Діна з жалем подивилася на Свету і відкрила рот, щоб сказати те, що так довго приховувала. Передумала в останній момент.
Таємниця, яка палила губи цілий рік, не повинна була бути озвучена за жодних обставин.
Хоча на мить їй здалося, що вимовивши вголос всього три слова, Светі стане моментально легше. У цьому була певна логіка.
– Ти щось хотіла сказати? – Света помітила, що зовиця поводиться дивно.
– Ні, – Діна відвела очі і зробила маленький ковток з порцелянової чашки, – тобто так… Ми з чоловіком на вихідних збираємося на риболовлю. Не хочеш…
– Ні, – спокійно відповіла Света, навіть не дослухавши.
Діна розчаровано зітхнула, але переконувати і вмовляти невістку не стала. Знала, що марно.
Света подивилася на годинник. Їй дуже хотілося, щоб зовиця скоріше пішла. Сьогодні був рівно рік, як не стало чоловіка. Діна, як на зло, нікуди не поспішала. Тягнула час. Не хотіла залишати невістку одну.
Чесно кажучи, вона ще трохи за неї боялася. Тривога була небезпідставною. Світлана досі не оговталася після втрати чоловіка. Все так само в її очах була порожнеча. Біль від втрати нікуди не зникла. З іншого боку, минув лише рік… Занадто мало, щоб заново навчитися жити в новій реальності.
У Діни досі болісно стискалося серце, коли вона згадувала свого брата. А як же доводиться Светі. Адже вона свого чоловіка обожнювала…
Той день Діна намагалася викреслити з пам’яті, як намагаються забути поганий сон. Різниця лише в тому, що сни нереальні, а ось кошмари наяву відчутні на фізичному рівні.
Діна прекрасно пам’ятала, як їй стало зле, коли Света зателефонувала і повідомила про см…ь Колі. Серце немов стиснули в лещата, з легенів хтось вибив все повітря. А ноги зрадницьки підкосилися. Новина була настільки несподіваною і нереальною, що у відповідь хотілося закричати і звинуватити невістку в брехні. Що завгодно, аби тільки не усвідомлювати те, що сталося.
Діна пам’ятала і позбавлений будь-яких емоцій голос Свети. Так телеведучі зазвичай повідомляють страшні новини. Пам’ятала і прохання невістки повідомити матері про см…ь сина лише вранці. Не на ніч.
– Поки вона не знає, для неї це не сталося.
Діна, напевно, збожеволіла б, якби того дня була сама. Але поруч був чоловік. Він не відпускав, заспокоював, вмовляв, підтримував. Про відхід Колі Діна, як і просила Света, повідомила матері лише вранці, приїхавши до неї додому.
Переживати страшне горе легше разом. Що стосувалося Свєти, то та залишилася зовсім сама. Не було у неї більше нікого.
Діна пам’ятала її порожні очі, розсіяність і загубленість у часі. Згадуючи ті дні, Діна все частіше приходила до думки про те, що Света тоді остаточно осиротіла, як би це не звучало.
Замість думок чорний густий смог. Вона не плакала, не їла, не розмовляла. Відповідала короткими фразами. Після похорону перестала брати телефон до рук.
Місяць від неї не було звісток. Ніхто не цікавився, як там вона. Всім було не до неї. Кожного в родині торкнулося горе, яке переживали по-своєму.
Коли ж Діна заїхала до невістки, щоб взяти деякі документи, то застала її в дуже поганому стані. Двері були не зачинені. Світлана лежала на ліжку, обіймала брудну футболку чоловіка, час від часу вдихаючи запах і дивилася в стелю. Не розмовляла.
Діна перевірила холодильник, запитала, коли невістка востаннє їла. Запитала не тому, що було цікаво, а щоб проявити участь. Та не відповіла, немов нічого навколо й не існувало.
Діна задала ще кілька питань і дуже злякалася, побачивши немов засклені очі невістки. Зрозумівши, що справа погана, викликала швидку допомогу і коротко пояснила ситуацію. Людині погано, не їсть, не п’є, не рухається, очі скляні, але дихання є.
– Не можна так. Тобі самій жити набридло? Ще й руки на себе наклади, – лаялася перелякана Діна.
Світлана подивилася на зовицю. Через кілька миттєвостей підвелася на ліжку і часто закліпала очима. Немов прокинулася від глибокої нестями. Її обличчя якось змінилося, і вона помітно пожвавішала. Діна навіть зраділа, що їй вдалося розворушити невістку. Бо в голову закрадалися зовсім жахливі думки. Невже саме так люди і вми…ють від туги?
