Олег штовхнув вхідні двері, ті, у свою чергу, плавно відчинилися і прямо на нього з кухні вітром налетів смачний запах відбивних з сиром. Мама вміло чаклувала на кухні і, почувши кроки сина, діловито накинувши рушник на плече, вийшла його зустрічати:
– Дорогий, ти сьогодні пізніше, ніж зазвичай. Щось сталося? – Анна Петрівна запитально підняла брову і поглянула на сина своїм проникливим рентгенівським поглядом.
– Все нормально, просто були справи, – було видно, що Олег чимось стурбований.
– Не бреши мамі, мама не дурна, життя таки побачила!
– О, почалося! Мамо, ну що це за замашки єврейської мами з Одеси? Та якщо хочеш знати, саме після нашого з Олею візиту до тебе, вона вирішила, що нам більше не слід зустрічатися! – Олег стиснув губи і, кинувши рюкзак біля входу, не роздягаючись, попрямував до своєї кімнати.
– Скажеш таке, мама їй не догодила! Сам-то віриш? Чим я могла зачепити її тонку душевну організацію? Вона притягла до нас свою тазостегнову конструкцію практично без попередження, я як порядна господиня приготувала заливну рибуі навіть посміхалася так, ніби ні разу не зрозуміла, що міст Патона у неї став «Платона»!
– Мамо! Ось так завжди! Ти не в своєму університеті! Подумаєш, переплутала!
– Ага, не знала – не знала і забула! Сину, не дратуй маму, у мами закінчився корвалол! Як така розумна дитина може бути такою дурепою! – з цими словами Анна Петрівна демонстративно закотила очі і на її обличчі промайнула легка посмішка.
– Ти знову за своє! Я, між іншим, планував на Ольці одружитися! – не вгамовувався Олег.
– Ага. А я тут при чому? Ти що, чекав мого «Олеже, можна»?
– Ой, мамо, коротше. Так мені все життя доведеться бути холостяком!
– Ммм так… перші 40 років дитинства чоловіка найскладніші, а минуло тільки 22. Вечеряти йди!
Анна Петрівна мала докторський ступінь, успішно викладала в університеті англійську та іспанську мови і, можна сказати, була улюбленицею університету. Її почуття гумору допомагало розрядити будь-яку обстановку і часто ставало причиною чудового настрою всього викладацького колективу.
Її коронні анекдоти про єврейську маму веселили не тільки колег, але і сонних студентів на останній парі. Але ось невдача, ні з першою дівчиною сина Аліною, ні з претенденткою номер два Ольгою дружніх відносин у неї не вийшло.
Звичайно, Анна Петрівна відразу помічала, що проблема далеко не в її підході до комунікації і вже точно не в її упередженому ставленні. Олег був хорошим хлопцем, трохи наївним і відкритим. Дуже любив розповідати історії з життя свого батька – льотчика. Про закордонні відрядження, тропічні фрукти і незвичайні подарунки мамі з-за кордону.
Ось і уявляли собі, окрилені розповідями студента, дівчата казкові хороми з китайським фарфором. А тут на тобі – двокімнатна далеко від центру міста і абсолютно скромний ремонт.
Олег явно не згадував, що батько вже десять років як «спустився на землю» за станом здоров’я. На жаль, син явно не розумів, що до чого, адже абсолютно не брехав і матеріалістом не був. Тому у всіх своїх невдачах звинувачував маму і її манеру спілкування.
Олег зі своїм однокурсником Андрієм вийшли на вулицю:
– Як справи, друже? Як з Олею справи? – запитав Андрій.
– Що я тобі скажу, знову після візиту до мене додому і ця вирішила зникнути. Не знаю я, що робити. Хоч нікому матір не показуй. Нехай сюрприз буде! – втомлено хихикнув Олег.
– Ти справді думаєш, що закоханій дівчині так важливо, як з нею говорить твоя мама?
– Нічого не думаю. Факт є факт.
– Не перебільшуй. Причина явно не в цьому. Хоча, знаючи твою маму, не кожна з нею впорається! Я знаю тільки одну таку, – з цими словами Андрій хитро посміхнувся.
– Та ну! – здивовано підняв брови Олег, – хто така? Якщо виграє цю «дуель» – одружуся!
Хлопці піднялися в їдальню. Вже почалася пара, так що бажаючих пообідати було не багато. За столом біля вікна сиділа компанія дівчат і мило розмовляла про щось, зрозуміле тільки їм.
– Привіт лінгвістам! – звернувся до них Андрій.
