Женя розгублено крутила в руках аркуш паперу: постанова про здачу аналізу ДНК для Юлі.
Навіщо? Кому це потрібно? Невже батьки Юлі знайшлися? Тоді чому не приїхали, не поговорили?
Питань було багато. Відповідей на них не було.
– Мамо, ти чого? – Юля торкнулася її плеча. – Кличу, кличу, а ти мовчиш.
– Задумалася.
– Хто пише?
– Та так, – Женя швидко сунула лист у кишеню фартуха.
– Жимолості відерце вийшло. Солодка. Воду в бак набрала. Увечері город полию. Тобі ще допомога потрібна? Ми на річку з дівчатами зібралися. Спека така.
Думаючи про своє, відповіла:
– Біжіть, тільки обережніше там.
Юлька схопила гарячі пиріжки, взяла рушник і втекла.
Жені потрібно було зібратися з думками. Вийшла на вулицю, присіла на ґанку: «Що робити? Завтра у Юлі день народження. Ось такий подарунок вийшов. Не дарма весь тиждень спала погано».
По дорозі повільно рухалася іномарка, зупинилася біля воріт. З машини вийшла літня елегантна жінка:
– Добрий день, мені потрібна Євгенія Миколаївна.
Серце стиснулося в грудку. Вона відчула, що лист і ця жінка пов’язані між собою.
– Це я.
– Можна з вами поговорити? Мене Марина Григорівна звати.
– Заходьте в будинок, – запросила Женя.
Жінка подала знак водієві, той дістав з багажника велику сумку. Женя з острахом дивилася на те, що відбувається.
– Олександре, ви вільні до… – жінка глянула на дорогий годинник, – третьої. Якщо знадобитеся раніше, я вам зателефоную.
– А ви на річку сходіть, – запропонувала Женя. – Ось цією стежкою до води і вийдете. – Вона вказала напрямок. – У нас там добре. Я вам і рушник дам. А машину в тінь під дерева поставте. Чого на дорозі кидати?
– Присісти де можна? – запитала Марина Григорівна, коли водій пішов.
– Розташовуйтеся, – Женя змахнула невидимі крихти зі столу. – Зараз чаю вип’ємо. Ви любите зі смородиною?
Вона поставила чайник на плиту, обернулася до жінки. Та дивилася на велику фотографію Юлі, яка висіла на стіні в залі. Марина Григорівна перевела повні сліз очі на Женю:
– Це Марія. Я знайшла її.
Ноги стали ватяними, попливло перед очима, щоб не впасти, опустилася на стілець.
– Це Юля! Чуєте, Юля! – крикнула Женя, опустила руки на стіл, впала на них обличчям і розридалася.
Жінка підійшла до неї, погладила по спині:
– Я не хочу забирати у вас дівчинку. Я тільки хочу брати участь в її житті. Заспокойтеся, – вона обійняла Женю, – нам потрібно серйозно поговорити.
Вона сіла навпроти Жені, взяла її за руки:
– Розкажіть, як дівчинка потрапила до вас. Дещо я знаю, але не все.
Женя подивилася в очі жінці: великі і сумні. Біль і скорбота стояли в очах.
– Я знайшла дитину на узліссі, коли шукала свою корову, – схлипуючи, почала Женя. – Завтра буде дванадцять років. Ми святкуємо день народження Юлі в цей день. Мокра, брудна, вона спала в обіймах такого ж брудного і мокрого ведмедика. Я не відразу навіть зрозуміла, що це дитина. Думала, що це валяється кольоровий пакет. Женя теребила пасмо волосся, накручуючи на палець:
– Вона, бідолашна, не могла стояти на ніжках, сил не було навіть плакати. Додому на руках принесла. Нагодувала, вона заснула.
Від спогадів її почало трусит.
– Хлопчика сусідського відправила до фельдшерки. В поліцію подзвонили. Ніна прибігла, хотіла оглянути дівчинку. А малятко вчепилося в мене ручками так, що пальчики побіліли, і не відпускає. Фельдшерка сказала, що дівчинці два роки, на вигляд здорова, тільки сильно виснажена.
Чайник на плиті почав тихо посвистувати, але жінки цього не чули.
– Потім приїхав дільничний, склав протокол, записав прикмети. Сказав, що про втрату дітей в районі в зведенні нічого немає. Пообіцяв повідомити, куди слід. Пізніше сусіди підтягнулися. Охали, ахали.
Хто одяг приніс, хто іграшки. А вона ведмедика свого з рук не випускає. Я і мила їх разом.
Женя замовкла, згадуючи пережите. Марина Григорівна не квапила її.
– Три дні з рук не злазила. І постійно просила їсти. Фельдшерка попередила, щоб давала часто, але потроху. Юля потім ще цілий рік шматочки хліба всюди ховала.
