеться, щоб це все пропало, я ж цю пряжу стільки збирала! А тобі знадобиться, я ж вчила тебе в’язати колись, пам’ятаєш? Не забула? Треба встигнути передати тобі, поки я жива…
Анна стояла обличчям до шафи, тримаючи в руках пакети з різнокольоровими клубочками і боячись повернутися. Очі її застилали сльози.
Вона в одну мить згадала все, що було пов’язано з колись цілком здоровою і бадьорою бабусею Лідою.
Згадала, як бабуся, схиливши голову, терпляче вчила її вив’язувати петельки, а Анні було нудно і вона все рвалася гуляти.
Згадала розповіді бабусі про те, що кожній речі потрібно прагнути дати друге життя, не поспішати викидати.
Звідси і безліч цих різнокольорових мотків, які раніше були чиєюсь кофтинкою або светром. Нарешті, червоніючи, Анна згадала, як колись сміялася над бабусиними шкарпетками і шарфиками, як соромилася цих речей перед подругами…
-Ганнусю, ти чого мовчиш? Не хочеш забирати, не потрібно тобі, так?
-Та ні, бабусю, ти що? Я обов’язково візьму, – Анна швидко витерла сльози і повернулася до ліжка. Заплакане обличчя вона не помітить, занадто погано бачать очі, аби тільки по голосу не здогадалася…
Анна робила вдома генеральне прибирання, одночасно марно намагаючись залучити до цього захоплюючого заняття молодшого брата . Зрозумівши, що від Лева мало користі, дівчина зітхнула, відкрила шафу і почала в ній прибирати.
Давно час викинути купу непотрібних речей. Розібравши одяг у шафі, Анна переключилася на полиці з книгами і паперами. Тут теж потрібно навести порядок – викинути зайве, красиво розставити книги.
В одній з папок вона виявила написаний поспішним почерком рецепт. Це був рецепт борщу, який вона писала під диктування бабусі приблизно рік тому.
Бабуся була ще не така слабка, як зараз, але вже багато лежала, хоча з пам’яттю у неї все було чудово.
Анна занурилася в дитячі спогади. Як же вона любила бабусин чудо-борщ! Це був просто витвір кулінарного мистецтва, вона ніколи і ніде більше не куштувала подібного борщу.
Маленькою дівчинкою вона дуже любила, коли бабуся запрошувала її з братами на цей царський обід. Бабуся спеціально пекла до борщу ароматні м’які пампушки, щедро присмачувала страву свіжою зеленню і домашньою сметаною.
Анна з подивом і захопленням спостерігала, як бабуся Ліда разом з борщем їсть маленький червоний пекучий перчик.
Одного разу цікава онука просто лизнула язиком цей маленький стручок, і тут же з очей бризнули сльози. А бабуся спокійно їла його вприкуску з хлібом, і навіть зовсім, ні крапельки не морщилася, тільки піт на лобі виступав…
Закінчивши прибирання, Анна раптом захотіла прямо зараз зварити борщ за бабусиним рецептом. Адже вона навіть жодного разу не пробувала.
Дівчина поставила варитися кістки і пішла в магазин за відсутніми продуктами. Борщ був готовий через дві з половиною години. Анна спробувала ложечку і розчаровано зрозуміла – не те.
Вона робила все строго так, як казала бабуся Ліда: і сало, змішане з часником, додавала в бульйон, і кілька картоплин не нарізала кубиками, а зварила цілими і розім’яла в пюре, щоб борщ був густішим, і зелені не пошкодувала. Це був хороший, смачний, дуже вдалий борщ, але це був не ТОЙ борщ. Такий, з дитинства, могла зварити тільки сама бабуся…
Пролунав телефонний дзвінок. Анна взяла трубку, дзвонила мама, яка сьогодні цілий день перебувала у бабусі Ліди.
-Анно, що ти зараз робиш?
-Щойно зварила борщ, мамо. Давай приходь їсти.
-Зачекай з борщем, Анно. Сядь, будь ласка, якщо стоїш. Бабусі більше немає…
Анна ніби заціпеніла. Усі дні, коли тривала підготовка до похорону, вона була немов у напівсні. Допомагала мамі в усіх організаційних питаннях, заспокоювала молодшого брата, який плакав, як маленька дитина, сумуючи за улюбленою бабусею.
Але сама не могла проронити ні сльозинки, ніби її заморозили.
У день похорону, коли вже потрібно було виїжджати до храму на відспівування, Анга згадала, що потрібно знайти чорну хустку на голову. Вона відкрила шафу в передпокої, полізла на верхню полицю в пошуках потрібної речі і раптом завмерла.
У руках у неї опинився теплий вовняний червоно-жовтий шарф, який вона колись так старанно ховала від очей своїх подружок.
І тут Анну немов прорвало. Сльози, які всі три дні накопичувалися в ній, здається, вилилися цілком, бурхливим безперервним потоком.
Вона саме зараз до кінця усвідомила, що бабусі більше немає. Що її не взяти за руку, не обійняти, не поговорити. Більше вона не розповість про своє минуле життя, не поділиться своєю життєвою мудрістю і просто найсвітлішою любов’ю і теплом…
Минуло більше року з моменту відходу улюбленої бабусі Ліди. Анна, як і обіцяла їй, проводжаючи на місце спочину в останній шлях, навчилася добре в’язати.
Тепер для неї це найулюбленіше заняття. Вечорами дівчина сидить перед увімкненим телевізором і спокійно рухає блискучими спицями. Правда, шарфики і шкарпетки, як бабуся, Анна не в’яже. Вона навчилася створювати з пряжі дуже красиві іграшки. В основному це персонажі різних мультфільмів.
Анна навіть стала приймати замовлення на такі іграшки. На замовлення дівчина в’яже з нової, сучасної, дуже пухнастої і м’якої пряжі. Але перші свої, не дуже рівні і не такі красиві фігурки вона зв’язала з мотків бабусиної пряжі.
Потім у Анни стало виходити все краще і краще, і з решти мотків вона вже зв’язала дуже красивих звіряток.
В’язані вручну іграшки користуються великим попитом, але цих звірів, виконаних зі старої пряжі, дівчина ніколи не продасть. Вони будуть стояти на полиці, як нагадування про бабусю, яка завжди давала речам друге життя.
-Я завжди буду тебе пам’ятати, бабусю, – часто шепоче Анна, підходячи до полиці з в’язаними іграшками, – я буду розповідати про тебе своїм майбутнім дітям і онукам. І поки ми пам’ятаємо і говоримо про тебе, ти жива!
Спеціально для сайту Stories
