Два позашляховики, що бачили життя, зупинилися. З них вийшли шестеро — дві дівчини та чотири хлопці. Розминаючи ноги після виснажливої їзди давно занедбаною ґрунтовою дорогою, озирнулися. З усіх боків їх оточував ліс. Цивілізація була далекою. Зв’язку тут не було, мобільні телефони мовчали.
– Ну що, розбиваємо табір? – Антон вказав на невелику галявину. Швидко очистили її від невисокої порослі. Поставили два намети, обгородили місце для вогнища, розвели вогонь та підвісили над ним великий чайник.
Ті, хто приїхав, були досвідченими туристами. Четверо хлопців та дівчина були студентами історичного факультету. Їх об’єднував не тільки інтерес до майбутньої професії, а й загальна пристрасть – шукання скарбів. Романтики, помірковані авантюристи, вони точно знали, що можуть покластися один на одного.
Їм уже довелося пережити кілька захоплюючих пригод: шукали золото скіфів та скарби. П’ять спроб знайти скарб, хай навіть маленький, але неодмінно старовинний, виявилися безрезультатними. Зате подарували їм стільки яскравих переживань, що інтерес до цього заняття став ще сильнішим.
Шостою з ними була дівчина Антона, наївна та ніжна красуня Настя. Вона навчалася у театральному училищі та була далека від захоплень свого хлопця. Їй просто не хотілося розлучатися з ним, навіть на кілька днів. Антон зазвичай не хотів брати її з собою, але Інга порадила поступитися.
Вона була впевнена, що одного разу, випробувавши на собі всю красу туризму та пригод, урбаністка Настя зрозуміє, що розкопки ― це не для неї. Поки закипав чайник, встановили розбірний столик. Хлопці нахилилися над картою.
– Скільки до села? – спитав Антон.
– Можу сказати досить точно, – подав голос Сергій. ― Два кілометри сімсот метрів. Це по прямій. У лісі так не вийде. Кілометри три з половиною доведеться відмахати.
– Нічого страшного, – вставила Інга. – Ми ж підемо без нічого.
― Не забувайте, що три з половиною ― це до села, а до передбачуваного місця скарбу ще півтора – два.
– Сонце в зеніті, – подивився на небо Вадим, – так що навіть поспішати не доведеться. Встигнемо спокійно все обстежити і надвечір повернутися сюди.
Швидко підкріпилися і рушили в дорогу. За залишені машини не переймалися. Місця тут глухі, безлюдні. Швидше можна було зустріти ведмедя чи кабана, ніж людину. На випадок зустрічі з небезпечним звіром Іван мав мисливську рушницю. Шлях виявився легшим, ніж очікували.
Літо тільки починалося, і трава була ще невисока. Справжньою перешкодою були лише величезні стволи та крони повалених дерев. Досить швидко дійшли до села. Тільки по кількох трубах, що похилилися, стирчали з землі, можна було здогадатися, що колись тут жили люди.
Ще півгодини і вони були на місці. Зупинились. Прислухалися. Тиша. Антон скинув рюкзак на землю. Вказав на нього.
― Розходимося від цієї точки в різні боки. Якщо хтось щось знайде – одразу подавайте голос.
– Я не можу, я втомилася, – жалібно захникала Настя. – Можна без мене, а я рюкзак покараулю?
– Зрозуміло! – посміхнулася Інга.
Усі почали повільно розходитись у різні боки від рюкзака.
– Знайшов! – незабаром порадував друзів Іван.
Усі пішли на голос. І побачили те, що шукали. Це було маленьке джерельце, що виривалося з землі і несло свої кришталеві води в одну з численних маленьких річечок поблизу. Іван нахилився до струмка, зачерпнув жменю води, напився.
― Хороша! Думаю це те, що ми шукаємо!
Він дістав пробірку, набрав води. Підійшов до Вадима. Той витяг із рюкзака невелику коробку. У ній була портативна установка, де можна швидко зробити аналіз води. За кілька хвилин на маленькому моніторі з’явився результат.
– Є! – очі Вадима азартно заблищали. ― Дивіться, показник срібла у воді зашкалює! Значить, цей потічок десь під землею тече через срібло. Крізь величезну купу срібла!
– Так, у тому скарбі, що ми шукаємо, його має бути дуже багато, – впевнено вставила Інга.
