Анжеліка з роздратуванням дивилася на п’ятирічну Варю й ледь стримувалася, щоб не накричати на неї. Донечка сиділа за столом і їла суп, смачно причмокуючи. Цей звук був таким огидним!
— Не чавкай, — холодно промовила мати, розуміючи, що краще спілкуватися з дитиною стримано, ніж давати волю почуттям.
Ох, якби ж вона могла висловити все, що вирувало всередині! Тоді Варька миттю вилетіла б із-за столу під грізний крик. І залишилася б голодною — так їй і треба!
П’ятирічна кобила, безглузда й неохайна! Невже так складно не видавати ці звуки губами й язиком?
— Мамо, ти зварила такий смачний суп, що ротик сам так робить, — заперечила Варя. Дівчинка із задоволенням піднесла до рота ще одну ложку й закотила очі від насолоди.
Помітивши, що в матері зіпсувався настрій, Варя поспішила доїсти суп мовчки. Дякуючи, вона вибігла з-за столу. Анжеліка налила собі кави й зітхнула з полегшенням — чергова «п’ятихвилинка любові» закінчилася.
Виділяти час на турботу про доньку, вносити це в розклад і робити це регулярно — таку пораду дав Анжеліці психолог, з яким жінка працювала над своєю нелюбов’ю до дитини.
Вона розуміла, що так жити не можна і відраза до дівчинки обернеться великими проблемами в майбутньому. Та й чоловік Костянтин погрожував розлученням, бачачи її ставлення до Варі.
Психолог Наталія Андріївна вислухала її історію та склала план терапії. Ось тільки дитина не могла чекати, поки мати розбереться зі своїми травмами. Тому Анжеліці запропонували «любити» доньку за розкладом: кілька разів на день проводити з нею «п’ятихвилинки».
Наприклад, разом подивитися мультфільм і обговорити його, почитати книжку чи пополотшити одне одного страшилками. А ще були обійми за розкладом — не менше п’яти на день (їх можна було замінювати поцілунками). Усе це слід було фіксувати у спеціальному щоденнику. Анжеліка з тугою подумала, що треба б ще добрати обіймів.
А от Костя — це інша річ. Чоловік обожнював донечку й був готовий обіймати та цілувати її щохвилини.
Удень усе склалося непогано — Варя з радістю погодилася прогулятися. На дитячому майданчику вона гралася з дітлахами, час від часу підбігаючи до матері, щоб поцілувати її. Анжеліка тим часом спокійно «залипала» в телефоні.
Увечері повернувся Костя. Як же їй хотілося провести час наодинці з чоловіком! Але поруч постійно була Варя — вона буквально не сходила з батькових рук.
Анжеліка стримувалася й навіть удавала, що залучена в цю сімейну ідилію, хоча це вдавалося їй важко.
— Я прийму душ і повернуся, — мовила вона, залишаючи доньку з батьком. Костя кивнув.
Яке ж це було щастя — хоча б п’ятнадцять хвилин не думати про Варю! Просто стояти під гарячими струменями й відчувати, як тіло наповнюється спокоєм.
У Варі її дратувало геть усе. Неприємна посмішка — чужа й занадто широка. Коли малятко тільки народилося, воно було пухкеньким, наче пампушка. Усіх це розчулювало, а в Анжеліки викликало лише нудоту.
У три роки дівчинка витягнулася, стала худенькою й непосидючою, але личко залишалося круглим. «Занадто товсте обличчя для такої тонкої довгої шиї, схожа на гусеня», — думала тоді Анжеліка.
Та найгірше вона терпіла шмарклі. Фу, які ж вони були огидні! Чому з носа дівчинки постійно тече ця гидота?
У них із чоловіком була домовленість: після народження дитини Анжеліка йде з роботи. Спочатку вона з радістю погодилася, але коли доньці виповнилося три роки, зрозуміла: ще трохи — і вона збожеволіє, бо все її життя звелося до Варі.
— Ти її зовсім не любиш, — сумно сказав Костянтин, коли дружина завела мову про повернення до роботи.
— Люблю, — байдуже відказала Анжеліка. Навіть собі вона тоді не зізнавалася, що не відчуває до дівчинки жодного тепла.
— Ні, не любиш, — похитав головою чоловік. — Я це бачу, відчуваю… І найстрашніше, що це відчуває й Варюша.
— Варюша, Варюша! Та з її появою ти взагалі забув про моє існування! — закричала Анжеліка.
Напруга стала нестерпною, і сльози бризнули з очей. Вона ж ніколи не була цинічною чи холодною! Завжди була ласкавою, ніжною, готовою дарувати турботу. Але Варя висмоктувала з неї всі світлі почуття, залишаючи лише порожнечу, ревнощі та дратівливість.
