Дзвінок у двері, вимогливий, настирливий, розривав суботню ранкову тишу. Наказував Олені: «Вставай! Відчиняй негайно».
— Та щоб вас! — Олена вилізла з-під ковдри, намацала біля ліжка капці й попленталася до передпокою.
По дорозі глянула на себе в дзеркало: жах. Бліда тінь із «воронячим гніздом» на голові. Ну й хай. Вона нікого не кликала. Не дивлячись у вічко, відчинила двері.
— Оля?
Ось кого вона зовсім не очікувала побачити, так це падчерку. Занадто вже погано вони розлучилися три місяці тому.
— Впустиш? — Ольга зняла палець з кнопки, подивилася на Олену якимось хворим поглядом.
Та відступила:
— Проходь…
***
Ольга сиділа за кухонним столом. Пізній листопадовий світанок тільки-но зароджувався. Сутінковий, холодний, тужливий.
— Не вмикай світло, — попросила Оля.
Олена послухалася. Щоб поставити чайник на плиту, мізерного сірого світла з вікна цілком вистачало. А більше й не потрібно.
«Не хоче, Ольга, щоб я бачила її такою… Загубленою? Зломленою?» — думала Олена. Але з розпитуваннями не лізла. Розуміла: не час для цього. Захоче — сама розповість.
А вона обов’язково захоче, інакше б не прийшла до мачухи через три місяці після похорону батька…
***
Ользі було двадцять два, коли її батько, Борис Валерійович, вирішив одружитися з Оленою. Доросла, самостійна дівчина. Вона дуже любила тата і, звичайно, бажала йому щастя. Тільки от Олені вона не довіряла.
Ні, палиці в колеса не ставила, але ця недовіра витала в повітрі, просочувалася крізь крижану ввічливість Ольги, проглядалася в кожному її погляді.
Олені було некомфортно, хоч вона й розуміла, що в Ольги є причини не довіряти жінкам.
— Не ображайся на неї, — просив Борис. — Зрада матері сильно вдар.ла по Олі. Мені й то було легше. Я дорослий. А Ольга тоді була підлітком і ніяк не могла зрозуміти, за що вона так з нею.
Ну нехай закохалася, поїхала… Буває. Але чому всі зв’язки обірвала? Наче пуповину перерізала. Ні дзвінків, ні зустрічей…
Я й сам цього не розумів. Гаразд, вона мене розлюбила, але дочка тут до чого? Чіткої відповіді від колишньої я так і не отримав.
Бурмотіла щось… Мовляв, так буде краще. Оля вже не немовля: тринадцять років, як-не-як. А їй треба нове життя з нуля будувати. І для нас там місця немає.
Думаю, це її новий чоловік намовив. Не хотів жінку з багажем брати. Ось і переконав. Хоча як йому це вдалося? Не знаю. Вона ж нібито непоганою матір’ю була… Виходить, тільки видимість створювала. Ну Бог їй суддя.
Пішла й пішла. Тільки ось Ольгу сильно образила. Адже їй тоді дуже потрібна була мама поруч. Усі ці жіночі зміни… Ну ти розумієш. Я, звичайно, старався як міг. Але, думаю, Олі все одно було незручно обговорювати всі ці справи з батьком.
Як могли, ми впоралися. Але ось одне з Олею так і залишилося на все життя. З тих пір вона не вірить жінкам. У неї навіть подруг немає. Ну, приятельки… Мене ось опікує, береже від нових розчарувань, а заразом й від прихильностей.
Борис винувато розводив руками.
— Нічого, якось розберемося. Вона ж зі мною не сперечається, просто тихо недолюблює. Може, і вдасться нам подружитися. Я, у всякому разі, спробую, — говорила Олена.
Але час минав, а дружби між ними так і не склалося. Олена звикла до холодної ввічливості Ольги. Перестала робити спроби пробитися крізь кам’яну стіну, яку та збудувала між ними.
Через рік Ольга закохалася в Сергія. Переїхала до нього, почала думати про весілля. Борис же після від’їзду дочки ніби відчув нову молодість.
Здавалося, що в нього відкрилося друге дихання, ніби він повернувся у свою далеку юність. Він багато працював. Дарував Олені неймовірно красиві, дорогі букети, возив до моря, запрошував у ресторани. Наче намагався надолужити щось упущене.
— Борька, ну що ти робиш? — протестувала вона. — Навіщо все це?
— Хочу кинути світ до ніг коханої жінки!
— Та мені не потрібен весь світ. Краще б ти менше працював, а себе більше беріг! А то твоя кохана жінка залишиться сама! — говорила Олена.
— Ти вже не хлопчик, як би там не було.
— Не хлопчик, — посміхався Борис, погладжуючи сиві вуса. — Але й не старий! У жінок у сорок років життя тільки починається. А от у мене воно почалося після п’ятдесяти! Чого ще бажати людині?
Поруч — молода кохана дружина. Дочка доросла, знайшла свою долю. Залишається тільки жити й радіти.
Олена була молодша за Бориса на десять років. І не вважала себе дуже вже молодою. Але, чорт забирай, як же їй було приємно! Турбувало лише одне: попри всю браваду, здоров’я в Бориса було не дуже…
Серце поколювало, тиск давав про себе знати. Ось і переживала Олена. І не вона одна.
— Олено, ти б тата берегла, — казала іноді Ольга. — Я за нього хвилююся. Звісно, чудово, що в нього відкрилося друге дихання. Тільки ось боюся я, щоб воно не стало останнім.
— Та він нікого не слухає, — бідкалася Оля. — Сто разів просила його не працювати стільки. А він тільки сміється у відповідь. Повір, Оля, мені його здоров’я важливіше за всі ці моря та подарунки. Поговори з ним сама, може, достукаєшся.