Світлана ж у словах зовиці знайшла вихід. Вперше з дня см..ті чоловіка їй стало легше. Тоді здавалося дивним те, що вона сама не додумалася до такого простого виходу. На душі стало добре і радісно.
Захотілося скоріше залишитися наодинці і насолодитися думками про швидкий відхід. Придумати спосіб… Такий, щоб напевно… Адже другого шансу може і не бути.
Діна й не підозрювала, що мимоволі підштовхнула невістку до прірви. Адже ніби нічого такого й не сказала. Навпаки, хотіла як краще. Не би ти ж Светку по обличчю, щоб привести до тями…
Але медичні працівники її вилаяли. Запитали, чому раніше не звернулися за допомогою. Двадцять перше століття як-не-як і заспокійливі давно винайдені. Та й кваліфіковану допомогу ніхто не скасовував.
– Та хто ж знав, що буде так… – Збентежилася і зніяковіла Діна. – Всі якось обідають, щось роблять, а вона…
Трохи пізніше, звичайно, розлютилася на лікарів через їхню нетямущість. До лікарні ще потрібно дійти. А де сили знайти? Про бажання і говорити нема чого. Та й там ніхто нікого не чекає з розпростертими обіймами.
Діна ніколи не була у психолога і психіатра, але вважала, що до них потрібно записуватися заздалегідь. Тобто свій візит потрібно запланувати. А коли людина перебуває у відчаї, хіба їй до всіх цих бюрократичних процедур?
Їй допомога потрібна ось прямо зараз! Негайно! Цю секунду! А не через два тижні, якщо пощастить…
Світлана ж гаряче, немов у лихоманці, переконувала бригаду психіатричної допомоги, що з нею все добре. Щось їсть, щось п’є і взагалі їй потрібно залишитися наодинці. У неї недавно сталося горе, і вона має право на скорботу.
Але одну її, природно, ніхто не залишив. Всі все прекрасно розуміли.
Діна і сама вперше стикалася з такою ситуацією. Ніяк не могла збагнути, як людині може стати легше від думок про власну см…ь. За Светою вона вирішила доглядати. Адже вона була дружиною брата, хоч і спілкувалися нечасто. Своя ніби як.
Світлані потрібна була кваліфікована допомога. Діна наполягала, переконувала і вмовляла невістку. Та, зрозумівши, що від неї не відстануть, врешті-решт погодилася. Адже задумане можна здійснити і потім.
Перед тим, як її відвезли до психіатричної клініки, попросила не прати речі чоловіка.
Діна ж і не думала прибирати в квартирі брата, якби не це прохання. Цілий місяць її невістка нічого не робила по дому. Але це й зрозуміло. Їй не до того було. Тут не судити треба, а допомогти.
***
Прибрати в квартирі невістки Діна вирішила на своїх вихідних. Мама забрала онука до себе. Останнім часом вона все частіше просила його привезти до неї. У турботах про єдиного онука вона знаходила полегшення.
Чоловік Діни був зайнятий на роботі, а залишатися одній вдома без діла не хотілося. Тяжкі думки так і лізли в голову і порятунку від цього не було.
Тільки чимось займаючись, вдавалося відволікатися. Про своє рішення Діна пошкодувала, коли зрозуміла, що перебувати в квартирі брата гірше, ніж сидіти без діла.
Тут буквально все нагадувало про нього. Але назад дороги не було, і жінка засукала рукава. Хтось повинен привести квартиру в порядок.
Так прибираючи, вона знайшла вимкнений телефон Колі. Сама не знаючи чому, вирішила його зарядити, а потім подивитися фотографії. Діна розуміла, що лізе не в свою справу і абсолютно не має ніякого права так чинити.
Якщо Светка не вмикала телефон чоловіка, то вона, тим більше, не повинна сунути свого носа туди. Але немов якась невидима сила змусила її це зробити. І краще б вона відмовилася від цієї затії, бо побачене їй зовсім не сподобалося.
Брат зраджував своїй дружині. Листування, фотографії і навіть відео – все це не було видалено з його телефону. Та й хто видалить тепер… Здається, його не особливо турбувало бути спійманим.
У листуванні обіцяв коханці піти від дружини.
Діна відчула одночасно розчарування і шок, відкинула телефон убік. Даремно полізла.
– Як це? Що це? Чому це? – Вголос задала питання, на які у неї не було відповіді.
Адже Света обожнювала Колю. Все для нього робила. Для неї він був усім. Всесвітом. А він…
Діна як не намагалася, не могла зрозуміти, що спонукало брата до зради. Стало так огидно і неприємно, що захотілося вимити руки. Краще б вона не лізла в чужі справи. А як же Света… Чи знала вона? Або ще ні…
Страшно уявити, що з нею буде, якщо вона дізнається… . Вона не заслужила такого. Безумовно ні. Діна не думала про те, які спогади залишаться про її брата, зараз вона розмірковувала про невістку, якій друге потрясіння могло коштувати дорого.
