В мене є молодша сестра. Різниця у віці трохи менше трьох років. Оскільки я старша, самі розумієте, все моє дитинство і юність я була нянькою, маминою помічницею, яка повинна була допомагати у вихованні з сестрою, робити за неї деяку роботу, стежити, щоб сестричка десь не впала чи не поранилася.
Коротше, старші діти в сім’ї мене мають зрозуміти. Знову ж таки, вчилися ми теж по-різному. Я ходила до школи, щоб реально дізнатися для себе щось нове, щось, що б знадобилося мені в житті, а сестра приходила туди як на тусовку. Побачитися з друзями, разом провести час.
У неї були середні оцінки, нічого катастрофічного, але отримувала вона їх не за знання, а за красиві очі і тільки. При всьому цьому ми завжди були дуже близькими. Я розуміла її в якісь моменти часу: гіперопіка з боку батьків, неможливість вирішувати свою долю.
А вона розуміла, що мені іноді з нею буває нелегко і доводиться жертвувати своїм часом і силами, тільки щоб мамі з татом було зручно. Ну а що поробиш, все як є. А потім сталося страшне. Я йшла додому нічним провулком, переходила дорогу.
Ну і все за класикою: нетверезий водій, вереск гальм, я відлетіла на кілька метрів від “зебри”, якою йшла. Лікарня, сумні обличчя родичів, візок. Досі я пересуваюся тільки з його допомогою, хоча лікарі з року в рік обіцяють мені, що ось-ось пройде тестування чергового революційного методу лікування…
І все даремно. На той час ми обидві вже закінчили навчання. Я хотіла полетіти в іншу країну, де тепліше, а сестра якраз була в розпалі чергових стосунків, але через мою травму я, звісно, виїхати нікуди не могла. Хоча контакти вже були і за мною навіть було заброньовано робоче місце.
Було дуже прикро, ви навіть собі не можете уявити як. Тоді, щоб не згорала така гарна можливість, я звернулася до сестри й запропонувала їй поїхати замість мене. Пару років у прекрасній країні ще нікому не зробили гірше. У неї ж були і свої плани на майбутнє, і навіть хлопець.
Але через три дні вона прийшла до мене і сказала, що згодна. Хлопець вже насолоджувалася свободою від стосунків, а сама вона була готова до нових людей та емоцій. Батьки, звісно, були незадоволені, але вдіяти вони нічого не могли. Тож я залишилася з ними, а сестра полетіла в країну моєї мрії.
Ось такий ось несправедливий пірует життя. Ми домовилися часто зідзвонюватися, бо робота менеджера в ресторані їй майже не була відома. Тож я могла їй із цим допомагати, хоча б по відеозв’язку. Ну і взагалі, як старша сестра, я могла давати якісь поради. Так і вийшло.
Її поставили працювати з людьми. Добре, що з англійською у нас обох не було проблем. Усе йшло своєю чергою, і я навіть раділа, що моя сестра не провалила співбесіду в перший же день, а навіть отримала похвалу від роботодавця. Через два роки її перевели на посаду адміністратора.
Через її вроджене вміння знаходити підхід до людей клієнти були від сестри в повному захваті. Та й мову вона добре підтягнула. Загалом, треба визнати, трималася вона молодцем. Увесь час ми спілкувалися і домовилися, що якщо в неї буде можливість заробити, то на ці гроші вона купить будинок для нас.
Вона з яким-небудь красенем-чоловіком-чоловіком. Ну і я, якщо знайдеться відповідний чоловік. Чесно кажучи, це була її пропозиція, в яку я спершу навіть не повірила. Я-то думала, що сестра не протримається в іншій країні й півроку, але вона не забувала нагадувати мені про свою пропозицію.
Та й справи в неї йшли все краще. Тож якось так вийшло, що я й сама повірила в цю її обіцянку. Крім того, вийшло так, що й чоловік у мене з’явився. Дуже милий і турботливий. Так минуло кілька років з її переїзду. За цей час у мене мало що змінилося. Так, з’явився чоловік, це важливо.
Але робота не змінилася, як і місця, в яких я бувала. Дім, робота, прогулянки містом. Та й усе, мабуть, а в сестри весь цей час життя било ключем. Іноді навіть завидно було з нею спілкуватися, але що поробиш, ми ж сестри. Я все думала, чи можна купити житло в нашому місті, шукала варіанти.
І ось нещодавно вона повідала мені, що їй зробили пропозицію. Якийсь молодий вискочка. Батько в нього має мережу ресторанів. Сестра сказала, що відмовить йому, але по її обличчю було видно, що це не точно. Так вона світилася від радості й щастя. Тоді я спробувала нагадати їй про її обіцянку.
Про те, що ми будемо жити в нашому місті, всі разом. І все буде добре. Але її реакція була зовсім не такою, яку я очікувала. Вона лише посміялася і похвалила мою пам’ять і моє почуття гумору. Так я зрозуміла, що довіряти їй не варто було з самого початку, а я, дурна, повірила.
Було трохи важко продовжувати посміхатися і підтримувати тему розмови далі, але після її закінчення я хоча б наревілася досхочу. Наразі вся моя увага зосереджена на моїй роботі і на коханому. Я вважаю, це моє найкраще і найправильніше рішення. Сестра дзвонила кілька разів, але я не відповіла.
Хочу мінімізувати наше спілкування аж до повідомлень у свята. Інакше що я втрачу? Розповіді про красиве життя і десятки залицяльників? Ні, кожному своє. Бути нянькою, коли сестра маленька, і психологом, коли вона виросла, – це, знаєте, не до мене. Власний час потрібно цінувати змолоду.
