– Даринко, сонечко моє, я чекаю на тебе тридцять першого. Я вже й ананас купила. Вперше.
– Тітонько Зоє, я саме заїхала сказати. У нас тут… Загалом, цього року не вийде. Я в компанії… розумієте…
– Як? – тітка Зоя завмерла.
– Ну так, тітонько Зоє. Стас там буде. А Ви ж знаєте…
– Ну, так… ну, так… Чого це я. Тобі ж з друзями цікавіше… Гаразд. Ось сьогодні заїхала і добре. Може, візьмеш тоді ананас? Навіщо він мені? Я ж його і не їла ніколи. Не знаю і як.
– Ананас? А давайте. Ананас із задоволенням візьму.
Тітка Зоя була великою, не те щоб товстою, але широкою всюди – в стегнах і плечах, з великим розміром взуття і невеликою головою. Своє сиве волосся вона збирала в пучок, з якого завжди стирчали шпильки.
У минулому вона була музейним працівником. І ця музейність так і залишилася жити в ній. Вона носила музейні вже сарафани, коричневі і сірі, прямі з поясом, з бляклими штапельними блузами.
Традиційно під її доісторичним абажуром за круглим столом і зустрічали вони новий рік.
Дарина, разом з мамою, завантажені продуктами і каструльками, приїжджали до тітки Зої в обідній час і починали кулінарити.
Вони різали, кришили, терли, тушкували під звуки новорічних телепередач. Мама з тіткою Зоєю обговорювали робочі новини і незмінно хвилюючі новини країни.
Коли Дарина була меншою, вона дивилася мультики або крутилася на кухні серед жінок, а ставши старшою нарівні з мамою і тіткою допомагала, вливаючи свіжий струмінь в кулінарні звички.
Її відправляли в магазин за відсутнім майонезом та іншими інгредієнтами, і вона із задоволенням мчала і із задоволенням поверталася назад. Правда, одного разу «загуляла» – задивилася на новорічні вітрини, зайшла на ковзанку…
Ох, і лаяли її тоді в два голоси!
У підлітковому віці, коли все всередині вирувало, Дарині раптом не сподобалася тітка Зоя. Вона здавалася їй надто повчальною, налаштовувала маму на старомодний лад. Тітка Зоя була старша за маму на сімнадцять років. І колись практично замінила їй матір,яка рано пішла з життя.
І тепер, з приводу і без, чіплялися до Дарини.
У Дарини почався протест. Вона грубіянила тітці, мама лаяла її, а вона з ангельським поглядом дивувалася – а що я такого зробила? – доводячи маму до сліз. Цей родинний зв’язок між мамою і її сестрою дратував. Невже мама в усьому повинна радитися з цією Зоєю? У неї ж доісторичні погляди!
Але час минав. Дарина зі своєю молодістю, гарячковістю і бажанням змін відокремлювалася від них, а мама і тітка Зоя залишалися разом.
Мами не стало три роки тому. Вона раптово захворіла, спочатку діагностували цироз, а потім і зовсім…
Тітка Зоя привезла маму з лікарні до себе додому. Тоді переїхала сюди і Дарина. Їй було вже двадцять два роки, вона закінчувала інститут.
Мама лежала біля вікна, все розуміла. Вранці вона довго, пильно дивилася у вікно, спостерігаючи, як молоді гілки за вікном металися одна перед одною, скидаючи іскри першого світла, омивалися м’якою владою зорі.
Тітка Зоя спала в цій же кімнаті, кожну хвилину хвилюючись за сестру, вникаючи не тільки в її потреби, але і в думки, намагаючись полегшити останні години.
Тітка Зоя колись була заміжня, але розлучилася з чоловіком, не проживши й десяти років. Дітей у неї не народилося, хоч і їздила по церквах, молилася. Так і залишилася мама з Дариною її єдиною родиною.
Дарина важко прощалася з мамою. Сльози пекли очі дуже довго, нестримно котилися по щоках. Вона металася, нічого не хотіла.
А тітка Зоя тоді трималася.
– Ну, досить, Дарино! Думаєш, мама хотіла б, щоб ти ось так через неї страждала місяцями? Відпусти її… Живи! Живи, мама цього тільки й чекає там на небесах…
– А якщо ні?
– Що ні?
– А якщо немає ніяких небес, і мами просто ніде немає…, – хлюпала носом Дарина.