Діна знову схопила телефон і почала чистити всі фотографії, відео, листування і дзвінки. Занесла номер коханки в чорний список. Все перевірила і вимкнула телефон, поклавши його туди, де він і лежав.
Свій вчинок постаралася забути. З люттю взялася за прибирання і дуже скоро все закінчила. Додому летіла, не звертаючи ні на що уваги. Чомусь шалено стукало серце. Немов вона не просто чужу таємницю дізналася, а стала свідком тяжкого злочину.
Від потрясіння відходила кілька днів, поки не приснився Коля. Уві сні вони гуляли вулицями, якими часто бігали в дитинстві. Діна розповідала про себе, про маму, про свого чоловіка, про сина і про Свету.
Коля мовчки її слухав, а потім подякував. Діна побачила у себе в руках його телефон, а коли підняла очі, щоб запитати його про зради, брата вже не було.
Прокинулася в холодному піті, а потім довго не могла заснути. Однак прийняте рішення здалося їй правильним і вірним, хоч почуття провини і не покидало її ще довгий час.
Света почала одужувати. Огидних думок у неї більше не було. У цьому допомогли лікарі. Втім, Діні часом здавалося, що у Свети зовсім немає ніяких думок. Однак вона раділа тому, що тепер невістка хоч почала їсти, пити і трохи розмовляти. Це, безумовно, зрушення з ме…ої точки.
Але про повноцінне життя говорити, звичайно, зарано. До горя ще потрібно звикнути. Діна дуже хотіла вірити, що час все вилікує. А ще вона вважала, що людина так влаштована, що до всього звикає.
Звикає і до почуття втрати. Ця болячка назавжди залишається в серці і іноді в хвилини слабкості буде кровоточити. Але і до цього теж можна звикнути.
Якось через півроку Світлана сказала, що тоді немов втратила повітря.
– А як можна жити без кисню?
Тепер вона не ховала сльози і гірко ридала. У Діни утворювався неприємний ком у горлі, і вона плакала разом з невісткою. Адже вона втратила брата. Улюбленого старшого брата, з яким разом росла.
Так і жили. Діна сподівалася, що настане такий день, коли всім стане легше. Особливо Светі. Але щоразу, приходячи до неї в гості, стикалася з її порожніми очима. Невістка не жила, а існувала. Ходила на роботу, приходила, вечеряла, лягала в ліжко.
Їй нічого не було цікаво. Якось Света зізналася, що їй тепер немає для кого жити. Про дітей не говорили, але Діна підозрювала, що невістка шкодує, що вони з Колею не встигли… Все відкладали, хотіли заробити, облаштуватися. А тепер що…
Тоді-то Діні й пришла в голову жахлива думка розповісти про те, що вона виявила в телефоні брата.
На мить здалося, що розчарування допоможе Светі впоратися з горем. Всього-то треба вимовити три простих слова: «Коля збирався піти», або ж: «Коля тобі зраджував». Адже втратити зрадника-чоловіка легше, ніж коханого. Але це була миттєва слабкість.
Принаймні Діна постаралася поставити себе на місце Свети і зрозуміла, що усвідомлення того, що людина, яку ти обожнював, виявилася зрадником, все погіршить.
Отже, потрібен інший спосіб. Ось вона… Як пережила? Як пережила втрату її мама? Чому вони можуть жити далі, а Света ні? Напевно, справа була в тому, що у них були причини і далі вставати вранці.
Діна подумала про свого чоловіка і сина. Їй є для кого жити, є навіщо вставати вранці. Є дитина. І у мами є стимул вставати вранці. Заради неї, Діни. Заради онука. А Света втратила сенс життя, поховавши чоловіка. І зараз, звичайно, їй ще важко. Рік минув…
– Давай я тебе проводжу, – Света подивилася на зовицю, вириваючи її зі спогадів.
Діна не хотіла йти, але й нахабніти не збиралася.
– Я втомилася, хочу сьогодні лягти раніше, – додала невістка. – І почуваюся не дуже добре.
Нічого не залишалося, як погодитися піти з квартири.
Світлана, зачинивши за Діною двері, опустилася на пуф. У роті було гірко. Зовиця не заслуговувала такого ставлення до себе. Але як же не хотілося прикидатися, що все добре. Та й день сьогодні такий… Коля снився. Вперше після того… Сказав, що вони ще зустрінуться і вона впізнає його по очах. Більше нічого.
