— Вибач, синку. Тут тобі буде краще. Повір! — прошепотіла Ліда.
Молода жінка озирнулася по сторонах, одягла синові золотий ланцюжок з кулоном і тихо вийшла з палати.
— Шимко, ти куди? Хто дитину годуватиме? Адже скоро заберуть! — суворо запитала медсестра.
— Я в туалет, на одну хвилинку. Малюк вже поїв, — сказала Ліда.
Жінка намагалася вгамувати тремтіння в руках, але у неї нічого не виходило. Серце стукало так голосно, що здавалося, медсестра чула ці гучні удари.
— Ну добре. Давай швидше!
Ліда навшпиньки пробралася до виходу з відділення і кинулася бігти вниз по сходах. Опинившись на вулиці, жінка додала швидкості. Вона бігла швидко і не озираючись, їй весь час здавалося, що за нею женеться медперсонал разом з дитиною.
Через двадцять хвилин Ліда відчула себе в безпеці і зупинилася. У халаті і капцях жінка виглядала безглуздо і підозріло. Їй довелося сховатися в під’їзді і чекати темряви.
«У мене вийшло!» — зітхнула з полегшенням. «Зараз головне швидко виїхати з міста, туди, де мене ніхто не знайде!»
Незабаром стемніло, і Ліда перебіжками дісталася до гуртожитку.
— Ліда! Шимко! — окликнула чергова. — Ти чому в такому вигляді?
— Потім, тітонько Віро. Все потім… — махнула рукою жінка і побігла до своєї кімнати.
У гуртожитку ніхто не здогадувався про її положення, крім дівчат-сусідок. Але ті дали слово зберігати мовчання і дотримали його.
Ліді доводилося кілька місяців втягувати живіт і носити просторий одяг, щоб приховати своє цікаве положення.
— Лідочко? Що сталося? Де твоя дитина? — запитала ошелешена сусідка.
— Немає дитини! І ніколи не було! Забудь! — вимовила вона зі злістю і кинулася збирати речі.
Одягнувшись, Ліда підняла сумку і зітхнула з полегшенням:
— Ну ось і все! Прощавай, подруго!
— Ліда, поясни толком, що сталося? Ти втекла з пологового будинку? — допитувалася Томочка.
— Вибач, мені дійсно ніколи. Може, побачимося коли-небудь…, — заплакала жінка і обійняла Тому на прощання.
На вулиці йшов сніг. Навколо все було чистим і білосніжним, тільки на душі у жінки було брудно. Вона розуміла, що ніколи не пробачить собі цього вчинку. Їй доведеться все життя жити з великим каменем на душі.
Приїхавши на залізничний вокзал, Ліда взяла квиток на найближчий поїзд і терпляче чекала його. Вона не відчувала себе в безпеці, їй здавалося, що зараз в зал очікування увірветься головний лікар з її сином на руках і почне ганьбити її на весь вокзал.
Ліда розуміла, що виправдання її жахливому вчинку не було. Але іншого виходу з ситуації жінка не бачила. Вона росла без матері, батько все життя сам виховував її. Микола Єгорович, який займав високу посаду в своєму селищі, ніколи б не прийняв Ліду разом з дитиною.
Молода жінка до кінця сподівалася, що її коханий чоловік схаменеться і одружиться з нею. Але вже перед появою малюка, Ліді стало відомо, що Андрій — батько її сина — одружився з іншою…
Жінка хотіла забути про своє минуле і почати нове життя.
Можливо, колись вона зможе вивчитися на лікаря-педіатра, адже це була мрія всього її життя. А поки що їй довелося кинути інститут і тікати куди очі дивляться.
Незабаром оголосили посадку на поїзд. Ліда взяла сумку і буквально побігла до перону. Тільки після того, як поїзд рушив, жінка відчула себе в повній безпеці і трохи заспокоїлася.
Закривши очі, Ліда занурилася у важкі спогади. Їй здавалося, що ця поїздка триватиме цілу вічність. Душевний стан молодої жінки був близький до божевілля.
Вона вже багато разів пошкодувала про свій вчинок, про те, що кинула новонародженого сина. Ліда не могла заснути, їй постійно чувся дитячий плач.
Кілька разів вона хотіла вийти на станції і повернутися назад, до своєї дитини. Але у Ліди не вистачало духу. Вона розуміла, що зайшла вже занадто далеко…
Ліда часто згадувала слова Андрія. Молодий хлопець клявся їй у коханні і обіцяв, що вони ніколи не розлучаться. Але після того, як з’ясувалося, що Ліда чекає дитину, коханий різко змінив свою думку.
«Лідо, у мене інші плани на майбутнє. Я не збирався одружуватися з тобою, тому, не ображайся…» — це була їхня остання розмова, після якої у молодої жінки щось обірвалося всередині.
Вона перестала відчувати радість і смуток, стала байдужою до всього, що відбувалося навколо.
— Збирайтеся! За півгодини прибуваємо! — крики провідниці вивели жінку з роздумів.