– Є… Як це немає? Бачиш, сніг падає. Це мама там з повітряною лопатою з пухнастої хмари сніг на землю скидає. Для нас… Пам’ятаєш, як вона любила сніг розгрібати біля під’їзду?
– Ох, тітонько Зоє…, – Дарина не вірила, але вже посміхалася.
Дарина залишилася у своїй квартирі, але тепер уже одна. І життя закрутилося. Як тільки пішла працювати, затіяла ремонт, а тітка Зоя допомогла фінансово.
Колектив в офісі був інший. Дівчата і жінки колективу відвідували салони краси, любили вечеряти в кафе. Втягувалася в таке життя і Дарина. Познайомилася тут зі Стасом, якого після ВНЗ забрали на рік в армію, вона чекала.
Останні два роки за інерцією зустрічала новий рік з тіткою Зоєю. Але круговерть знайомств затягувала, і цього разу з друзями вони збиралися зустріти новий рік у розкішному готельному комплексі.
– Ого! Пощастило нам, що забронювали ..! – раділа колега і подруга Міланка.
А Дарина раділа, що Стас там теж буде. Восени з армії він прийшов, їхні стосунки вже дійшли до близькості, але…
Дарина ніяк не могла його зрозуміти. То він був дуже милий з нею, а то раптом відсторонювався, ніби боявся нового етапу стосунків. Він звалював все на зайнятість, на необхідність зараз стати на ноги, заробити…
На Новий рік і на цю спільну вечірку Дарина покладала великі надії.
– То хоч після свят забіжиш? – тітка Зоя робила вигляд, що не дуже засмутилася.
– Я подзвоню. Ми може …Може навіть зі Стасом заскочимо. Не сумуйте, тітко Зоє. З прийдешнім Вас. Побіжу я… Справ ще купа.
А справ і справді було багато: салон краси, примірка сукні та купальника, збори, купівля подарунків. А ще Дарині не подобалися туфлі, і вона думала заїхати в магазин і купити інші.
У магазин вона потрапила лише ввечері тридцятого разом з Міланою.
– Ну, як тобі ці? – тримала перед собою пару туфель Дарина.
– Підійдуть! Ох, дорогі…
– Тільки як у них танцювати?
– Ну, потерпиш. Ну, хочеш, ось ті перші візьми. Менший каблук.
Мілана полетіла в інший відділ щось придивитися собі.
– Перші беріть, – пролунав голос за спиною Дарини.
– Чому? – Дарина обернулася, за її спиною з черевиками в руках стояв молодий чоловік.
– У цих занадто небезпечно. Високо, – посміхнувся він… , – А мені ось не порадите? Ці начебто старечі, але зручні, а ці сучасніші…
– Ну чому старечі? Вони модні зараз, з такою – тракторною…беріть…
– Так? Ну, тоді їх і візьму.
Дарина взяла перші туфлі, знайшла Мілану, вибрали туфлі і їй. А потім зустрілася на касі знову з цим хлопцем. Він став у чергу за ними.
– Картка нашого магазину є ? – запитала продавчиня.
– Ні, – відповіли подруги майже хором.
– Тоді продиктуйте свій телефон, випишу на майбутні покупки.
Дарина продиктувала телефон, а коли почала пробивати, молодий чоловік простягнув дисконтну картку.
– Ооо, дякую… , – знижка була дуже пристойною.
– Дякую, – кивнула Дарина незнайомцю, повернула картку і попрощалася.
Справ ще…
А вранці – зачіска, збори… Як завжди, подобалося не все, здавалося, щось не врахувала. Переживаючи за локони, Дарина носилася по квартирі, перевіряла все зібране по десять разів. Ананас загорнула у фольгу, теж взяла з собою.
Вона без кінця дзвонила Мілані, уточнювала. У такому місці вона ніколи не бувала.
– Міл, а капці в басейн точно не треба?
– Навіщо? Дарино, там все одноразове є…
Ближче до вечора на таксі з колегами попрямували до комплексу.
І закрутилося…
Сяючі вогні розкішного комплексу, шикарні види з панорамних вікон, відкрита кухня – за роботою кухарів можна спостерігати, снують офіціантки.
У величезному просторі залу – столики на шістьох. І посередині кожного столу хитро нарізаний, але зібраний в ціле – ананас, прикрашений дрібними новорічними кульками. Ананас в сумці Дарини явно був тут зайвим.