Почувся телефонний дзвінок. Света зайшла на кухню і побачила, що Діна забула свій смартфон. Їй дзвонив чоловік, хвилювався. Через напис на екрані стиснулося серце. Света відповіла. Сказала, що Діна щойно вийшла.
Поспішила одягнутися, щоб наздогнати її і повернути забутий телефон. Завтра зустрічатися з зовицею і прикидатися, що все нормально, не було сил і бажання. Тому треба поспішити.
***
На вулиці було похмуро, дощ лив, як з невимкненого душу. Було холодно. Діні згадалося, як у квітні вона скаржилася чоловікові на несподівану спеку. Хіба буває після зими відразу літо?
Березень теж був по-зимовому холодним, а ось квітень… Неприродно це все. Тепер же весна вирішила взяти своє назад. Зарано раділи сонцю… З іншого боку, цілком справедливо, що весна знову повернулася.
Діна почула тихий писк і зупинилася. У багнюці біля сміттєвих баків замерзало маленьке сіре кошеня. Пройти повз жінка не могла. Потім довго б себе картала за жорстокість.
Якось з дитинства була привчена допомагати тим, хто в біді. Неважливо, людина перед нею чи тварина. Кошеня було шкода. Діна зняла з себе палантин. Його відіпрати легше, ніж пальто. Кошеня тремтіло і пищало.
Діна озирнулася. До метро було йти всього нічого… Ззаду Діна почула, як її окликнули. Побачивши Светку, здивувалася.
– Ти свій телефон забула, – підбігши, сказала вона. – Твій… дзвонив. Переживав.
Діна подякувала. Света подивилася на кошеня, загорнуте в палантин.
– Хтось, напевно, викинув. – Пояснила зовиця. – Зла на людей не вистачає. Кішок стерилізувати їм не хочеться. Мовляв, в природу втручаються, а як кошенят викидати…
Света подивилася на мокре волосся Діни. Дощ тим часом тільки посилився.
– Давай у мене перечекаєш. Застуда ще нікому не йшла на користь, а ти тільки недавно перехворіла.
Зовиця кивнула і жінки поспішили назад у під’їзд. Діна зателефонувала і попередила чоловіка, що затримається, а то й зовсім повернеться завтра. Світлана заварила міцний чай. Як би їй не хотілося позбутися компанії Діни, але дозволити їй мерзнути вона не могла.
Діна займалася кошеням. Воно все так само жалісно пищало, ніяк не могло заспокоїтися і знайти собі місце. Від їжі та води відмовлялося.
Відігрівшись, жінки вирішили випити чогось міцнішого. Кошеня нарешті заснуло, згорнувшись клубочком. Света розлила напій по келихах. Сьогодні можна. День такий…
Діна розповідала про сина і його успіхи в школі. Света слухала і кивала, раз у раз кидаючи погляд на кошеня. Потім трохи поговорили про Колю. Не обійшлося без сліз.
Діна вирішила залишитися на ніч. Світлана постелила їй у вітальні. Зовиця заснула досить швидко, а Світлана ще якийсь час сиділа на кухні. Вперше вона ночувала не одна. І стало якось раптом спокійніше… Ночі в порожній квартирі були жахливими… Але не ця.
Вранці Діна прокинулася від яскравого сонця. Вдома вона звикла зашторювати вікна. Згадавши, що гостює у Свети, встала. На годиннику було дванадцята година дня. Злякавшись, зателефонувала чоловікові. Мабуть, міцне і холод так на неї подіяли. Почала одягатися.
У передпокої пролунало клацання. Діна вийшла в коридор і побачила Свету з кошеням на руках. Пригладивши розпатлане волосся, потопталася. Хотіла вибачитися, що затрималася.
Света присіла на пуф і посадила кошеня до себе на коліна. Їй здалося, що Діна чекає пояснень.
– Тут за рогом ветеринарна клініка, – пояснила Света. – Вранці Тіма нічого не їв і не пив. Мені це здалося дивним, адже і вчора він не торкнувся… І я вирішила віднести його до ветеринара.
– Тіма? – Здивувалася Діна.
Света зніяковіла.
– Треба було якось назвати. За ним потрібно спостерігати… Я можу його носити в клініку… У вас же в ЖК начебто немає ветеринарних клінік. А мені тут близько.
Діна не знала, що спонукало Свету подбати про кошеня. Можливо, в цьому було щось особисте. Але так чи інакше на душі стало радісно. Може, так і має бути?
Зрештою, рано чи пізно навіть затяжна зима закінчується і визирає яскраве сонце. Діна посміхнулася, і Світлана відповіла їй тим самим.
Спеціально для сайту Stories