Це вона розкопала в старих архівах згадку про скарб якогось боярина, який закопав свої скарби, коли потрапив у немилість до государя і побоювався страти.
― Якщо це справді той скарб, то там і золото з камінням є. Просто вони не залишають “слідів” у воді, – зауважив Іван.
– На сьогодні все, – скомандував Антон. – Завтра з першими променями прийдемо і почнемо копати.
Повернувшись до залишеного рюкзака, вони виявили, що Насті немає. Почали голосно звати її. Настя не відгукувалася.
– Розходимося і шукаємо, – з тривогою в голосі скомандував Антон.
Гучно кричачи, хлопці та Інга швидкими кроками віддалялися в різні боки, намагаючись знайти хоч якісь сліди зниклої. За годину повернулися. Усі були розгублені. Антон розумів, що чекають на його рішення.
– Повертаємося до табору. Далеко вона не зможе піти. Завтра вранці ходімо шукати. Мусимо знайти!
Залишившись одна, Настя не відразу зрозуміла, що зробила помилку. Спочатку вона скинула кросівки і розтерла втомлені ступні. Взувшись, перенесла рюкзак ближче до дерева і сіла на нього, притулившись спиною до стовбура. Заплющила очі. Шелест листя та щебетання птахів заколисували.
Але невдовзі до цих умиротворюючих звуків додалися інші. Вдалині почувся тріск. Настя насторожилася. Невдовзі тріск стих, його змінили незрозумілі звуки, начебто наближався хтось великий і неповороткий. Вона тривожно вдивлялася в хащі, але нікого не бачила. Було страшно.
Вона більше не могла сидіти на місці. Схопилася і поспішно попрямувала геть від звуків. Тріснула гілка над головою. Настя глянула й похолола: щось невелике й руде промайнуло у гілках дуба буквально за метр над нею. Стало дуже страшно, і Настя з усіх ніг кинулась тікати.
Їй хотілося бути якнайдалі від цього місця. Гілки хльостали по обличчю і рукам, вона падала, спотикаючись об корчі, що стирчали, і коріння вікових дерев. Вставала, і страх гнав її далі. Зрештою, сили зовсім залишили її. Водночас повернулася здатність думати.
Вона зрозуміла, що заблукала, і почала голосно звати Антона. Ліс відповідав їй тільки шелестом листя та потріскуванням сухих гілок. Настя сіла, притулилася до стовбура дерева і заплакала. Темніло. Настя приречено заплющила очі.
Вона не хотіла ні бачити, ні чути нічого довкола. Раптом чиясь важка чи то лапа, чи рука опустилася їй на плече. Вона трохи розімкнула повіки. Перед нею стояла бабуся.
– Вставай! – сказала вона хриплуватим голосом. ― Чи тут вирішила заночувати?
Настя моментально схопилася, знову витираючи сльози, що наринули. Тепер уже від щастя.
– Ви мене врятували, дякую, – здавленим голосом подякувала вона.
Незабаром дійшли до непоказної хати, що трохи покосилася. Зайшли. Стара запалила дві свічки і розтопила грубку, на якій стояв чавунок. Кімната наповнилася світлом, якого вистачило, щоб розглянути житло. У передньому кутку Настя побачила лики Христа та Богородиці. Біля них горіла лампадка.
В іншому кутку стояла дерев’яна фігурка бородатого рогатого богатиря. По лампі, що горіла поруч, здогадалася, що це теж вівтар. Тільки от кому?.. Біля однієї стіни стояв стіл із двома стільцями та невеликою лавою. Біля іншої — велике ліжко. Ось і все оздоблення в будинку пустельниці.
Бабу Катю на селі боялися. Голос у неї голосний, погляд колючий, хода важка, сама по-чоловічому сильна, але найбільше боялися її промов. Слова в неї оживали: як що скаже і буде! Не любила баба Катя людей, майже ні з ким не розмовляла, з дому тільки до храму та в магазин і виходила.
Навіть у фельдшера сільського жодного разу не була. Подейкували, що вона сама вміла хворобу будь-яку виганяти. Не було для баби Каті радості бажанішої, ніж чистота душі. Тому й людей вона цуралася. Все менше простоти, доброти та чистоти бачила в оточуючих, та все більше користі, заздрості.
