Біля каси супермаркету розтягнулася довга черга. Візки у багатьох покупців були переповнені. Усі готувалися до зустрічі Нового року, закуповувалися.
Струнка жінка у світлій шубці прилаштувалася зі своїм візком у кінець черги і приготувалася чекати. Інших варіантів не було, адже біля інших кас творилося те саме.
Вечір тридцятого грудня це той час, коли покупки робили ті, хто вічно відкладав це на потім. Вони спустошували полиці з найбільш ходовими новорічними продуктами і бурчали.
Незважаючи на передноворічний настрій, багато людей ставали смиканими в магазинах. Ясна річ, усі поспішають додому.
Жінка у світлій шубі стояла спокійно, а візок її був майже порожній. Новий рік вони збираються відзначати удвох із чоловіком, і багато їм не треба. Були, звісно, плани відзначити свято з друзями. Алісу з чоловіком досі посилено запрошували, але зараз не найкращий час для веселощів.
Два тижні тому Аліса повністю осиротіла. Пішла її мама. І, можливо, знайомі й кажуть, що це не стало раптовим потрясінням, бо жінка хворіла дуже тривалий час, і Алісі варто було підготуватися до її відходу. Але, як до такого підготуєшся? Це просто неможливо!
Зазвичай Аліса, яка так любила передноворічну метушню, все ніяк не могла зібратися, не могла змиритися з тим, що мами більше немає. Що не потрібно поспішати до неї вечорами і дзвонити протягом дня, дізнаючись про найменші зміни в її стані.
Мама намагалася приховувати, що їй стає гірше. Хотіла дотягнути до Нового року, щоб не затьмарювати доньці її улюблене свято, але, мабуть, уже відчувала, що не вийде.
За кілька днів до свого відходу вона вручила доньці фамільну каблучку, що зберігалася в їхній родині кілька поколінь. Масивна золота каблучка з великим каменем,вочевидь, коштувала цілий статок.
Тільки для мами і для Аліси ця каблучка не вимірювалася грошима. Це була їхня фамільна реліквія. Пам’ять, з якою пов’язана зворушлива історія про прапрабабусю.Передаючи Алісі каблучку, мама важко дихала.
– Дай мені руку, донечко, – слабко промовила вона, простягаючи свою худеньку бліду долоню.
Коли Аліса простягнула руку, мама одягла їй каблучку на палець.
– Хочу, щоб ти її носила, – з придихом промовила хвора жінка. – Ми передавали її одне одному і завжди ховали. А я хочу, щоб ти носила, на згадку про всіх жінок нашої родини. Передаси потім своїй доньці.
І Аліса носила. З каблучкою на пальці вона прощалася з мамою, в ній була і зараз. Хоча каблучка їй завелика, іноді зісковзувала з пальця.
Чоловік Аліси вже кілька разів казав, що треба заїхати в ювелірну майстерню і зменшити каблучку. Жінка й сама це розуміла. Тільки не до цього було. Вирішила, що після новорічних свят обов’язково займеться.
– Жіночко, чого спимо? Не треба затримувати чергу!
Аліса здригнулася від різкого окрику і зрозуміла, що давно підійшла її черга викладати товар на стрічку, а вона задивилася на каблучку, згадуючи маму. Жінка одразу здригнулася, заквапилася, відчувши незручність.
Продуктів у неї зовсім небагато, не набралося й половини пакета. Аліса легко донесла їх до своєї машини в найдальшому кінці парковки.
Маленьку компактну іномарку жінці подарував чоловік на останній її день народження. Вона ще не дуже впевнено почувалася за кермом, тому завжди паркувалася там, звідки зручно виїжджати.
Вона і біля свого будинку так робила, ніколи не заїжджала у двір дев’ятиповерхівки, де жили вони з чоловіком, а кидала машину з іншого боку. Там не любили паркуватися мешканці будинку, бо йти до під’їзду залишалося ще чимало, а Алісу пробіжка пішки ні крапельки не бентежила. Головне, що місце завжди вільне, у будь-який час можна під’їхати і від’їхати.
Вона схопила пакет із продуктами із заднього сидіння і, поставивши машину на сигналізацію, швидким кроком почала оббігати будинок.
Відразу за рогом побачила згорблену фігуру безхатька. На першому поверсі тут був невеликий продуктовий магазинчик, і безхатько влаштувався біля нього. Сяде прямо на холодну сходинку, трохи збоку, щоб не заважати покупцям, і сидить, опустивши голову.
