— Оленко, я не знайшла сервіз, — сказала я після безуспішних пошуків.
— Гаразд, Бог з ним. Головне, ікона — вона хоч на місці? — хвилювалася подруга.
Кімната покійної Ніни Василівни, бабусі Олени, виглядала так, ніби господиня поспішно покидала її. Шафи і тумби навстіж, порожні полиці і вішалки. Але ні! Просто тут лазила дочка Ніни Василівни, мама Олени— Світлана.
***
Не пощастило Олені з батьками. Ось як це, збути дитину в шість місяців? Зрозуміло, що не чужим людям, а рідній бабусі, але як же материнське серце не облилося кров’ю? Ні слова першого не почула, ні кроків не побачила…
Ех, знати б тоді бабусі, Ніні Василівні, як потім поводитимуться з її улюбленою онукою рідні мати і брат! Ледь квартири не позбавлять, нерви попсують, та по судах затягають!
Батьки Олени, тітка Свєта і дядько Михайло, зовсім молоді одружилися. По двадцять було обом. Ми з ними сусідами були. Ох, і пристрасті у них кипіли! Що не день, то крики і скандали.
— Ти де,гуляла? — басив Михайло.
— А ти хто такий, щоб я перед тобою звітувала? — жваво заперечувала Світлана.
— Хто такий? Я твій законний чоловік! — додавав тону Михайло.
— А раз чоловік, то чого обіймався з Катькою з третього курсу? — кричала Свєта.
І пішла-поїхала лайка на всю ніч. Б’ється посуд, грюкають двері, а посеред цього криком заходиться Оленка. Та хто ж її заспокоїть?
Але хоч з бабусею Олені пощастило. Забрала вона її до себе. Спочатку на вихідні, потім на тиждень, а потім і назавжди. Батьки ж все з’ясовували, хто, де та з ким!
Мої батьки, коли з’їжджали з тієї квартири по сусідству зі Свєткою, сміялися. «Як ми тепер без цього серіалу жити будемо!».
А я раділа. Тепер поруч з Оленкою будемо поруч. Подружилися ми. Бабуся її, Ніна Василівна, з моєю була подружками. Поки вони чай пили, ми в ляльки грали.
Оленці добре жилося у бабусі. Та її обожнювала. Та й хто міг про Олену сказати щось погане? Добра, чуйна, немов сонечко! Всіх у дворі мирила, всім допомагала. Квіти посадить, годівниці зробить, всіх дворових кошенят нагодує.
Ну точно, не в батьків пішла. А ті про неї й не згадували. Подзвонять раз на місяць, і на тому спасибі.
Ніна Василівна виховувала онуку в строгості. За навчанням стежила, в художню школу записала. Боялася, що накоїть щось, як дочка, Свєтка, яка з дитинства була скандалісткою.
Олені було дванадцять років, коли раптом її батьки з’явилися. Дзвонили часто, приїжджали частіше. З чого б це? Одного разу, дивлюся, вибігає Олена у двір вся в сльозах.
— Що таке? — кажу.
— Забрати вони мене хочуть… забрати — ревіла Олена, аж заїкалася.
— Хто, куди забрати?
— Вони… батьки. Не хочу до них, не хочу, не хочу — повторювала Оленка.
— Бабуся тебе не віддасть, — сказала я. І помилилася. Ніна Василівна рано втратила матір, батько потрапив в аварію. Тому батьки для неї були як святі. Раз сказали, що хочуть Олену забрати, значить, їхнє слово — закон. Батькам не перечать!
Так ось поїхала від нас Олена.
Звичайно, ми з нею бачилися, але не часто.
Незабаром після того, як забрали її, у тітки Свєти з’явивсч на світ син, Андрійко.
— Ох, і втомилася я з ним, — скаржилася Оленка. — Гуляю, годую, граюся з ранку до вечора… А ще уроки…
— Вони тебе як няньку своєму Андрійку взяли, — здогадалася я.
