До того моменту, як Олі виповнилося тринадцять, у їхній родині все було добре. Жили небагато, але й не бідували. Мама Олі працювала медсестрою, а батько на заводі. Типова родина з невеликого міста.
Але в один момент все змінилося. Тато якось прийшов з роботи, і вони з мамою закрилися на кухні, щось бурхливо обговорюючи. Олі не дозволили бути присутньою під час розмови, але дівчинка все одно тихо підслуховувала під дверима. І коли до неї дійшов зміст розмови, її руки затремтіли, а на очі набігли сльози.
– Як ти міг?! – кричала мама. – У нас дочка! Ми вже п’ятнадцять років у шлюбі!
Тато щось пробурмотів у відповідь, на що мама розридалася ще більше.
Загалом, сенс цієї розмови був простий: тато зрадив маму.
Того ж вечора батько зібрав речі і, поцілувавши дочку, поїхав з дому. Як пізніше Оля дізналася, до іншої жінки. На ній він у підсумку одружився, попередньо оформивши розлучення з мамою, і у них народилася дочка.
Все це Оля знала від своєї тітки – сестри тата. Тому що мама категорично заборонила їй бачитися з батьком.
– Зрадникам немає місця в нашому житті! – говорила вона, а після цього діставала келих. А потім келих був замінений на чарку, і таке траплялося вже не раз на тиждень, а щодня.
Мама Олі почала сильно пи..и, її звільнили з роботи і їм стало зовсім туго. Але від батька вона гроші брати відмовлялася – занадто сильна була на нього злість і образа.
Здавалося, мама намагалася всіма силами викреслити його з життя, і їй це вдалося. У якийсь момент тато залишив свої спроби налагодити з дочкою контакт і повністю присвятив себе іншій родині.
Закінчивши школу, Оля вступила до ВНЗ на заочне відділення і влаштувалася на роботу. Потрібно було десь брати гроші на їжу і оплату комунальних послуг, тому що саме до цього моменту і сталося звільнення мами.
Коли дівчина поринула в доросле життя, вона спробувала боротися з маминою залежністю. Але залежність була обумовлена сильними душевними ранами, які Олі ніяк не вдалося б залікувати.
На жаль, коли дівчина закінчила університет, мама пішла з життя. Природно, що через велику кількість міцного і погане харчування, у мами з’явилася купа різних хвороб. Ось і не витримав організм.
На похорон мами несподівано приїхав тато Олі, якого вона на той момент не бачила вже близько десяти років. Він, звичайно, постарів, але виглядав дуже добре.
І це жахливо розлютило Олю. Йому, значить, чудово живеться, а мама так рано пішла з її життя. Тато хотів поговорити зі своєю донькою, але та лише гримнула, щоб він пішов.
– Зрадникам тут не місце! – повторила вона слова своєї мами.
– Доню, я хочу лише допомогти тобі, – спробував розвинути діалог батько. – Я розумію, що ти мене не пробачиш, але від допомоги не відмовляйся.
– Допомагай своїй улюбленій дочці, а не мені, – відрізала вона, відходячи подалі від батька.
Як би сумно це не звучало, але без мами Олі стало простіше жити. Не потрібно було переживати, що вона щось витворятиме, будучи нетверезою; не потрібно ховати гроші, відкладені на сімейні потреби. Та й компаній більше не з’являлося в їхньому домі.
І хоч Оля шалено сумувала, вона, нарешті, зажила своїм життям. Але, як виявилося, це було недовго.
Через півроку після відходу мами, вона дізналася страшну новину: її батько зі своєю дружиною потрапили в аварію. На жаль, вони не вижили. Ось так Оля за рік втратила обох батьків.
І хоч з батьком вона і не спілкувалася, все ж її гріла думка, що він є. А тепер все.
– Такий жах, – похитала головою її тітка, розповідаючи цю страшну історію своїй племінниці. На диво, з нею у Олі збереглися теплі стосунки. – І, головне, Анна залишилася сиротою… Відразу двох батьків втратити, в сім років…
Оля здригнулася. Вона й забула про свою сестру. З іншого боку, Оля теж залишилася сиротою, та й чому вона повинна хвилюватися про дитину, яку навіть не знає.
Але, незважаючи на ці аргументи, Оля все ж запитала:
– І куди вона? Її хтось із родичів забере?
– У дитячий будинок, – зітхнула тітка. – Я б забрала, але ти ж знаєш, що у мене проблема з ногами. Ледве ходжу. Не потягну я маленьку дитину. Її ж до школи потрібно водити, їсти їй готувати… Буду приїжджати відвідувати її якомога частіше.
– А з боку… – Оля скривилася, але продовжила, – дружини немає, чи що, родичів, які можуть забрати її?
– Так вона сирота, – зітхнула тітка. – І ось дитина піде її ж шляхом…
Всю ніч Оля крутилася в ліжку. Їй ніяк не вдавалося заснути. Всупереч всій тій багаторічній образі, дівчині несподівано стало шкода цю маленьку дівчинку.