Але тут святкував не тільки їх колектив, тут зібралося відразу кілька організацій. Один одного вони не знали.
Стас виявився зовсім не за столиком Дарини. Недалеко, але все ж не з нею. Він іноді підходив, допомагав дамам їхнього столу.
Інтер’єр ресторану зачаровував: і сучасні тренди, і елементи старовини, і індустріальні мотиви… Але розкіш зашкалювала: сукні та костюми організаторів, виступи артистів і незвичайні страви на столі.
За скляною стіною – величезний поки що порожній басейн з лежаками, баром, тренажерним залом та іншими невідомими Дарині благами. Планувалося, що після дванадцяти, всі, для продовження програми, переходять туди.
Програма лилася, перемежовувалися ігри, пісні артистів, танці, привітання… Все чудово, професійно. Казково красиве підсвічування додавало чарівності, в залі стояв шум, а ігристе крутило голову.
Краєм ока Дарина бачила, що Стаса запросила на танець стороння дівчина, і він щосили запалює з нею. На годиннику – одинадцята.
– Тут таке місце, що можна сидіти годинами… – бачачи настрій подруги, виправдовувала його Мілана, – Розважайся, отримуй задоволення…
І Дарина попрямувала прямо до Стаса.
– Стас, потанцюємо?
– Давай…
Вони вийшли в центр майданчика, танець був повільний. Ігристе додало сміливості.
– Стас, а в наших з тобою стосунках що буде в новому році? Як думаєш…
– У наших? Ну, щось буде. Нормально все буде, – відповідь, як відмовка. Розмова йому явно неприємна. – Ти ж знаєш, мені треба стати на ноги… Побачимо.
– Побачимо. Тільки мені здається, що я бачу трохи наперед…
Вона відсторонилася і попрямувала до гардеробу, захотілося на вулицю. Вона озирнулася в зал, Стас так і стояв на місці. Дарина накинула пуховик і вийшла на відкриту веранду. Народ там курив. Дуся ніколи не курила, але зараз чомусь пошкодувала про це.
Веранда виходила вікнами на житловий будинок. Він був далеко, але з його вікон, звичайно, добре було видно майданчик веранди. Дарина стояла біля парапету і дивилася на ці вікна.
Стас прийшов туди теж.
– Дарино, ну ти чого? Новий рік же. Місце таке класне. Скоро в басейн пірнемо, круто проводимо час! Не псуй настрій. Розслабся…
І тут Дарина побачила, що у ледь освітленому вікні будинку навпроти стоїть жінка. Вона дивиться не на них, а кудись у небо, ніби там щось є. Стоїть одна… А скоро новий рік. Ось так і тітка Зоя зараз… Одна, напевно біля вікна…
Вона ж ніколи і не зустрічала новий рік одна. І … вона ніколи не пробувала ананас. А він лежить у сумці.
– А сніг і справді зараз піде, – раптом сказала Дарина.
– Звідки тобі знати? – сумнівався Стас.
Дарина простягнула долоні за межі даху веранди.
– А у мене там мама з повітряною лопатою з хмари сніг скидає. Для всіх нас… , – посміхнулася Дарина.
– Та годі тобі, ходімо вже…
І раптом її долоні, справді, торкнулася велика легка сніжинка. А потім у темряві затанцювали й інші, а слідом посипало пластівцями.
– Бачиш…, – посміхалася Дарина. – Ти йди, я зараз…
Стас пішов, роздратований, а Дарина дістала з сумочки телефон, набрала номер таксі. Вона влетіла в гардероб, миттю зібралася і помчала довгим коридором до ліфтів, гарячково тиснула на кнопку, а безсовісний скляний ліфт зовсім не поспішав.
“Машина номер … чекає” – просигналив телефон, і Дарина метнулася на сходи. Чоботи вона не взула, сунула їх у пакет, а в туфлях бігти по сходах було незручно. Тоді вона зняла туфлі і побігла прямо в колготках, швидко перебираючи ногами по сотнях сходинок.
На вулиці взула туфлі, послизнулася на майданчику і впала на слизькому льоду. Але сіла вдало – в заметену снігом кучугуру.
«Дякую, мамочко! Я встигну!» – пробурмотіла, обіцяючи.
Впала в таксі.
– Ми встигнемо до дванадцяти? – запитала таксиста.
– Повинні. Тільки сильно мете, швидко не поженеш.
– Будь ласка, давайте встигнемо. Мені дуже потрібно!