***
Але й Олі не вдалося втихомирити батька.
— Та припиніть ви з мене старого робити! Я ще на твоєму весіллі погуляю, онуків побачу. Та може, ми ще братика чи сестричку тобі народимо! — відмахувався Борис.
І одну зі своїх обіцянок він виконав. Погуляв на весіллі доньки. Вночі, після весілля Ольги, йому стало зле. Може, він перехвилювався, а може, його серце втомилося від усіх цих, хай і радісних, змін у житті.
Олена спала і навіть не чула, як він встав і вийшов на кухню. Там його, мабуть, і звалило. Вранці вона знайшла Бориса на підлозі. Він лежав у теплому сонячному промені, і його обличчя було таким спокійним і умиротвореним…
Наче людина зробила в цьому житті все, про що мріяла.
Скільки вона ридала, стоячи на колінах, уткнувшись у синю Борисову майку, Олена не пам’ятала. Вона взагалі мало що пам’ятала з того страшного дня. Як і з наступних. Щось говорила, чимось займалася. Швидка, дзвінок Ользі…
Та трималася, не плакала. Наче застигла у своєму горі, як метелик у бурштині. Вона допомагала Олені з похоронами. Мовчала. Сама не співчувала, але й себе не дозволяла жаліти.
І лише коли вони повернулися з клад.вища до спорожнілої квартири, зірвалася:
— Ти! Це ти винна! Якби він так не надривався на роботі, якби не обсипав тебе дурними подарунками, то жив би ще й жив!
Кожне слово ранило. Немов по оголеному серцю хльостали батогом. Але Олена мовчала. Їй не було що відповісти Ользі.
Вона й сама вважала себе винною. Треба було наполягати, вимагати, прив’язувати, стримувати! Та будь-якими способами не дати Борису так багато працювати.
Але він здавався таким щасливим, коли дарував Олені черговий неймовірний букет, так посміхався, лежачи з нею на пляжі біля моря…
Зрештою Сергій відвів ридаючу Ольгу, і Олена залишилася в квартирі сама…
***
Вона не ображалася на падчерку. Розуміла, що в її злих, гірких словах є частка правди. Жила день за днем, немов продиралася крізь сірий густий кисіль.
Ні спогадів, ні думок. Вранці на роботу. Ввечері в самотнє холодне ліжко, щоб підскочити на дзвінок будильника і почати новий порожній день. А у вихідні можна взагалі не вставати… Навіщо?
Гостей вона не чекає. Телефон зазвичай мовчить. Ольга не з’являється… Хоча її частка в батьковій квартирі є. Але до цього їй поки що, напевно, немає діла. Нехай все йде як йде. У Олени немає сил ні на що. Уже три страшні місяці немає.
І ось сьогодні система дала збій. У неї на кухні сидить падчерка. Ховається в ранкових тінях, мовчить.
Олена поставила перед Ольгою чашку з чаєм. «Ерл Грей» без цукру. Вона запам’ятала, який Ольга п’є. На її, думку — гидота. Пахне якимось одеколоном… Але Олі такий подобається.
Та зробила ковток з чашки, підняла на Олену очі.
— Ти пам’ятаєш, як я люблю… — чи то здивувалася, чи то просто зазначила.
Олена кивнула.
— А я ось майже нічого про тебе не знаю… Що ти любиш, чим живеш, яка ти. Озлобилася, ось і не цікавилася. Знаєш, вибач мені.
Батько з тобою був щасливий, нехай всього три роки, але щасливий! А я все не могла повірити, що таке буває.
Олена мовчала, слухала, боялася злякати це тендітне одкровення.
— Я тому й прийшла до тебе, що він тобі вірив. Мені страшно, Оля… Сергій потрапив під машину. Усе переламав. Але лікарі дають хороші прогнози. А я ось ночами спати не можу. Змучилася вся.
Ніби розумом розумію, що все обійдеться. А серце тремтить, боїться. І поговорити ні з ким. У мене немає подруг. З розуму мало не зійшла від тривоги. А потім згадала про тебе. Пробачиш?
— Нема за що пробачати, Оля, я ж усе розумію. — Олена доторкнулася до руки Ольги, що лежала на скатертині.
Акуратно, наче до пораненої пташки. Боячись налякати, нашкодити.
— Я знала, що ти мене зрозумієш…
І сльози, що накопичувалися, отруювали, мучили, нарешті вирвалися назовні. Покрапали з очей Ольги на їхні руки, на білі ромашки, розсипані по скатертині.
Олена дивилася на Ольгу і думала: їй уже час перестати звинувачувати себе в тому, що Борис кохав її і жив так, як вважав за потрібне. Пора повстати з попелу, щоб допомогти тій, яку він любив не менше — Ользі. Його доньці, такій схожій на самого Бориса.
Вона пересіла ближче до Олі, обійняла її, притиснула до себе і зашепотіла:
— Все буде добре. Лікарі не брешуть. Твій Сергій одужає. Він у тебе молодий, сильний… Ви ще подаруєте мені онуків. Ми ще порадіємо життю.
І Ольга заспокоїлася, замовкла. Так вони й сиділи вдвох за кухонним столом, поки світанок набирав сили. З-за хмар навіть визирнуло сонечко — рідкісний гість у вічних листопадових сутінках.
Олена думала, що ось вона й знайшла причину жити далі. А Ольга тихо раділа тому, що, мабуть, уперше в житті у неї, схоже, з’явився близький друг. Жінка…
Удвох їм буде легше в цьому іноді жорстокому й несправедливому житті.