— Схоже на те. Мені з ними і розмовляти-то нема про що. Вони мовчать, і я мовчу. Ой, ти тільки бабусі не кажи, добре?Не хочу її хвилювати.
— Ось вічно ти про інших думаєш! — обурювалася я. — Поскаржилася б давно, може, Ніна Василівна тебе і забрала б.
— Ну, вони ж мої батьки… все-таки, — зітхала Олена.
Радувало тільки те, що тітка Світлана і дядько Михайло перестали сваритися. Можливо, від радості, що з’явився син.
Одного разу, вже через чотири роки після того, як Оленка поїхала від нас, я зустріла у дворі Ніну Василівну — вона несла шпалери.
— Задумали ремонт, Ніно Василівно? — запитала я.
— Можна і так сказати. Частковий ремонт, в одній кімнаті, — замялася та.
— Може, допомогти?
— Та завтра вже моя помічниця приїде. Олена-то повертається до мене жити, — приголомшила мене новиною Ніна Василівна.
І точно! Наступного дня з речами приїхала Олена!
— Що таке? Як-так? — накинулася я на подругу з розпитуваннями. Олена ж ніби й не раділа поверненню, була тиха і сумна.
— А ось так ось… як річ взяли, покористувалися і назад на місце поставили, — відповідала вона.
— Поки Андрійко був маленький, я реально як нянька у нього була. А тепер він у садок пішов, я стала непотрібна.
— Та тісно їм, — у розмову втрутилася бабуся. — Твоя мати ж до мене приїжджала, мінятися квартирами просила. Ви ж там у двокімнатній тулилися, а тут три кімнати, та й район хороший.
Я їй відмовила. П’ятдесят років тут живу, не хочу нікуди з’їжджати. Вона надулася, образилася, — Ніна Василівна обійняла онуку.
— Даремно я тебе тоді їм віддала. Думала, все у вас налагодиться, буде сім’я. А воно он як вийшло…
— Та може, і на краще, бабусю! — підтримала її Олена. — Зате тепер я точно знаю, що ти у мене найрідніша і найулюбленіша!
Того року ми закінчували школу. Олена — із золотою медаллю, вступила на перекладача вчитися. Бабусі допомагала, Ніні Василівні вже за сімдесят тоді було.
Навідувалися і батьки Олени. Приблизно два-три рази на рік всією родиною приїжджали зі словами:
— Ось, бабусю. Спадкоємця твого привезли, Андрюшеньку.
Ніна Василівна їх візитів не любила. Після їх від’їзду у неї завжди піднімався тиск.
— Ох і фрукт цей Андрій. Бігає всюди, кричить, все хапає, лізе без дозволу. Ось вчора приїжджали, так знову дві чашки розбив, — скаржилася вона сусідкам на лавочці після чергового приїзду родини з «спадкоємцем», якому нещодавно виповнилося вже десять.
— Слова «ні» зовсім не знає! Я йому «не можна», а він у сльози! Свєта відразу летить, як квочка! «Він маленький, не кричи на нього!».
Ніна Василівна посміхалася.
– Маленький! Хлопцю десять років! Мій батько в його роки вже в полі працював, а цей — ма-а-а-аленький!
Старенькі кивали, а Ніна Василівна підсумовувала:
— Наплачеться з ним Свєтка, ох, наплачеться!
Як у воду дивилася! Спочатку Андрія залишили в сьомому класі на другий рік. Батькам довелося на це піти, бо кількість двійок і прогулів у хлопця перейшла всі межі.
Потім якось дотягли до дев’ятого і відправили в коледж. Андрій і там не вчився. Тримали його тільки тому, що навчання було платним. Він влаштувався працювати в кальянну, де і пропадав днями і ночами.
Коли після його візиту з дому зникли срібні сережки з малахітом, Ніна Василівна рішуче заборонила йому приходити.
Прабабуся Ніни Василівни була дочкою купця, людини вельми заможної. Тому у неї було кілька ювелірних дрібничок і старовинних сервізів, чия цінність визначалася не стільки вартістю, скільки оригінальністю виконання і пам’яттю.