А біля його ніг завжди стояла невелика картонна коробочка. Іноді з копійками, що накидали жалісливі мешканці будинку, а іноді зовсім порожня, як зараз.
Аліса ніколи просто так повз не проходила. Безхатька їй було щиро шкода. Він, начебто, ще не дуже старий. За зовнішнім виглядом навіть шістдесяти немає, але обличчя землисте, похмуре. Можливо, вживає, але Аліса ніколи його не бачила в тому стані і голосу не чула.
Він постійно сидів з опущеною головою, нібито соромився свого становища і зовнішнього вигляду. Кине йому хто-небудь гроші у коробку, безхатько коротко кивне, висловлюючи подяку.
Руки Аліси були зайняті, та все одно, повз безхатька вона пройти не змогла. У всіх людей свято, а він сидить тут, один, нікому не потрібний, на холоді, з порожньою коробочкою.
Жінка повісила пакет із продуктами на зап’ястя і незграбно відкрила замочок своєї невеликої сумки. Гаманець не стала діставати, прочинила прямо в сумці, знайшла першу-ліпшу купюру і дістала її. Купюра виявилася в п’ятсот гривень. Забагато, звісно.
“Ну і нехай”, – вирішила дівчина. “Я не збіднію, а бездомна людина зможе порадувати себе на Новий рік чимось смачненьким”.
Нахилитися з пакетом було не дуже зручно, тож Аліса кинула купюру в коробочку і побігла, боковим зором помічаючи, як вдячно киває безхатько.
Чоловіка вдома не було, він прийшов одразу за Алісою, вона ще й пакет розібрати не встигла. Почав їй вимовляти:
– Ти навіщо одна в супермаркет поїхала? Я ж тобі казав, разом сходимо. Бачиш, навіть із роботи раніше звільнився. Зрештою, могли б і завтра зранку сходити. Тепер я кілька днів відпочиваю.
– Ну ось і будемо відпочивати, – кивнула Аліса. – Олеже, мені не складно. Я багато не купувала, ти ж бачиш. Зате тепер нам нікуди не треба їхати.
Аліса поставила пакет на кухонний стіл, почала викладати свої покупки, і раптом різко скрикнула.
– О, Господи, каблучка! Олеже, я загубила каблучку!
Дівчина з жахом дивилася на свою порожню руку і блідла на очах. Хотілося Олегу сказати дружині, що він її попереджав, але чоловік прикусив язик. Не час зараз дорікати Алісі, вона й так засмучена. Олег знав, що для неї означає ця каблучка.
– Почекай, не починай нервувати, – спокійно сказав чоловік. – Алісо, згадай, коли ти востаннє її бачила? Коли вона точно була на твоєму пальці?
– У супермаркеті, коли стояла на касі, – мало не плакала дівчина. – Так, мене ще поквапили, і я почала швидко викладати продукти на стрічку. Може, тоді, а може, коли несла пакет до машини. Я пам’ятаю, ручка пакета зачепилася за блискавку сумочки і я її смикнула. Можливо, у той момент. Олеже, та не пам’ятаю я! Я могла втратити її коли завгодно.
– Тільки не плач. Ми з тобою спробуємо її знайти. Поїхали до супермаркету, запитаємо в продавчині на касі, раптом вона бачила. Поїхали, Алісо.
Дівчина кинула пакет, кинулася в передпокій за своєю шубкою. Втрата каблучки здавалася їй справжньою трагедією. Це ж як зрада, зрада мами, бабусі, прабабусі, всіх! Вони зберігали каблучку десятиліттями, а вона і трьох тижнів не змогла.
Алісі більше не довелося бігти за ріг будинку, до своєї машини. Вони поїхали на машині чоловіка, а він паркувався зовсім близько до під’їзду. Виїжджаючи з двору, Аліса не звернула уваги на те, що безхатька вже немає на його звичайному місці. Дівчині було не до цього, її думки зараз були далеко, разом із втраченою каблучкою!
Якби вона тільки знала, що її фамільна каблучка зараз лежить у брудній долоні цього самого безхатька на ім’я Іван.
Іван Сергійович Бруховець не завжди був таким брудним і бездомним. Міцний колись чоловік працював вахтовим методом і непогано заробляв. Єдиною його помилкою був неправильний вибір дружини.
Вродлива Тамара завжди вдавала, що чекає на нього з вахти, а він вірив. Кохав, тому вірив.