Так, Олі теж довелося несолодко. Але вона хоча б уже доросла, їй не потрібно ні від кого залежати. А ось Анну відправлять до дитячого будинку. Їй навіть страшно було подумати, як там буде дитині, яка ще недавно жила у своєму будинку і з люблячими батьками.
Спочатку Оля не збиралася йти на похорон. Але прокинувшись вранці, різко передумала. Як би вона не злилася на батька, вона все ж зберегла в пам’яті хороші моменти життя з ним. Вона знала, що він любив свою дочку, і, якби не сильна образа мами, то, можливо, вони б і далі спілкувалися.
Анна теж була присутня на похороні. Поки тривали ці неприємні організаційні моменти, дівчинка жила у сусідки. Але незабаром її заберуть соцпрацівники.
Анна виявилася дуже схожою на Олю. Мабуть, у їхнього тата були сильні гени. Вона стояла на кладо вищі, бліда, як полотно. Налякана, загублена і страшенно нещасна.
У Олі защеміло серце і вона, не витримавши, підійшла до неї.
– Привіт, – промовила дівчина.
Анна здригнулася і прошепотіла:
– Привіт, – пересохлими, покусаними губами.
– Я твоя сестра, – промовила вона. – У нас один тато. Мене Оля звати.
Анна подивилася на неї карими, як у батька, очима і кивнула.
– Я знаю. Тато показував мені фотографію.
Дівчина проковтнула клубок у горлі. Значить, батько все ж згадував свою першу дочку і навіть говорив про неї.
Не потрібно було тоді його проганяти. Можливо, все було б зараз інакше. А тепер їхня остання розмова назавжди залишиться в пам’яті Олі…
– Мене завтра відправлять до дитячого будинку, – несподівано промовила Анна. – Ти не знаєш, туди багато речей можна взяти?
Оля зрозуміла, що ще трохи і розплачеться. Більше десяти років вона жила з образою в серці. Чи допомогло їй це? Ні краплі. Вона навіть і друзів толком не завела, немов, навколо дівчини весь цей час була якась чорна аура, що відлякувала від неї людей.
А тепер і Анна. Коли вона виросте, теж буде зла на весь світ. Дивлячись зараз на цю маленьку людину, яка стоїть з ідеально рівною спиною, намагаючись не плакати, Оля зрозуміла, що не хоче їй такої ж сумної долі.
– Я не знаю, – відповіла їй Оля. – Але до мене можна багато речей. У мене двокімнатна квартира, і одну кімнату ти зможеш забрати собі.
Анна здивовано поглянула на свою сестру. Вперше за той час, що вони розмовляли, у дівчинки злетіла ця маска, яку вона навісила на себе, щоб не зійти з розуму.
– Ти мене забереш? – запитала вона.
– Так. Якщо ти не проти?
Анна несподівано притиснулася до Олі і схлипнула.
Звичайно, все виявилося не так просто. Довелося побігати по інстанціях, щоб оформити всі документи.
Та навіть якщо не брати до уваги бюрократію, їм морально було складно. Все ж, як не крути, вони були один одному сторонніми людьми. Спочатку вони навіть спілкувалися вкрай рідко, тому що не знали, про що їм розмовляти.
Дякуючи їхній тітці, яка часто приїжджала і розважала їх розмовами. Так вони хоча б потихеньку почали один одного пізнавати.
Одного разу Олі на роботі стало зле. Її відвезли до лікарні, і лікарі діагностували запалення апендициту. Несподівано для себе, Оля зрозуміла, що хвилюється зараз не через операцію, а через те, як там без неї буде Анна.
Дівчина зателефонувала тітці, попросила її приїхати і посидіти з сестрою ті дні, що Оля буде в лікарні. А потім вона зателефонувала Анні.
Та, почувши, що Олю будуть оперувати, вперше за той час, що вони жили разом, почала ридати.
– Не переживай, – заспокоювала Анну сестра, – це проста операція. Багатьом видаляють апендицит. А тепер взагалі все швидко відбувається, і вже днів через п’ять я буду вдома.
Але Анна ніяк не могла заспокоїтися. Вона вже звикла до сестри і дуже боялася її втратити.
І коли вони з тіткою приїхали провідати Олю після операції, Анна відразу кинулася до сестри і розплакалася.
– Ну, ти чого? – заспокоювала її Оля. – Все ж добре пройшло, як я і обіцяла.
– Ти мене не покинеш? – подивившись на Олю заплаканими очима, запитала Анна.
– Ніколи.
– Обіцяєш? – посміхнулася дівчинка.
– Обіцяю.
У той момент Оля зрозуміла, що постарається зробити все можливе, щоб їхня сім’я, нарешті, знайшла щастя.
Спеціально для сайту Stories
