Юрко лежав із закритими очима. Я знала, що він не спить. Минуло два тижні, як його привезли з обласної лікарні. Але жодного разу в темний час доби він не вмикав світло.
Настільна лампа стояла на тумбочці непотрібним атрибутом, як і ноутбук. Поруч з диваном на підлозі валялися записник і ручка. Чий же ще номер телефону він викреслив? І скільки їх залишилося з двохсот двадцяти п’яти?
Ці телефонні номери і дні народження навпроти я сама диктувала синові рік тому перед черговою дуже складною операцією на хребті.
При згадці про операції моє серце завмирає і кров холоне. У дитинстві син майже ніколи не хворів. Зростав здоровим, веселим, щасливим. Займався спортом зі своїм нерозлучним другом Сергієм.
Одного разу на тренуванні Юрко впав на спину і не зміг самостійно підвестися. Викликали «швидку». Пролежав три тижні в лікарні. Стало легше. А через кілька місяців у спині з’явився такий пекельний біль, що терпіти не було сил.
Зробили операцію. Через рік – другу, оскільки болі поновилися.
Після другої операції була поруч із сином. Впросила головного лікаря і завідувача хірургічним відділенням, щоб дозволили доглядати за Юрою.
Втомлювалася від переживань і напруги. Стало легше, коли в хірургію прийшли кілька студентів на практику. Юрко сподобався одній зі студенток.
Хлопець він гарний, високий, стрункий. Оленка була готова і вдень і вночі бути поруч і виконувати будь-яке його бажання і прохання. Але Юрко тільки хмурився, коли я йому говорила про Оленку, яка вона уважна, красива і розумниця.
Мені її однокурсниці розповіли, що Олена відмінниця і що в Юру закохалася з першого погляду. Юрко ж тільки засмучувався від цих розмов.
– Мамо, ну поміркуй сама, навіщо я їй? У неї це просто захоплення. Вона мені теж подобається. Але я боюся закохатися. Ось побачиш, варто нам з столиці виїхати в наше селище, як вона і не згадає про мене. А це додатковий біль.
Він навіть свій номер телефону не хотів їй давати. І Олена попросила у мене. Дала їй. Передзвонювалися, листувалися SMS-ками.
Олена збиралася приїхати до нас. І раптом – ще операція і довге лікування. Ця операція не поліпшила його стану, а зробила інвалідом.
Після неї він втратив здатність ходити і стояти міг не більше півгодини. На змінені очі сина неможливо було дивитися. У них з’явилася така туга і безвихідь, що душа боліла від жалю і страху за нього.
Ночами прислухалася, чи дихає? Кожен день рахувала таблетки, боялася його відчайдушного вчинку. Раніше веселий і усміхнений, тепер він замкнувся в собі, став дратівливим. Але, дякуючи Богу, не озлобився.
Боялася, що він зненавидить життя і світ, в якому живе, і не зможе нормально спілкуватися і сприймати щастя і радість інших.
Якось заглянула в записник сина. Телефон Оленки був закреслений. Значить, і вона на його привітання з Днем народження не відповіла.
Він же, як і раніше, вітав з днем народження всіх своїх однокласників і знайомих. Але вони не відповідали на його привітання. І він, прикусивши до крові губу, щоб стримати крик, викреслював черговий телефон.
Підняла з підлоги записник, погортала. Залишилося п’ять телефонів навпроти імен: Сергій, Вадим, Микола, Оля, Свєта.
Вадим і Микола – однокласники. Дівчат я не знала.
А Сергій – друг дитинства. З дитсадка, коли їм було по три роки від народження. Ось з цих самих трьох років, з восьмої ранку, як тільки вихователька посадила їх за один столик, вони стали друзями і спілкуються вже двадцять сім років.
Скрізь разом: у школі, за однією партою, у спортзалі. І тільки після закінчення школи їхні шляхи розійшлися.
Сергій вступив до університету. А Юрко всі ці роки працював програмістом ( директор організації дозволив виконувати колишню роботу вдома) і часто лежав у лікарні.
Сергій дзвонив Юрі майже щодня. А коли приїжджав на канікули, то мчав до Юри, розповідав йому про все, змушував робити вправи, сам робив йому масаж ніг, піднімав і виносив на вулицю.
Садив у машину і возив із собою на риболовлю, на футбол, у місто, де навчався, до родичів, на море.
Мені весь час дзвонив, розпитуючи, як Юра, його настрій, чи не потрібна допомога. Про допомогу питав тільки в мене, бо Юрко навідріз відмовлявся від будь-якої допомоги. Але Сергій його не слухав.
Після закінчення університету Сергій став успішним бізнесменом. Одружився з Настею, однокурсницею. Але нічого не змінилося у відносинах з Юрою. Тільки тепер вони всюди їздили втрьох.
Незважаючи на заперечення друга, Сергій незмінно купував три путівки, три квитки, і слухати не хотів його аргументи та відмовки.
Побували в Англії, Єгипті, Туреччині. Треба було бачити, як Сергій, метр дев’яносто два сантиметри зросту, носив Юру, як дитину, хоча той трохи нижчий за нього.
Але він ніс його обережно від машини до трапа літака, потім піднімалися по вільному трапу, так як всі поступалися їм дорогою.