Чоловік дуже хотів дітей, а Тамара відмовлялася. Їй хотілося жити комфортно, у своє задоволення. І, як виявилося, зовсім не з Іваном. Був у неї інший чоловік, з яким вони й задумали обдурити Івана.
Чоловік Тамарі всі гроші віддавав, що на вахті заробляв. Якось вона сказала, що є в них можливість придбати квартиру побільше. Для цього потрібно продати їхню двокімнатну і, вклавши накопичення, купити простору трикімнатну.
Іван щиро не розумів, навіщо потрібна трикімнатна квартира, якщо їх двоє, а Тамара не планує дітей. Не розумів, але з дружиною погодився. Квартиру продали, і Тамара зникла разом із грошима. З усіма грошима – з продажу квартири і з накопиченнями. Залишила Іванові якусь записку, в якій просила вибачення за те, що покохала іншого.
А він, як останній дурень, замість того, щоб піти в поліцію,почав вживати з горя. Прогуляв усе, що залишалося, втратив документи. Так і став безхатьком.
Соромно, нестерпно соромно жебракувати біля магазину. Але доводилося це робити. Вживати він перестав. Не потрібно йому це було, та й нема на що. Назбирати б на буханець хліба з дешевими сосисками і знайти місце, де переночувати. Це все, що турбувало Івана.
Останнім часом він сидів біля одного й того ж магазину. Тут тихо, поліція не ганяє, і жителі не агресивні. Струнку жінку у світлій шубі Іван уже впізнавав, навіть знав, у якому вона під’їзді живе.
Радів, коли вона з’являлася. Жінка ніколи повз не проходила, але сьогодні була особливо щедра. Цілих п’ятсот гривень кинула в коробку, мабуть, розщедрилася до свята.
Іван зрадів, хотів купюру в кишеню прибрати і тут зрозумів, що крім грошей у коробці є ще дещо. Так ось, що задзвеніло, коли жінка кинула купюру! Каблучка злетіла з її пальця.
Широка, товста, важкенька, з великим каменем. Іван особливо в дорогоцінних металах не розумівся, але тут не потрібно бути знавцем, щоб зрозуміти, що вона дорога.
Коли Іван дістав із коробочки каблучку, дівчина ще не добігла до свого під’їзду. Можна було крикнути, зупинити її, повернути втрату.
А Іван застиг, втупившись на каблучку у своїй долоні. Ця каблучка могла йому принести щось смачніше за дешеві сосиски. Можливо, навіть тепле ліжко на ніч, за яким чоловік так скучив.
Не минуло й півгодини, як безхатько стояв у ломбарді й здивовано дивився на купюри, що, не роздумуючи, поклав чоловік оцінювач.
– Що, дивишся? Думаєш, мало? – скалився оцінювач. – Але я ж не питаю тебе, де ти взяв цю каблучку? Тож бери що дають.
Іван відірвав погляд від грошей і важко подивився на чоловіка. Якщо він так просто виклав п’ять тисяч, навіть не роздивляючись особливо каблучку, скільки вона насправді може коштувати?
Як же зараз засмучується та дівчина, що втратила його? А вона ж просто хотіла допомогти. І ось його вдячність!
Чоловік відчув, як усередині нього відбувається важка боротьба совісті й бажання хоч трохи погрітися, відчути себе людиною. Навіть ці п’ять тисяч означали ліжко в хостелі на кілька ночей, означали нормальну їжу.
Завтра тридцять перше. Іван, маючи гроші, зможе купити салатик у кулінарії, справжню котлетку. І не потрібно буде йому шукати відкриті підвали, щоб провести там ніч. Він зможе поспати на справжньому ліжку, не трясучись від холоду.
Такі думки крутилися в голові безхатька, а в його кишені лежала п’ятисотка, що дала жінка. Це складно, дуже складно залишатися людиною в таких умовах!
Оцінювач здригнувся, його окуляри сповзли на кінчик носа, коли дуже різко безхатько схопив каблучку і, тяжко ступаючи величезними брудними сапогами, незрозуміло з якого смітника витягнутими, пішов до виходу з ломбарду.
– Стій, ну ти чого? Куди пішов? – занервував оцінювач. – Гаразд, почекай, я дам ще стільки ж. Ще п’ять тисяч, чуєш?
Іван додав крок. Потрібно швидше вийти на вулицю, щоб не чути, скільки грошей йому пропонують, щоб не було спокуси. Не можна так чинити з людиною, яка поставилася до тебе з добротою. Навіть живучи у таких умовах, потрібно зуміти залишитися людиною!