«Нарешті!» — зітхнула з полегшенням Ліда. І в той же момент жінку охопив страх. Адже попереду була повна невідомість, куди їй іти і що робити далі, вона нічого не знала…
— Гей! Красуне! Тобі в селище? — окликнув водій автобуса.
— Так. Напевно… — несміливо відповіла Ліда.
— То залазь швидше! Наступний буде тільки вранці. На роботу до нас, чи в гості до кого? — поцікавився товариський чоловік.
— Так. На роботу. Не знаєте потрібні працівники? — запитала жінка.
— Звичайно! У нас роботи всім вистачить! Не бійся, зараз приїдемо на місце, проведу тебе до свого начальника. Він розумний чоловік, миттю вирішить твоє питання! — підбадьорив водій.
— Дякую! — прошепотіла Ліда, зі сльозами на очах.
***
Минули роки…
Лідія Миколаївна закінчила прийом і приводила в порядок документацію. Жінка працювала в місцевій поліклініці педіатром. Єдина її мрія збулася, вона стала лікарем і лікувала дітей.
Це, напевно, було покаранням за її страшний гріх. Ліда все життя мала справу з малюками і щасливими батьками, але сама так і не стала матір’ю.
Жінка була заміжня, але чоловік кинув її, як тільки дізнався, що Ліда не зможе привести на світ дитину.
Після розлучення жінка поїхала до Дніпра, де вдало вступила до інституту. Вона залишилася самотньою і все своє життя присвятила роботі.
Десять років жінка бачила страшні сни. Майже щоночі Ліді снився покинутий син. Він плакав і просив взяти його на руки. Жінка кидалася до нього, але в цей момент між ними виростала стіна…
Ліда молилася щоночі, просила Господа допомагати її дитині.
— Лідочка Миколаївна! Ви знову хочете запізнитися на автобус? — посміхнулася санітарка. — Виходьте з кабінету, мені прибрати потрібно. Ех, не бережеш себе!
— Так мені ж у радість робота. А що в порожній квартирі одній робити? — сумно запитала Лідочка.
— Тобі потрібно вийти заміж! Адже ти ще не стара жінка! — порадила старенька.
— Ні, я вже це проходила… Краще вже одна.
Лідочка попрощалася і вийшла з кабінету. Зупинка була порожня, лише один хлопчина сидів з великим букетом троянд.
— Добрий вечір! Давно чекаєте автобус? — поцікавилася жінка.
— Тільки підійшов. Але чекати доведеться довго. Автобус недавно був, я, на жаль, не встиг, — посміхнувся хлопчина.
На якусь мить Ліді здалося, що у неї земля йде з-під ніг. Перед нею сидів Андрій, той самий, який зруйнував її життя двадцять років тому…
«Ні, цього не може бути. Адже Андрій зараз дорослий чоловік, а цей хлопець зовсім ще юний», — промайнуло в голові.
— Сідайте, — посунувся хлопець.
Ліда побачила коротенький золотий ланцюжок у хлопця, з тим самим кулоном, який їй батько замовив у ювеліра на повноліття. Це був образ Божої матері. Ззаду мав бути напис «Спаси і збережи. Ліда»
Саме цей кулон жінка одягла своєму синові, коли тікала від нього в пологовому будинку.
— У вас дуже гарний кулон…
— Так. З ним пов’язана якась таємниця, але мати не каже, яка саме, — сказав хлопець.
— Мати? У вас є мама? — хрипким голосом запитала Ліда, опустивши голову.
— А як же! У кожного з нас є мама, — засміявся хлопчина.
— То яка ж таємниця у вашого кулона? — не вгамовувалася Ліда.
— Мати каже, щоб я ніколи його не знімав, адже це мій оберіг. Хоча, ззаду написано жіноче ім’я. Дивно все це…
— Яке ім’я? Якщо не секрет.
— Там написано: «Спаси і збережи. Ліда». Але я ж не Ліда, мене Сашко звуть! — посміхнувся хлопець.
У Ліди потемніло в очах: «Боже мій! Адже це мій син! Що ж робити?» — у жінки почалася паніка.
— Гарний букет. До нареченої поспішаєте? — запитала Ліда.
— Ні. До мами. У неї сьогодні ювілей, а я ось запізнююся! Всі гості чекають на мене, хвилюються…
«Ні, я не можу. Я не маю права руйнувати його життя…»
— А ось і автобус! — радісно сказав Сашко. — Ходімо, чого ви сидите! Вам випадково не погано? — хлопець підійшов ближче.
— Ні. Все, нормально! Ви їдьте. Мені потрібно повернутися на роботу…
— Візьміть, це вам! Не сумуйте! — посміхнувся Сашко і, витягнувши троянду з букета, простягнув її Лідії.
Хлопець побіг до автобуса. Вже в дверях він озирнувся і ще раз подивився на дивну жінку, яка дивилася йому вслід зі сльозами на очах.
«Будь щасливий, синку! Вибач, я не маю права…» — прошепотіла Ліда услід автобусу, що від’їжджав, і заридала…
Спеціально для сайту Stories