Світлана, дізнавшись про те, що сталося, соромила матір, кричала, що її син — не злодій. Замовкла, коли і з їхнього будинку зникали цінні речі та гроші, а Андрій відверто грубіянив і батькові, і матері.
Олена тим часом закінчила інститут, знайшла хорошу роботу і не менш хорошого чоловіка.
Степан був простим сільським хлопцем, міцним, надійним і дуже спокійним. Зірок з неба не хапав. Після школи і навчання на автомеханіка працював, заочно вступив до інституту.
Два роки стосунків привели до весілля. Ніна Василівна була задоволена, Степан їй подобався. Мати ж влаштувала скандал.
— Знайшла чоловіка — нічого за душею! — кричала вона на весь під’їзд.
— Ось, матуся, твоє хвалене виховання! Навіть чоловіка собі вона нормального не знайшла! — кидалася вона на матір.
— А ти себе з Мишком своїм згадай. По молодості мало волосся один одному не рвали! — парирувала та.
— Так то інше! Ось побачиш, вони зараз від тебе не з’їдуть, будуть тут отиратися. А потім раз, і без квартири опинишся, на вулиці! — лякала Світлана стареньку.
— Звичайно, не поїдуть. Я їх сама попросила пожити зі мною, — задоволено заявляла Ніна Василівна.
— Що? — Світлана від несподіванки аж присіла.
— А те! Скільки мені років? Вісімдесят два! Хто за мною догляне? Ти чи твій Андрюшенька? — запитувала Ніна Василівна.
— Ну, Андрюша зараз, припустимо, зайнятий, — занервувала Світлана. Про те, що її син лікується в клініці, вона не сказала навіть чоловікові.
— Ось саме! Тож не лякай мене!
Так і зажили вони втрьох: Олена, Степан і Ніна Василівна. Добре зажили, дружно.
— Добрий хлопець, хороший — нахвалювала Ніна Василівна Степана. — Що де підремонтувати, так сам, без нагадувань. Справжній господар! — пишалася вона.
— Олено, а сьогодні твоя мама приїжджала, — одного вечора за чаєм сказала Ніна Василівна.
— Навіщо? — здивувалася Олена. Адже мама навіть не приїхала на її весілля три роки тому. — Що їй раптом знадобилося?
Ніна Василівна посміхнулася.
— А ти не здогадуєшся? Їй потрібна квартира. Спочатку хотіла сюди Андрія свого підселити, допік її до кінця. Я відмовила, — поділилася вона.
— Вона з іншого ходу пішла: треба на неї квартиру відразу переписати. Ще пригрозила, мовляв, інакше Степан все до рук прибере. Розлютилася, коли дізналася, що Степана я прописала. А що я, права не маю? Квартира моя, я єдина власниця!
Як думаєш, що робити? — бабуся запитально подивилася на онуку. — Адже вона не відстане. Відчуває, що мені недовго залишилося.
— Потрібно подумати, бабусю.
— Ти, онуко, подумай. А поки ось що. Піди до моєї кімнати і візьми ікону, що стоїть у мене на полиці.
Олена виконала прохання.
— Ця ікона непроста. Її в тридцять восьмому році твоя прабабуся врятувала з зруйнованого храму. Вона мені її передала, а як мене не стане, ти її візьми. Ікона давня, я до антиквара ходила. Він сказав, початок 18 століття.
Олена акуратно передала реліквію бабусі.
— Поклянися мені, Олена, на цій іконі, що квартира твоїй матері не дістанеться. Боляче говорити, але вона не дочка мені, хоч і рідна по крові. Порожня вона, ні душі, ні серця. А ти виросла хорошою, і Степан твій хороший чоловік, знаю. Ваша квартира буде, як захочете, так і розпоряджайтеся нею після мого відходу.
Більше розмови про квартиру бабуся з онукою не вели. А ось Світлана про дочку і матір згадувала нерідко. Стабільно дзвонила раз на тиждень, часто приїжджала і наполегливо цікавилася здоров’ям Ніни Василівни.