Настя бігла поруч, щебетала, посміхалася, намагалася згладити незручність, яку Юрко відчував від того, що його ніс друг, від поглядів пасажирів і перехожих.
Особливо дівчата звертали увагу на красивого хлопця, який намагався не дивитися по сторонах, і… зітхали.
Робота і увага Сергія з Настею розтопили серце сина. Він повеселішав, піднявся духом, повірив у те, що все буде добре і що він зможе ходити.
Але життя не поспішало радувати його… Невідомо, що стало причиною, але в одну з ночей знову з’явився пекельний біль, довелося викликати «швидку».
О шостій ранку приїхала швидка з бригадою лікарів, і Юра знову поїхав до обласної лікарні. Коли заносили ноші в машину, він посміхнувся і сказав:
– Мамо, ти не хвилюйся, все буде добре. Ти ж знаєш, який я чіпкий до життя. Тільки Сергію нічого не кажи. Добре?
– Добре, не скажу.
Поїхали. Дала волю і сльозам, і серцю. Думала і молила Господа тільки про одне, щоб залишився живим єдиний синочок і зміг ходити.
Сказати я не сказала, та Сергій сам вранці прибіг стривожений:
– Що з Юрою? Де він? Я відчуваю, що йому погано!
Чого вже там було приховувати. Розповіла все як є. У другій половині дня Сергій був уже в обласній лікарні, подзвонив мені і сказав:
– Щойно переговорив з хірургами, будуть робити операцію. Запевнили, що операція має пройти нормально, серце у хлопця міцне! Тож не хвилюйтеся. Ви ж знаєте Юру, він сильний.
– Господи, Сергію, знову операція? Коли будуть робити, не сказали? Мені ж треба позичити гроші на операцію.
– Операція вже через чотири години. Я все оплатив і буду тут до кінця. Про гроші не думайте, ніколи навіть не згадуйте про це. Домовилися? Я Вам обов’язково зателефоную.
Після дзвінка Сергія молилася всім святим і Богу з Богородицею, щоб допомогли моєму синочку вижити і перемогти хворобу.
І Господь мене почув. Сергій подзвонив, що операція пройшла успішно, але в лікарні доведеться побути кілька місяців. Четверта операція – це серйозно.
Сергій з Настею часто їздили до Юри, купували ліки, книги, ноутбук Сергій відвіз йому відразу після операції. Брали мене з собою до синочка і заборонили навіть думати про витрати.
Їздила до Юри автобусом, оскільки Сергій і Настя поїхали у справах фірми на два місяці до Німеччини. Але і звідти Сергій часто дзвонив Юрі і мені.
З обласної лікарні Юру привезла районна «швидка» два тижні тому. І всі ці дні він не вмикає світло. Лежить із закритими очима, немов боїться, відкривши їх, побачити свою долю, яка так жорстоко обійшлася з ним.
Тихо прикрила двері в його кімнату і пішла до себе. Сліз вже немає. Висохли, коли всю ніч молила Бога і всіх святих, щоб допомогли хірургам врятувати життя мого синочка.
А рано вранці мені подзвонив Сергій:
– Ми приїхали. Як там Юрко? Сумує? Нічого, розвеселимо, розвеселимо. І ще я хочу повідомити Вам хорошу новину. Мені вдалося знайти в Німеччині клініку і лікарів, які багатьох вже поставили на ноги з таким діагнозом, як у Юри.
Так що є надія, що Юра буде ходити як раніше. Ви йому поки не кажіть про це. А то буде, як завжди, заперечувати, відмовлятися і сердитися з цього приводу.
Він ще спить? Зателефонуйте мені, коли прокинеться. Добре? І ми з Настею приїдемо до вас. Хочемо зробити йому сюрприз. Привезли подарунок, про який він давно мріяв. Тоді ж і скажемо йому про поїздку до Німеччини.
Через три місяці Сергій знову ніс Юру на руках з третього поверху до машини, а потім до трапа літака і в літак. І знову Настя, як завжди, бігла поруч, щебетала, немов пташка щастя, посміхалася, підбадьорювала друзів, які були одним цілим і душею, і думками.
Богом і долею була визначена їхня дружба. І те, що саме сила дружби зможе продовжити життя одному з них….
Минуло два роки. Юрко почав ходити без сторонньої допомоги і навіть без тростини. Працює. Зустрічається з чудовою дівчиною. Сергій з Настею радіють цій щасливій події так само, як раділи появі свого первістка, якого назвали Юрієм.
Приїхали до нас з крихітним синочком, щоб познайомити і запитати Юру: чи згоден він стати хрещеним батьком їхнього сина?
І Юра, нікого не соромлячись, вперше за роки їхньої довгої дружби заплакав. Плакав довго і надривно, змиваючи сльозами весь біль, розчарування, відчай, очищаючи своє серце для радості, щастя і любові.
Любові і вдячності до єдиного друга, який жодного разу його не зрадив, не засмутив, не сказав поганого слова, а подарував йому життя!
Плакали всі. Тільки маленький Юрочка посміхався світу, в який прийшов!
А великий Юра тільки й зміг сказати:
– Боже, Сергію, і ти ще питаєш? Більшого щастя для мене і бути не може! Ти ж знаєш, яке у мене здорове і сильне серце. І я готовий в будь-яку хвилину, якщо знадобиться, віддати його вам, щоб врятувати ваше життя.
Спеціально для сайту Stories