Від цього було їй нестерпно важко. Якось у лісі натрапила на покинуту лісником сторожку. Вирішила залишитись у ній назавжди. Вже багато років вона жила тут, радіючи своїй умиротвореній самоті. Одного племінника тільки й бачила. Той зрідка приходив відвідувати.
Але сьогодні весь день баба Катя не знаходила собі місця. Все валилося з рук. Відчувала, ніби хтось поруч на допомогу гукає, а коли поклик став нестерпним, пішла на пошуки того, чия зневірена душа благала про допомогу. Так і знайшла Настю. Бабі Каті нічого не треба було пояснювати. Вона вміла читати людські душі. Одразу зрозуміла, що сталося.
– А ти молодець, у бруді живеш, а чистоту зберегла, – посадивши Настю за стіл, помітила вона, накладаючи в миски кашу з чавунку.
Одну поставила перед Настею. Вони їли смачну пшоняну кашу, запиваючи її запашним гарячим питтям, трохи підсолодженим сушеною малиною.
– Що за чай у вас? – спитала Настя.
― Це свіжозаварені голки сосни, дуже корисно! Питимеш його часто — жодна хвороба не пристане.
Погляд Насті впав на гарну чашу, де на столі стояла сушена малина. Вона взяла її до рук і з подивом зрозуміла, що та із чистого золота.
– Звідки це у вас? – з цікавістю глянула на господиню сторожки.
Та посміхнулася.
– Чую, з того самого скарбу, що шукають твої друзі.
Баба Катя розповіла, що кілька років тому пізно восени в цих місцях з’явилися копачі. Скарб шукали. Землю перерили, та нічого не знайшли, а як тепло прийшло, бурхливі струмки винесли з викопаних ям кілька гарних чаш та прикрас. Гуляючи лісом, баба Катя натикалася на них час від часу.
– Ось, дивись, – вона витягла з-під ліжка ящик, у якому серед різних речей було ще кілька золотих предметів.
― Ось хлопці зрадіють! А ви покажете їм, де все це знаходили?
– Якщо ти попросиш – покажу.
Настя прокинулася рано-вранці і попросила бабу Катю проводити її до табору.
– Не метушись. Вони самі прийдуть сюди. Я їм звістку послала.
– Як це?
– Та просто дуже захотіла, та попросила кого треба, ось він зараз і приведе їх до нас, – бабуся глянула на вівтар із дерев’яним бовваном.
– А хто це? – наважилася спитати Настя.
– Це цар лісовий, батюшка Велес. От якби ти попросила його вчора, він би тобі вказав шлях. Ти силу свого слова не знаєш, адже боги завжди допомагають простим і чистим.
Настя не зрозуміла, що старенька мала на увазі, але вирішила, як додому приїде, про Велеса все дізнається. Минуло півтори години, і Настя почула голоси, які голосно її звали. Вискочила з хатинки і закричала у відповідь. Здивування тих, хто прийшов, не було межі.
Сувора бабуся не запросила гостей до будинку, але дозволила Насті показати золоті предмети, а потім відкликала у бік Антона. Від погляду старої йому стало ніяково: вона дивилася не в очі, а в саму душу.
― Нікому не дано одночасно володіти земними та небесними багатствами. Обов’язково вибір потрібно зробити. Скарб, золото, гроші – багатства земні, про які ти мрієш, а чистота, любов, відданість – багатства небесні, яких набагато менше, ніж багатств земних, а тому вони ще цінніші!
Антон не розумів, про що каже стара.
– Настя – ось справжній скарб. Поряд з нею ти й сам очистишся, і кохання навчишся, і щасливою людиною станеш, – продовжувала баба Катя. – А вибереш скарб – незабаром її втратиш. Багатим станеш, але про свій вибір шкодуватимеш. Думай. Захочеш – покажу скарб, Настя за тебе просила.
Бабуся увійшла до сторожки.
– Ну що? – з нетерпінням спитав Вадим.
Антон глянув на Настю. Він завжди підозрював, що вона не така, як усі. За жодні багатства світу він не хотів втрачати її.
– Це скарб баби Каті. Ми залишаємо його їй, – твердо відповів Антон і з сумом подивився на друзів, бо знав, що ніколи більше не піде з ними шукати скарби.