Спочатку стала стояти, потім бігати почала. Я не могла натішитися, дівчинка міцнішає. Спала вона зі мною, сильно кричала уві сні. Мабуть, щось снилося. А говорити, нічого не говорила.
Женя перевела дух:
– Коли через місяць з районної опіки приїхали забирати Юлю, вона мене вже мамою кликала. Відірвати від мене не змогли. Так і поїхали ні з чим.
Наказ залишили, щоб сама привезла дівчинку. Добре, що терміни не прописали. Я засмутилася. Як віддати в дитячий будинок? Сама там була, знаю…
Марина Григорівна тихо гладила Женю по руці. Було видно, що хоче щось запитати, але не наважується.
– Захотіла удочерити дівчинку, а мені перешкоди: не заміжня. Тоді від відчаю сама хлопцеві одному запропонувала: «Давай розпишемося. Мені для справи треба».
Пояснила все, сказала: «Як удочеримо, так відразу і розійдемося». І папір написала, що претензій мати не буду. Так відразу і чоловіка, і дочку отримала. Життя по-іншому розпорядилося. Живемо досі, добре, дружно, душа в душу.
Чи то від погладжувань, чи то від того, що жінка слухала з великою увагою і зацікавленістю, Женя зовсім заспокоїлася:
– Ви щось хотіли запитати?
– Так, люба. Сама-то як у дитячому будинку опинилася?
– Батьки потрапили в аварію, не вижили. – Женя хотіла зняти чайник з плити, але почала відповідати Марині Григорівні і забула про нього.
– Мені тільки вісім виповнилося. Я влітку тут, у бабусі в селі була. Бабусі під опіку мене не віддали. За станом здоров’я не підійшла. І нікого з родичів не пропустили. У кого дохід маленький, у кого – житлові умови погані.
Мабуть, боялися, що брудні справи назовні вилізуть. Хтось хитру аферу провернув. Ніби квартира наша за день до аварії продана була. Друзі батьків намагалися кінці знайти, та куди там!
Марина Григорівна дивилася на Женю. Відкрите, добре обличчя. «Не помилилася я, хороша людина», – подумала вона.
– Ось і визначили мене в районний дитячий будинок подалі від столиці, але недалеко від бабусі. Я постійно тікала до бабусі.
Мене, як некеровану, погрожували відправити до психлікарні. Потім директор місцевої школи, Іван Іванович, якимось чином домовився, щоб я жила вдома, а в дитбудинку тільки числилася.
А через три роки з Києва прийшов документ, що опіку бабусі дозволили, як єдиній кровній родичці. Я дуже вдячна Івану Івановичу, він мені і з Юлею допоміг.
Вона ненадовго замислилася.
– Та що ж я, чаєм вас напоїти обіцяла, а сама… – Підскочила, почала швидко збирати на стіл. – У мене і пиріжки свіжі, зранку напекла.
– Я теж привезла гостинці. Цукерки, печиво, фрукти, – жінка дістала красиві упаковки.
– Та у нас все є. А ви хто для Юлі?
– Бабуся рідна.
– Бабуся? – Женя знову сіла на стілець. – Як це? Ви ж сказали, що не заберете її у мене?
– Заспокойся, люба, не заберу. Досить травм для неї. У мене був час подумати. – Марина Григорівна дістала таблетки. – Можна водички?
Женя простягнула склянку:
– Хворієте?
– Так. І серйозніше, ніж хотілося б. – Вона помовчала. – Ти, я думаю, теж хочеш знати, як я тебе знайшла. Це нічого, що я на «ти»?
Женя тільки кивнула головою.
– Я найняла приватного детектива, щоб він знайшов дівчинку. Всі кінці зійшлися сюди. Він і про тебе інформацію зібрав. А зараз, поговоривши з тобою, я тільки утвердилася у своєму рішенні залишити Марію тут. Швидше за все, я куплю будинок у вас у селі, щоб бути ближче до онуки. Можливо, ми ще щось придумаємо.
– Ми? Нічого не розумію. Я ні від кого не ховалася, що дівчинка усиновлена, всі знають. І Юля. Вона мене просить іноді розповісти казку, як я її в лісі знайшла.
Дістає ведмедика, дивиться на нього мовчки, ніби щось намагається згадати. Я не заважаю. Вона хоч і ділиться зі мною всім, але ж має бути і особистий простір, куди іншим ходу немає.
– Не в тобі справа. Це складна, заплутана історія, що тривала п’ятнадцять років. Наш син закохався в однокурсницю, яскраву, помітну дівчину. Було в ній щось відразливе, цинізм у словах, грубість.
Син цього не помічав, а ми списували це на брак виховання. Розумна була, чіпка. Два роки вони зустрічалися. Весілля зіграли, коли перейшли на останній курс.