— Ти в своєму розумі? Ревнуєш мене до дочки? До власної дитини! — здивовано вигукнув чоловік. Він бачив, що дружина піклується про дівчинку лише за інерцією. Розумів, що це не материнські почуття. Але ревнощі…
— До власної доньки… — з гіркотою повторила жінка. — Вона ж мені не рідна…
Костя завмер. Отже, ось у чому річ: Анжеліка не вважає Варю своєю. Дивно, що йому це раніше не спадало на думку.
— Ти ж так хотіла дитину, — тихо мовив він, дивлячись їй у вічі. — Я казав тобі тоді, що мені байдуже, будуть у нас діти чи ні.
Очі Анжеліки наповнилися сльозами. Вона чудово пам’ятала ту розмову. Якими щасливими вони були! Спершу про нащадків не думали, але згодом вирішили, що готові стати батьками. Оскільки в дитинстві Анжеліка перенесла важкий запальний процес і їй видалили одну нирку (зробили нефректомію), потрібно було обстежитися, щоб дізнатися, як протікатиме виношування дитини.
Справжнім шоком для неї стали слова лікаря про те, що народжувати їй категорично протипоказано.
— Як це? Я ж мільйон разів читала, що народжують і з однією ниркою! — у розпачі вигукнула вона.
— Не у вашому випадку, — зі співчуттям відповів медик.
Анжеліка проплакала весь день. Марно чоловік заспокоював її, переконуючи, що вони будуть щасливі й удвох. Жінка була невтішна. Прагнучи допомогти, Костянтин порадився зі знайомим лікарем, і той підкинув ідею: сурогатне материнство.
— Це недешево, але кошти у вас є. Для вашого випадку це єдиний вихід, — сказав приятель.
Спочатку цей варіант здавався Кості чужим, навіть дивним. Однак у дружини почалася важка депресія, вона буквально марила дитиною. Тоді він наважився на розмову.
Анжеліка, подумавши, погодилася. Той самий лікар допоміг знайти кандидатку. З молодою, здоровою жінкою підписали всі документи. Перші місяці Анжеліка з нетерпінням чекала на малюка, але з кожним тижнем її запал згасав. Бажання мати дитину вже не було таким палким.
Костянтин не надав значення прохолодній реакції дружини, коли народилася донька.
Спочатку з немовлям допомагала його мати, Кіра Андріївна. Протягом місяця вона щодня доглядала за маленькою Варею, а згодом і Анжеліка всього навчилася. Молода мати механічно виконувала батьківські обов’язки — купала, сповивала, годувала. Іноді відчувала неприязнь, але частіше — байдужість.
Зате Костянтин обожнював донечку. Спочатку Анжеліка раділа, що вечорами можна легко «передати вахту» чоловікові. Але якось упіймала себе на гидкому відчутті: бачачи, як батько ніжиться з крихіткою, вона відчула ревнощі.
Костя втомлювався на роботі, але для Варі в нього завжди вистачало сил і ніжності. Анжеліка почувалася відкинутою.
А потім почалися зриви. Жінка була кмітливою й чудово розуміла, що дитина ні в чому не винна. Вона намагалася боротися з собою, але все, що робила Варя, викликало роздратування. Вона не так ходила, не так говорила. Дівчинка рано навчилася користуватися горщиком, і найменші казуси доводили матір до сказу.
Вона суворо карала доньку й кричала на неї. Через постійний страх «промахи» в малечі траплялися дедалі частіше.
Не було нічого огиднішого для Анжеліки, ніж виносити дитячий горщик. А забруднені штанці були справжнім жахом. «Ось же капосна дитина, вона робить це мені на зло!» — з люттю думала мати.
Якось у припадку гніву вона зняла з малечі замащені шортики й протерла ними личко Варі. Дівчинка розплакалася. У свої два з половиною роки вона давно ходила на горщик, але просто загралася й не встигла. Плач дитини та забруднені щоки ще більше розлютили матір.
— Іди в куток і не смій ні до чого торкатися! — закричала Анжеліка. Дівчинка, ридаючи, попленталася в куток.
Зрозумівши, що брудна дитина заплямить стіни, мати покликала її до ванної. Саме в цей момент повернувся Костянтин. З першої секунди він збагнув: сталося щось жахливе.
— Вона не встигла добігти до горщика, я збираюся її помити, — почала виправдовуватися Анжеліка, помітивши шокований погляд чоловіка.
— Але чому в неї обличчя в…?! — обурився батько, здогадавшись про все.
Він підхопив дівчинку на руки і поніс до ванної. Анжеліка кинулася за ними, але чоловік зачинив двері просто перед її носом.