– Салют технарям, – дзвінко відповіла довговолоса брюнетка, піднявши на хлопців свої сині, як море, очі.
– Віола, у нас тут справа до тебе є підвищеної секретності, але з явним лінгвістичним ухилом, – примружився хлопець.
– Люблю ділових людей, – хихикнула Віолетта, – викладайте!
– Ось біда у Олега трапилася, – почав Андрій, – боїться залишитися самотнім на все життя, а все тому, що його мати в словесній дуелі просто з ходу на лопатки укладає всіх претенденток. Треба переконати його в її всесильності вербальної атаки!
– Цікаво-цікаво, ви таки вирішили переговорити Анну Петрівну? – дівчина підморгнула Олегу, – завдання не з легких! Але я тут до чого?
– Ось ми і подумали, – продовжив хлопець, – що такі віражі під силу тільки тобі. Будь ласка, всього один візит з Олегом до мами! А ми в боргу не залишимося!
– Що ви надумали, хлопці. Ну, привіт, Олег, для початку, – ще ширше посміхнулася дівчина.
– Привіт, – розгублено пробурмотів Олег, – допоможеш? Я справді не знаю, що робити.
– Звучить дивно, люблю авантюри, – Віола поправила своє довге волосся, – і як це має виглядати?
– Ну, дивись, я…
Олег не встиг договорити, бо в його кишені завибрував телефон. Хлопець дістав його, і на екрані урочисто засвітився напис «мама».
– Дай! – раптово скомандувала Віола.
– Що? – здивовано запитав Олег.
– Дай телефон, – прошепотіла дівчина, простягаючи руку.
Від несподіванки Олег покірно простягнув телефон дівчині:
– Алло, так! – Віолетта взяла трубку.
Пара секунд тиші і трохи ошелешена Анна Петрівна промовила:
– Добрий день, а можна Олега до телефону?
– Добрий день, так, звичайно. Олег, візьми, будь ласка, трубку і скажи мамі, що тебе можна, – з цими словами вона демонстративно віддала телефон здивованому хлопцю.
– Так, мамо… так… це Віолетта… що? Дати їй трубку? Навіщо?
– Давай, – знову скомандувала дівчина, – так, Алло!
– Віолетта, Вас так величати? – вимовила Анна Петрівна,
– Так, цим ім’ям мене назвали батьки при появі найбільшого щастя їхнього життя, – без запинок відповіла Віолетта.
– Ви, отже, проводите час з моїм сином? – сміливіше запитала жінка.
– Так, нам пощастило познайомитися казковим вечором на концерті Монатіка.
– Як цікаво, – знизила тон Анна Петрівна, – автограф взяли?
– Ем… навіщо йому наш автограф? – хитро запитала Віолетта.
– Зараховано. Чекаю вас у суботу до обіду, – по голосу було чутно, що жінка посміхнулася.
– Вважатиму за честь. До побачення.
Олег чекав Віолетту біля входу у двір. Дівчина прийшла вчасно і явно в гарному настрої. Її чорне, як смола, волосся слухняно лежало на плечах, блакитна легка сукня вигідно підкреслювала колір її очей, і в голові Олега промайнула думка, що зустрічатися з такою дівчиною і справді було б межею його мрій.
– Привіт! – як завжди широко посміхнулася дівчина, – готовий?
– Привіт. Я готовий, а ти?
– За мене не хвилюйся, – хихикнула дівчина, – я ж лінгвіст. Розуміюся на словах.
Анна Петрівна запекла рибу, красиво сервірувала стіл і навіть виклала серветки у формі лебедів. Дзвінок у двері відірвав її від серветкового орігамі, і вона поспішила зустрічати гостей:
– Вітаю, дорогі гості, проходьте, – посміхнулася жінка, – приємно познайомитися з щасливицею, якій пощастило знайти такий діамант, поки ще без огранування.
– Що Ви, жінка повинна зробити чоловіка щасливим, де б цей нещасний не ховався! Я ось шукала і знайшла, в хованки грав не дуже так! – Віолетта грайливо схилила голову набік.
– Проходьте до столу, будемо обідати. Наш батько, як завжди на дачі, але ми пробачимо йому його відсутність, – лукаво промовила Анна Петрівна, – сьогодні у нас риба, як Ви, Віолетта, ставитеся до риби?
– Чудово, Анна Петрівна.
– Правда? – по-акторськи здивувалася жінка, а Олег ось не дуже любить рибні страви. У нього на цей рахунок своя думка.