А сніг пішов по косій. Він заметав зустрічну смугу, встаючи там пухом біля узбіччя, захаращуючи смугу руху. Їхня смуга була чистою. У таксі Дарина змінила туфлі на чоботи. Вона дивилася на годинник, вона вірила – встигне. В’їхали у двір. Дарина мигцем глянула на знайомі вікна – темрява.
Вона бігла по сходах під’їзду, як тоді, коли відправили її в магазин у дитинстві, а потім відкрили двері і лаяли хором, що вона занадто довго затрималася. Лаяли мама і тітка, такі рідні…
Здавалося, і зараз, час відступив назад і відкриють двері вони обидві. Такі «доісторичні», такі рідні і теплі.
Вона голосно постукала в улюблену квартиру тітки. Двері відчинилися майже миттєво.
– Тітонько Зоє…, – видихнула вона, – Ти що, під дверима стояла? – вона обійняла свою повну тітку, вдихнула рідний запах.
– Біля вікна… Відчула… І сніг, і тебе… Здається, знову ми всі разом, – тітка Зоя з брошкою, ошатна, витирала сльозу, що набігла. – Ой, а стіл не накритий… Я думала – для кого?
– Так у нас ще цілих п’ятнадцять хвилин… Нумо….
І почалася метушня. Вони бігали туди-сюди, Дарина швидко і спритно, тітка Зоя за нею не встигала.
Дарина швидко нарізала ковбаску, сир, відкрила мариновані гриби, шпроти, нарізала зеленої цибулі в квашену капусту, налила в келихи червоного.
Залишалося хвилин п’ять. Чогось не вистачало.
– О! Стоп, новий рік! Ми будемо їсти ананас! Правда вже в новому році…
Вона забігла в передпокій, поставила ананас по центру столу і підняла келих.
– Я люблю тебе, тітонько Зоє. Вас з мамою дуже люблю. І зараз урочисто обіцяю, що кожен новий рік буду зустрічати з тобою. І нехай цих зустрічей у нас буде багато-багато!
Тітка Зоя лише кивнула, вона плакала.
– З новим роком нас усіх, і маму твою, Даринко! Як я щаслива, що ви у мене є.
– І ми щасливі, тітонько Зоє. Але геть, смуток! Будемо пробувати ананас!
Дарина жуючи ананас, весело розповідала, як раптом вирішила, що в цьому комплексі їй зовсім не подобається, хоч і було там круто. Але аж надто багато народу, шуму, мішури і блиску. І раптом захотілося додому, вірніше, сюди – до тітки Зої.
Про Стаса, про те, як гнала таксиста, Дарина говорити не стала.
Через пару годин тітка Зоя вже спала. Дарина, думаючи про сьогоднішній вечір, мила посуд, коли у неї задзвонив телефон.
– З новим роком, мила незнайомко. Як туфлі?
– Вони дуже ковзають на снігу…, – швидко відповіла Дарина, відразу впізнавши голос того хлопця з магазину.
– Ви що, святкували Новий рік на вулиці в туфлях?
– Ні, але довелося пробігтися …
– Я так і знав, що Ви – Попелюшка. Ось і зараз гримить посуд. Миєте?
– Мию… Дозвольте запитати, пане, – Дарині чомусь було зараз дуже добре, хотілося жартувати. – А звідки у Вас мій номер?
– Ви називали його продавцеві, а я випадково запам’ятав.
– Випадково?
– Так. У мене з дитинства дивовижна пам’ять на цифри.
– Ви – математик?
– Я мріяв ним бути. Але мене з математиків вигнали. Сказали, що математики – прагматики, а я – романтик. Тому я став льотчиком. Літаю між небом і землею, рахую хмари, зірки, ну і метри над землею.
– Правда?
– Абсолютна. Мене Єгор звуть, а Вас Попелюшка?
– Попелюшка… Але є ще ім’я. Я – Дарина.
– Дивовижне ім’я у Вас, і Ви – дивовижна, – сказав уже серйозно. – Може, кинете посуд, і зустрінемося десь?
Дарина озирнулася на темну кімнату тітки Зої…
– А чому б і ні…
– Тільки взуйте чоботи, будь ласка. Їх важче загубити…
Дарина вийшла на вулицю, сніг падав пластівцями. Вона підняла обличчя до неба.
– Ну, мабуть, досить уже, мамочко…
Спеціально для сайту Stories