Чуючи з-за дверей лагідний, сповнений тепла голос Костянтина, жінка завмерла.
Колись він так само говорив із нею, а тепер для неї в нього не залишилося часу. Гірка образа, злість і безпорадність розривали її душу.
Після купання Костянтин уклав доньку спати й повернувся для серйозної розмови.
— Я не впізнаю тебе. Раніше ти була теплою, доброю, ніжною. Де та Анжеліка, яку я так кохав? — тихо запитав він.
Жінка мовчала. Вона розуміла, що будь-які виправдання безглузді.
— Це ж наша крихітка, ми так чекали на неї. Чому ти така жорстока? — з болем мовив чоловік. — Подумай про це. Я готовий у всьому тобі допомогти.
Костянтин обійняв дружину, і вона, притиснувшись до нього, гірко розплакалася. Крізь сльози Анжеліка пообіцяла, що стримуватиметься. Чоловік непокоївся через її пригнічений стан, адже вона стала похмурою й дратівливою.
Костя звинувачував у цьому й себе: компанія розширювалася, його підвищили, обов’язків стало більше, і втома накопичувалася. «Мене майже немає вдома, звісно, вона виснажена», — розмірковував він.
Щоб полегшити їй життя, Костя відвіз дружину на море, домовившись із матір’ю, що та поживе з Варею.
Який же це був чудовий час! Без дитини поруч Анжеліка розквітла й знову була щасливою. А Костя радів, бачачи її посмішку.
Та відпочинок минув, і вони повернулися додому. Батько неймовірно скучив за донькою: цілував її долоньки, носик, гладив м’які кучері. Анжеліка з зусиллям удавала, що теж скучила, роблячи це виключно заради чоловіка.
Минуло кілька місяців, і жінка твердо вирішила: дівчинку треба віддати до дитсадка, а їй самій — повернутися на роботу. Чоловік засмутився, бо сподівався, що кризу подолано. Але дива не сталося.
У його присутності дружина намагалася триматися, але часом навіть при ньому зривалася, суворо карала й лякала дівчинку.
— Мабуть, робота піде тобі на користь. А Варі буде краще серед дітей, — погодився Костя, все ще сподіваючись на краще.
Проте далі ставало тільки гірше. На роботі в Анжеліки все складалося чудово, а дочка цікавила її дедалі менше. Спроби проводити з Варею час закінчувалися криками.
Доньці виповнилося п’ять років. Краще їй рости без матері, ніж із тією, яка її ненавидить. Костя поставив ультиматум: або вона змінює ставлення до дитини, або вони розлучаються, і Варю він забирає собі.
Анжеліка по-справжньому злякалася. Вона палко кохала чоловіка й боялася його втратити. Вона клятвено запевнила, що відтепер усе зміниться, звернулася до психолога й місяцями методично виконувала всі рекомендації.
Зовні зміни були очевидними: Варя охочіше залишалася з мамою, Анжеліка стала спокійною. «Щоденник любові» допомагав фіксувати прояви турботи. Мати механічно обіймала Варю й промовляла завчені пестливі слова, але очі дівчинки при цьому сяяли — вона щиро приймала материнську ласку.
Костя бачив це й радів. Він згадав, як чудово вони відпочили на морі, і запропонував поїхати усередині літа удвох із донькою.
Анжеліка сприйняла новину з радістю. Лишалося знайти закордонний паспорт.
Документ знайшовся швидко, жінка поклала його на стіл і відволіклася на телефонну розмову. У цей час Варя пила гранатовий сік. Побачивши на столі книжечку з маминим фото, вона взяла її в руки. «Яка ж мама гарна!» — замилувалася дівчинка.
Паспорт вислизнув із рук, а коли Варя спробувала його підняти, на сторінки пролився сік. У жаху малеча почала витирати червону рідину, але зробила тільки гірше, ще й килим забруднила. Намагаючись усе виправити, Варя побігла до ванної й… «випрала» документ під краном.
Коли Анжеліка це побачила, вона втратила контроль над собою. Таких слів на свою адресу донька ще ніколи не чула. Навіть коли повернувся Костя, мати не могла заспокоїтися: вона кричала й намагалася схопити Варю за вухо.
— Замовкни! — шикнув на неї чоловік із презирством. — Заспокойся, бо я тебе сам за вухо відтягну!
Костя намагався говорити тихо, щоб не лякати доньку ще більше, але Варя гірко ридала. У цю мить чоловік прийняв остаточне рішення. Він зібрав свої речі, одяг доньки й сказав, що подає на розлучення.