Так минув ще рік, а на початку зими Ніна Василівна підхопила грип, який швидко перейшов у запалення легенів. Ніна Василівна пішла з життя за тиждень.
Олена, схлипуючи, набрала мамин номер.
— Мамо, бабуся… її більше немає… — не стримала ридань Олена.
— Ой, яка біда! Коли ховатимете?
— Завтра, мамо… приїжджай.
Світлана і справді приїхала. Та не одна, а з сином. Поки Олена з чоловіком і співробітником похоронного бюро обговорювали деталі поховання, мати з сином нишпорили в кімнаті бабусі. Поспіхом згрібали все, бажаючи знайти головне — документи на квартиру. Але безуспішно.
— Ну, донько. Коли з квартири виїжджаєш? Я ж єдина спадкоємиця, переїхати туди планую, — сказала Світлана, ледь машина від’їхала від місця спочину.
— Бабуся сказала, що вона заповіт склала, — байдуже відповідала Олена, не чекаючи, що зараз викличе бурю гніву.
— Все-таки обвели стару навколо пальця! — розлютилася Світлана. — На кого ж заповіт?
— Зустріч з нотаріусом у середу, там і дізнаємося, — відповів Степан.
Про зниклі речі Олена з матір’ю не стала говорити.
— Бог з ними, з прикрасами, головне, ікона — вона хоча б на місці? — хвилювалася подруга. Але як ми не шукали, ні ікони, ні прикрас, ні дорогого посуду — нічого не знайшли.
— Оголоси про крадіжку, — радила я подрузі. Але Олена відмовилася:
— Ти що? Матір рідну в крадіжці звинувачувати? Просто… просто вона могла попросити… я б без питань їй віддала, — з гіркотою підсумувала Олена, оглядаючи розорену кімнату.
У призначений день Олена, її батьки, брат і Степан зустрілися у нотаріуса.
Заповіт свідчив, що квартира переходила у власність Олени.
— Ну, мамо, дякую! — прошипіла Світлана. — Все цьому «зятьку» відписала! Не допущу! До суду подам! — пригрозила вона і дійсно звернулася до суду.
Світлана і її представник вирішили оскаржити заповіт.
— Рідна мати на дочку в суд подає! — я ледь чайник не впустила. Олена розгублено посміхнулася — що тут скажеш!
Проводжаючи всіх, хто був запрошений на сорок днів, ми влаштувалися з подругою на кухні.
— Тому вона і на поминки не прийшла, — здогадалася я.
— Ти тільки подумай! Вона вимагала оскаржити заповіт, посилаючись на недієздатність заповідача, тобто бабусі. Мовляв, їй було вже вісімдесят сім, вона страждала на гіпертонію, порушення кровообігу і деменцію — все в купу зібрала! — поскаржилася подруга.
— І ось все це нібито не давало їй адекватно оцінити свої дії і розпорядитися майном.
— І що тоді? Ну, якщо суд на їхній бік стане?
— Тоді волю бабусі враховувати не будуть. Спадкоємці за законом закликаються, і мама — єдина спадкоємиця, інших дітей у бабусі не було, — зітхнула Олена. — Так мені адвокат пояснив.
На щастя, недієздатність Ніни Василівни не була встановлена судом, нотаріус під час бесіди з нею ніяких ознак деменції не відзначила, та й діагнозу такого у Ніни Василівни не було. Суд відмовився визнати доводи Світлани.
Олена і Степан залишилися жити в бабусиній квартирі. У них вже підростає синок, Іван. З матір’ю Олена не спілкується, та й та не бажає.
Андрій так само гуляє, і Світлана з чоловіком тільки встигають витягувати його з різних неприємних історій.
Ікону Ніни Василівни вони продали, виручивши за неї пристойну суму.
Але дива трапляються! Степан побачив цю ікону в одному антикварному магазині. На роботі йому дали премію, тож він купив ікону і подарував дружині в день пам’яті Ніни Василівни.Спеціально для сайту Stories