– Так? – подивилася на хлопця Віолетта.
– А я що? Я мовчу, – здивовано відповів Олег.
– Милий, тоді прибери, будь ласка, свою думку з обличчя, мама старалася!
– Знаєте, Віолетта, я теж байдуже ставлюся до риби, – відмахнулася Анна Петрівна, але батько Олега якось мені сказав, що я набрала зайві кг…
– Що Ви, Анна Петрівна! Ви чудово виглядаєте! Однак, напевно, батько Олега не дуже розбирається в пляжному відпочинку.
– Чому ж? – здивувалася жінка.
– Справжня дружина повинна відкидати таку тінь, щоб вистачило на всю сім’ю!
Розклавши рибу по тарілках, Анна Петрівна деякий час не задавала питань і дала молоді насолодитися обідом, який і справді був чудовим. Але ось, всі закінчили трапезу і вона продовжила:
– Віолетта, розкажіть, Олег говорив, Ви вчитеся на перекладача німецької мови?
– Правильно, – кивнула головою дівчина.
– Які подальші перспективи? Викладати Ви, я так розумію, не маєте наміру. Хоча, Ви здібна дівчина. Ви впораєтеся.
– Ви знаєте, я ніби ще й не дурна, тому просто не візьмуся, – хмикнула Віолетта, – перекладач не пропаде. Перекладати – поняття широке. Можна тексти, а можна гроші з рахунків.
– Мене відвідує несподівана думка, що Ви праві, – посміхнулася Анна Петрівна. – Вам покласти грибочків?
– Дякую, я тільки збирати люблю, – відповіла Віолетта.
– Ах, вибачте. Можу розкидати, – було видно, що жінка явно входить у смак. – Ви п’єте біле сухе?
– Це питання чи пропозиція? – посміхнулася дівчина.
– Мамо, Віолетта не п’є, – вклинився в розмову Олег,
– Сину, брехня найнеприємніша, коли вона – дієслово, – з цими словами Анна Петрівна розлила біле по келихах, – не соромтеся, Віолетта!
– Думаєте, я занадто мало собі дозволяю? – запитала дівчина.
– Так, замисліться над своєю поведінкою. Головне для мене як мами меркантильне питання – наскільки сильно Вас хвилюють гроші? – хитро примружилася Анна Петрівна.
– Що Ви, гроші мене абсолютно не хвилюють, вони мене заспокоюють!
– І це правда, – злегка посміхнулася жінка, – а що Ви скажете про патріархальний устрій у родині?
– Анна Петрівна, я впевнена, що Ви розумна жінка і повністю підтримаєте мене в думці, що командувати в домі повинен хтось одна! – точно так само мигцем посміхнулася дівчина.
– Цілком. Недарма ж деяких чоловіків так загартовує сімейне життя, що вони перестають боятися загробного, – Анна Петрівна вже явно отримувала задоволення від спілкування з дівчиною.
– Так, однак, поспішу зауважити, що всі ми мріємо про ідеальних, а збуваються такі, які є в наявності! – Віолетта не відставала.
– Так, але Ви знаєте, Олег у мене такий тихий хлопчик, все тримає в собі. Один Бог знає, про що він мріє!
– Тихий чоловік – думаючий чоловік, – засміялася Віолетта, – а ось тиха жінка вже явно щось придумала!
– Однозначно, – Анна Петрівна поставила на стіл чайник, – і що Ви придумали з приводу роботи?
– Щоб жити, потрібно працювати. А щоб добре жити – потрібно придумати щось інше, – Віолетта почала розливати чай по чашках.
– Не можу не погодитися, життя – безпрограшна лотерея, в кінці кожен отримає по земельній ділянці, але як Ви бачите майбутнє? – не вгамовувалася жінка.
– Світлим. І райдужним, – посміхнулася дівчина.
– Досить! – раптово різко вдаривши рукою по столу, вигукнув Олег, – одружуся!
– Тобі навіть не потрібна мамина команда? – засміялася Ганна Петрівна.
– Досить концертів! Вийдеш? – звернувся молодий чоловік до Віолетти.
– Вийду, – здивовано відповіла Віолетта.
– Бачиш, Олеже, а ти говорив, що проблема в мамі! А мама знала, що робила! Тепер точно вистачить. Віолетта, серйозно, як Вам риба? Я так довго вчилася її готувати…
– Дійсно смачно, Ганно Петрівно, навчіть і мене? А то я з рибою і справді не дуже дружу, – посміхнулася Віолетта.
Спеціально для сайту Stories