Зрозумівши, що накоїла, Анжеліка впала йому в ноги. Вона благала не кидати її, обіцяла ходити до психологів і «вилікувати» свою проблему.
— Ти бездушна й жорстока, а це, на жаль, не лікується, — промовив Костя, застібаючи валізу.
Вони пішли. Анжеліка опустила голову на кухонний стіл і розплакалася. Вона плакала довго, поки не заснула просто там. На роботі вона завчасно взяла два тижні відпустки для поїздки, яка тепер втратила сенс.
Жінка безцільно блукала порожньою квартирою. Чоловік не дзвонив, вона й сама боялася йому писати. Від спільних знайомих Анжеліка дізналася, що Костя все ж летить на море з дитиною. І раптом вона піймала себе на думці, що радіє за Варю: дівчинці там сподобається, вона ж така спритна, смілива, життєрадісна.
Жінка мимоволі посміхнулася, уявляючи, як донечка хлюпається у прозорій воді й дзвінко сміється своїм неповторним сміхом.
Через кілька днів пролунав дзвінок із незнайомого номера. Сусідка свекрухи, задихаючись від сліз, повідомила: Кіра Андріївна, Костя та Варя їхали в аеропорт і потрапили в страшну аварію. Вижив тільки Костя, він у реанімації.
Перші секунди Анжеліка приголомшено дивилася перед собою, не вірячи в те, що чує. A потім її здолав дикий тремор. Куди бігти? Де її донька? Перед очима постало кругле личко Варі на довгій худенькій шиї. Де її маленьке, незграбне, ласкаве гусеня?
Страшна правда опекла душу льодяним жахом. Вона пішла з життя. Її донечка…! Серце розривалося від болю. Вона хотіла передзвонити сусідці, щоб дізнатися адресу лікарні, але пальці не слухалися, а крізь завісу сліз не було видно екрана.
Анжеліка вискочила в під’їзд. Її перехопив сусід Михайло. Побачивши її стан, переляканий чоловік запитав, що сталося.
— Варя ,її більше немає.. — прошепотіла вона й розридалася. Їй здавалося, що легені відмовляють.
Варя пішла, так і не дізнавшись, що мама її любить! Вона пішла з життя, пам’ятаючи лише злі, сповнені ненависті мамині очі…
Почувши це, Михайло схопився за голову. Розуміючи, що залишати сусідку в такому стані небезпечно, він дав їй заспокійливе й узяв її телефон, щоб самому зв’язатися з родичами. У цей момент мобільний знову задзвонив. Михайло відповів. Незнайомий жіночий голос запитав, чи Анжеліка Валеріївна вдома і чи може вона негайно забрати дівчинку з лікарні.
— Ви хочете, щоб мати забрала тіло?! — приголомшено вигукнув чоловік.
— Яке ще тіло?! — обурилися в слухавці. — Дівчинка жива й неушкоджена, але страшенно налякана! На її очах не стало бабусі, а батько стікав кров’ю!
— Ми їдемо! — коротко відрізав Михайло й помчав за вказаною адресою. Він не наважився давати надію Анжеліці, яка сиділа поруч у напівнепритомному стані. Треба було переконатися на власні очі.
Михайло ввів Анжеліку до лікарні під руку. Вона навіть не питала, куди її ведуть — у ту мить вона й сама не відчувала себе живою.
— Мамочко! — пролунав відчайдушний крик, і через увесь коридор до них побігла Варя.
Від цього голосу Анжеліка здригнулася. Вона теж пішла засвіти й тепер возз’єдналася з донькою? Якщо так, то який милосердний Господь!
— Варю, моя рідна! — прошепотіла мати, раптом усвідомивши: перед нею її жива, неушкоджена дитина. — Донечко моя мила, моя улюблена!
Анжеліка впала на коліна, обіймала, цілувала малечу й не могла насититися її теплом. Ось воно, щастя — рідне, солодке, з круглим личком на довгій худенькій шиї!
— Мамо, а тато не пішов на той світ? — схлипуючи, запитала дівчинка.
Мати подивилася їй у вічі й посміхнулася. Ця посмішка була сповнена такої віри, що Варя одразу підбадьорилася.
— Ні, звісно! Це ж наш тато, він у нас найсильніший! — впевнено мовила Анжеліка.
Вона ще не знала, в якому стані чоловік.
Попереду на неї чекали важкі випробування й, можливо, нові тривожні новини. Але зараз жінка відчувала в собі неймовірну, небачену досі силу. Вона — мати, і вона все подолає.
Анжеліка міцно взяла дівчинку за ручку й повела до виходу. У цю мить вона думала про те, що першим ділом викине свій «щоденник любові». Для їхніх справжніх стосунків із донькою він тепер занадто малий.