Не скажу, що ми з чоловіком були раді цьому шлюбу, але невістку прийняли добре. Кирило і Таня були гарною парою. Одне здивувало – на весіллі не було родичів нареченої. Вона лепетала щось невиразне про батьків-пройдисвітів, якось обмовилася, що є брати.
Вона не пускала нас у своє минуле.
Марина Григорівна говорила тихо, ретельно підбираючи слова.
– Ми залишили молодим квартиру, а самі поїхали жити в заміський будинок. У травні народилася онука, ми були на сьомому небі від щастя. Кирило доньку обожнював.
Син захистився, а невістка ні.
Вона оформила академічну відпустку, сиділа вдома з донькою. Потім ми найняли няню для дівчинки. Таня повернулася в інститут. Пізніше з’ясувалося, що на заняття не ходила. Де і з ким проводила час, для нас залишилося загадкою.
Почала влаштовувати істерики, що їй потрібні гроші. Дорікала мені, що не купили їй машину, як обіцяли, за народження онуки. А ми велику справу почали, сімейну. Все на розвиток пішло. Син відразу влився в роботу. Ми давно в бізнесі, з нуля починали. У той момент все так зійшлося, що відкрилися нові можливості.
Кілька разів до Німеччини літали на переговори, обладнання закуповували. І Кирило з нами. Якось дзвонимо звідти, няня каже, що Таня забрала Марію відразу, як тільки ми поїхали. А Таня на дзвінки не відповідає. Кинули все, до Києва повернулися.
У міській квартирі погром, частина речей зникла. Викликали поліцію. Ті заяву прийняли, відбитки зняли. Виявилося, є дещо в базі. Але знайти нікого не знайшли.
Марина Григорівна витерла краплі поту, що виступили на лобі. Розповідь давалася їй нелегко.
– Про зникнення дружини і дочки Кирило теж заявив. Його не особливо слухали: «Мати має право на дитину». Відповіли відпискою: «За результатами проведеної роботи, встановити місце проживання даних осіб не вдалося». Пошуки періодично поновлювалися, але справа не рухалася.
Чайник давно свистів на плиті, але жінки не звертали на це уваги.
– Дев’ять місяців тому я залишилася одна. Чоловік був за кермом, коли у нього відмовило серце. Син сидів поруч. Коли я приїхала до лікарні, Кирюша просив про одне: «Знайди Марію». Врятувати його не вдалося. Для мене це був удар. Але я впоралася. Потрібно було виконати прохання сина.
Вона говорила рівно, монотонно, а в словах відчувався невиплаканий біль.
– Я звернулася до розумного фахівця з колишніх співробітників поліції. Все, що він робив, розповідати не буду. Він відштовхнувся від відбитків пальців, які були виявлені в квартирі. Чоловік, якому вони належать, сидить у колонії.
Організував з ним зустріч. Той виявився зведеним братом нашої невістки. Він, коли після чергового терміну звільнився, до сестри з’явився. Та не один, з спільником. У Тані кохання з друзякою сталося.
Згадав, що у Таньки була дівчинка, і що її просто викинули з машини на трасі, коли маля почало плакати. І напрямок приблизно вказав. Де зараз сестра, не знає.
Женя, слухаючи розповідь, хитала головою. Не вірилося, що так можна вчинити з дитиною.
– Далі справа техніки. Підняв архіви, знайшов протокол дільничного, сходив до опіки. Все зійшлося. Правда, палицю перегнув. Постанову на експертизу взяв і вам відправив. Я була в Ізраїлі, не знала цього. Як повернулася в країну, відразу до вас.
Женя мовчки дістала лист і поклала на стіл.
– Вибач, люба. Налякалася, напевно, сильно. – Марина Григорівна знову потягнулася за сумочкою.
– Ось фотографії сина і онуки. Тут навіть експертиза не потрібна. Але робити її доведеться. Марія – спадкоємиця Кирила.
Женя розглядала фотографії. Вона, здавалося, пропустила повз вуха слова про спадщину. Дійсно, з фотографій на неї дивилася Юля.
– Як Юлі сказати?
– У нас гості? Вітаю! Що ти мені хочеш сказати? І чого у вас чайник википає?
Жінки не почули, як увійшла Юля. Марина Григорівна зблідла і схопилася за серце.
– Юленька, це твоя бабуся, – від розгубленості Женя не знайшла інших слів.
– Бабуся? – дівчинка насторожено поглянула на жінку. – Бабуся! Я знала, що ти мене знайдеш! – Вона кинулася до Марини Григорівни. – Це ж ти мені подарувала ведмедика!
Обійнявшись, плакали всі троє. Ще багато чого потрібно було вирішити і зробити. Одне було ясно – Марина Григорівна знайшла не тільки онуку.
А на плиті продовжував свистіти чайник…
Спеціально для сайту Stories