Повертаючись додому після безуспішних пошуків каблучки, Аліса плакала, а чоловік намагався її втішити.
– Ну не засмучуйся, можливо, ще знайдеться. Ми напишемо оголошення, пообіцяємо винагороду, – Олег дружину втішав, а сам у свої слова не вірив.
З великими труднощами знайшовши паркувальне місце у дворі, чоловік поставив машину, і вони з Алісою похмуро побрели до під’їзду.
Біля під’їзду стояла якась темна постать у величезному брудному бушлаті. Аліса наблизилася до дверей, витираючи сльози, не дивлячись на всі боки. Але раптом постать перегородила їй дорогу, виявившись відомим безхатьком.
– Ось, це ваше. Ви сьогодні впустили в мою коробку, – хрипло сказав чоловік, розкриваючи темну долоню.
На долоні блиснула каблучка. Аліса скрикнула.
– Боже, Олеже, це вона! Це моя каблучка. Цього бути не може. Спасибі, спасибі вам.
Аліса, не звертаючи уваги на несвіжий запах, що йшов від безхатька, кинулася його обіймати, а її приголомшений чоловік кліпав очима. Він був реалістом і повірити не міг, що така людина повернула дорогу каблучку. Напевно, розраховує на винагороду. Олег дістав із кишені гроші, хотів віддати їх чоловікові, коли Аліса перестала його обіймати. Але безхатько несподівано прибрав руки за спину.
– Не треба, я ж не за це. Мені не потрібно нічого.
Так і тримаючи руки за спиною, безхатько спочатку позадкував, а потім почав квапливо йти. Але Аліса не змогла дати йому піти.
– Стривайте, – крикнула вона, – а вам є де ночувати? У нас є порожня квартира, квартира моєї мами. Ви можете якийсь час пожити там.
Наступного дня, тридцять першого грудня, Іван Сергійович не міг повірити своєму щастю, перебуваючи в теплі та в чистому одязі. Він помився, спав на м’якому дивані. А ще, тут є телевізор! Новий рік Іван зможе зустріти за переглядом телепередач, зовсім як раніше, у нормальному житті.
Аліса з чоловіком привезли чоловіка сюди вчора ввечері, а сьогодні в обід привезли салат, ковбасу і навіть гаряче. Аліса сказала:
– Іване Сергійовичу, я всю ніч думала, як вам допомогти. У мене є подруга, вона відомий блогер. У неї понад мільйон підписників. Я хочу сфотографувати вас і викласти вашу історію в неї в блозі. Попросимо, щоб люди допомогли, хто чим зможе. Світ же не без добрих людей. Ви самі це вчора довели.
Іван соромився, звісно, коли Аліса його фотографувала, але не відмовлявся. Нехай викладає, куди хоче. Навряд чи, звісно, це принесе результат, але чоловік давно махнув на своє життя рукою. Так чого вже там, нехай спробує.
Подруга Аліси загорілася ідеєю викласти пост про Івана. Розповіла в ньому, як бездомний чоловік повернув каблучку і в якому скрутному становищі він перебуває. Прикріпила до посту номер картки Аліси, щоб ті, хто хоче чимось допомогти, скидали туди гроші.
Пост вийшов першого січня, але особливо великих пожертвувань ні Аліса, ні її подруга-блогерка не чекали.
А люди перейнялися! Вони ділилися постом, писали коментарі. І телефон Аліси не перестаючи видавав повідомлення про зарахування коштів.
Уже другого січня стало зрозуміло, що якщо так піде й надалі, хоча б ще кілька днів, Алісі вдасться набрати досить значну суму. Може вистачити на купівлю житла для Івана.
Третього січня надійшла особливо велика сума, від анонімного благодійника, а четвертого сталося і зовсім несподіване.
У коментарях до посту відписалася жінка, яка впізнала в Івані свого давно втраченого брата. Багато років тому вона поїхала разом із чоловіком за кордон, і зв’язок із братом було втрачено. Жінка просила контакт Івана, хотіла допомогти, збиралася приїхати і відновити братові документи.
Ось тоді Алісі стало вже абсолютно зрозуміло, що Іван Сергійович більше ніколи не житиме на вулиці, і все в нього буде добре!
Цей чоловік колись втратив абсолютно все, але не втратив головного – совісті та благородства.