Незважаючи на те що вона мене не розуміє, я досі люблю свою маму, як би там не було. Іноді буває, що рідна людина йде на принципи і їй виявляється складно щось довести. Так сталося і в мене. Ми не розмовляли з мамою близько 12 років. Навіщо, чому?
Просто вона виявилася такою людиною, яка не може піти проти свого виховання і поглядів на життя. Навіть заради рідної доньки. Я росла єдиною дитиною в сім’ї. І проте мені це нічим не допомогло. У невеликому селі життя не цукор, але ще важче воно, як на мене, у занадто побожних батьків.
Мені не дозволяли буквально нічого. Тільки молитися, працювати в полі й іноді в’язати. Цього мене дуже рано навчила мама, і ми іноді продавали в’язані речі на ринку в місті. Особливого вибору в житті не було. Сім’я наша була патріархальною, тобто батько був господарем і вирішував усі питання.
Аж до того, що ми будемо їсти весь тиждень і скільки молитися. Це не була якась сімейна секта. Просто так було заведено. Та й коли тата не було вдома, усім командувала мама. Здебільшого це були завдання по господарству. І, незважаючи на таку жорстку політику сім’ї, я ходила в місцеву школу.
Та й по-іншому було ніяк не можна. До освіти в нашому регіоні ставилися суворо. Дитина не могла не відвідувати уроки, за це з батьків питали. У мене були дві подруги, від яких я й отримувала інформацію про сучасний навколишній світ. Ну, знаєте, дівчачі історії і все в такому дусі.
Соціалізація – це дуже важливо, вже я-то знаю. Після школи я залишилася вдома, з батьками. Про жоден виш чи хоча б училище мова не йшла. Моєю справою була допомога батькам. З кожним роком завдання, які мені доводилося виконувати, ставали дедалі складнішими.
Батько, звісно, не змушував мене виконувати важку чоловічу роботу, але води я перетягала свого часу – жах. Хоча, може, від цього здоров’я покращилося. І все б так і йшло, по накатаній, якби в 19 років я не познайомилася з хлопцем, в якого закохалася.
Не знаю, як сказати, але це було щось на кшталт удару в саме серце. Я просто зрозуміла, що це моя людина і без нього я не зможу. Були тільки дві проблеми: по-перше, він був одружений, а, по-друге, йому було 36 років. Хоча я б ніколи так не сказала. Виглядав він набагато молодшим.
Коли він прийшов до нас у дім, мама з татом його не прийняли. Він говорив, кричав, що кохає мене і його шлюб нічого не означає, бо справа йшла до розлучення, але батьки були невблаганні. Простий ультиматум: або я кидаю цього чоловіка, або йду з ним.
Без приданого, без благословення і без надії на те, що їхнє рішення коли-небудь зміниться і я пішла. Подумала кілька днів і просто не повернулася з прогулянки. Я абсолютно не шкодую про це. Тепер я доросла жінка, за 30. У мене є чоловік, двоє дітей, квартира в місті.
Я люблю свою сім’ю, і вона любить мене. Залишся я з батьками, зараз би була однією з тих сірих тіней, які днями живуть у церквах, а від молитов у них пухнуть голови. Таке життя не для мене. Нещодавно я випадково зустріла в магазині свою сільську подругу.
Вона мені розповіла сумну новину – мій батько віддав Богові душу. Тоді я й вирішила навідатися до мами. Думала, що хоча б після втрати батька вона мене пробачить, але ні. Мати навіть на поріг мене не пустила. Їй досі соромно за те, що я зробила. Не знаю, як помиритися з мамою.
Знаєте, як кажуть? Праця і відсутність шкідливих звичок роблять людину молодшою, красивішою. Робота на свіжому повітрі, проста їжа, прокидатися рано вранці і лягати спати до десятої вечора… Так ось, це міф, брехня. Моя мама ненабагато старша за мого чоловіка.
Але на вигляд вона йому, а не мені в матері годиться. І я не кажу про одяг або відсутню косметику. Мозолисті руки, кола під очима, зуби… Сільське життя висмоктало з неї всі соки. Залишилася лише зла оболонка, що ненавидить мене.
Повторюся, я все ще люблю маму і хочу для неї тільки найкращого, але, очевидно, що це не взаємно. Вона заявила мені, що в неї немає ніякої дочки. І, на жаль, я для неї померла, коли мені було всього 19 років. Такі в неї принципи, і вдіяти з цим я нічого не зможу.
