Анжеліка не зводила очей з чоловіка. Федір не поспішаючи їв суп. Під пильним поглядом дружини ставало не по собі.
– Я в чомусь провинився? – Жартома запитав чоловік.
– Хочеш у чомусь зізнатися? – Також жартома відповіла Ліка. Риси її обличчя стали м’якшими і Федір видихнув. Рано радів. Дружина відразу ж атакувала. – Насправді я хотіла тебе про щось запитати… Постався до цього без жартів. Серйозно.
Чоловік відклав ложку.
– Так… – простягнув він.
– Напевно, це питання хоча б раз у житті задає будь-яка жінка. – Ліка не навмисно тягнула час. Просто переживала за те, як відповість кохана людина. – Як думаєш, яке?
Федір задумався, а потім відповів:
– Ні, я навіть в інший бік не дивлюся. І в думках не було тобі зраджувати.
– Та я не про це, – Анжеліка махнула рукою, а потім помітно напружилася. – А чому ти вирішив, що мова буде про зради?
– Ти вчора дивилася передачі про невірність. Чесно кажучи, я чекав такого питання, – знизав плечима чоловік, звиклий до простоти і наївності дружини.
– І все ж мова про кохання. – Анжеліка склала руки. – Скажи мені, Федь, а за що ти мене кохаєш? Тільки чесно зізнайся.
Федір довго мовчав. І кожна секунда здавалася Ліці вічністю. Однак краще б чоловік і далі зберігав мовчання, бо його відповідь змусила Ліку нервувати. Чоловік абсолютно серйозно, без тіні посмішки на обличчі, відповів:
– Мені простіше сказати, за що я тебе не люблю.
– За що? – Свій голос здався незнайомим. Голова закрутилася.
Питання, яке так хвилювало зараз Ліку, турбувало її з самого дитинства. Раніше вона не розуміла, з яких причин одна людина може полюбити іншу.
Маму і тата люблять за те, що вони мама і тато. Бабусю і дідуся за те, що вони бабуся і дідусь. Дочок і синів люблять за те, що вони діти. А далі як?
Подібне питання Ліка якось задала своїм батькам. Ті тоді переглянулися, зніяковіли і розпливчасто відповіли: «За все потроху».
Більш докладного пояснення від них домогтися не вдалося.
Відповіді Ліка також шукала в книгах, але окрім як промайнувшими «іскрами», «електричними розрядами», всякою «хімією», нічого не знайшла.
У дитинстві здавалося, що як тільки стануть відомі причини любові, всі стануть жити щасливо. Тоді це здавалося логічним. З’явився азарт знайти відповідь на таке цікаве питання.
Якось, гуляючи у дворі, Ліка стала свідком чужої розмови. Сусід Сергій привів дівчину, і вони, сівши на лавочку, не бачачи і не чуючи нікого, почали зізнаватися один одному у своїх почуттях. Сергій любив свою дівчину за красиві очі, струнку фігуру і пухкі губи. Вона його за сміливість і красиві слова.
Тоді, будучи дитиною, Анжеліка вирішила – якщо дівчина збереже свої очі і фігуру, то любов Сергія триватиме вічно. Все здавалося гранично логічним. Закохані незабаром одружилися і з боку здавалися повністю щасливими.
Через рік у них з’явилася дитина. А ще через півроку Ліка бачила, як погладшала дівчина із заплаканими очима сідає з маленькою дитиною в таксі. Сусіди розлучилися.
Анжеліка не змінила своєї думки – Сергій кохав дружину за красиву зовнішність. Виходило, що краса – запорука довгого щасливого сімейного життя.
Другим об’єктом дослідження стали сусіди на дачі. Поважна тітка Галя і її чоловік Леонід постійно беззлобно сперечалися і бурчали один на одного.
Здавалося, що вони повністю щасливі, незважаючи на розбіжність думок.
Тітка Галя була величезною високою жінкою з жахливо некрасивими ногами, на яких синіли гілочки вен.
Вона важко ходила і страждала через сильну задишку. На її голові завжди була пов’язана хустка, що приховувала волосся. Її чоловік був набагато симпатичніший за неї. Не дуже зрозуміло було, на чому тримався їхній шлюб.
Вечорами тітка Галя пекла пироги і заварювала чай з різних трав, дядько Леонід готував м’ясо на мангалі. Вони завжди кликали сім’ю Ліки до себе на ділянку і ділилися частуваннями.
Забезпечували міських жителів різними дарами природи так, що татова машина на зворотному шляху шкребла днищем по ямах. Батьки не любили користуватися чужою добротою і дуже часто робили подарунки у відповідь.
Мама шила для тітки Галі нижню білизну. Тато допомагав Леоніду з ремонтом і привозив матеріали. Коли тітка Галя серйозно захворіла і лягла в лікарню, її чоловік кинув усі сили на те, щоб її врятувати.
Ліка тоді поділяла все на чорне і біле і щиро не розуміла, навіщо дядькові Леоніду страшна і хвора дружина. І ще більшою загадкою були причини, за якими він її любив.
Сусід перестав жартувати, став як ніколи серйозним і протягом тривалого часу дбав про свою дружину. Мама захоплювалася, називала Леоніда справжнім чоловіком. Тато закочував очі, вважаючи висловлювання дружини «шпилькою» в свій город.
– Чи це досягнення піклуватися про свою дружину? – Запитував він її.
– Геройство, – відповідала мама. – У наш час…
– А в той час? – Задавав він зустрічне питання.
– Захворіла б ти, я б все продав, але не вважав свій вчинок героїзмом. Бути поруч з тим, кого любиш у важкий для нього час – це не досягнення, а буденність, підживлений горем і страхом за життя.
Мама ніжно посміхнулася.
Ліка підозрювала, що навряд чи Леонід замислювався над тим, наскільки його вчинки можна вважати героїчними. Просто тато, розпочавши суперечку, вирішив вкотре довести свою любов, і мама це зрозуміла.
Коли тітка Галя перемогла хворобу, все повернулося . Ліка вирішила запитати Леоніда, чому він так кохає свою дружину. Той, анітрохи не збентежившись, відповів:
– За те, що вона моя половинка. Частина самого мене.
Відповідь Ліку не порадувала, тому що відповіді як такої і не прозвучало. Причини кохання досі здавалися розмитими і незрозумілими.
Тоді дівчинка вирішила, що між Леонідом і Галею і є та «хімія», «електричні розряди», «іскри». Простіше кажучи, невидиме людському оку диво, на якому і тримається кохання.
І сусід Сергій, і дядько Леонід кохали своїх дружин. Просто по-різному. Один кохав очима, інший серцем. Ліці тоді й на думку не спало, що дядько Льоня захоплюється дружиною і все в ній йому подобається. І її некрасива фігура, і рідке волосся, і зморшки.
Дитячу наївність Ліка не втратила навіть через роки. Все їй здавалося то білим, то чорним. А прикладів для дослідження було більш ніж достатньо.
Люди зустрічалися, клялися один одному в коханні, потім розходилися, ніби й не було всіх цих зізнань. Найстрашніше було спостерігати за парами, які прожили разом багато років, а вранці усвідомлювали, що зовсім не потрібні один одному. Прикладом тому була рідна тітка Оля та її чоловік Максим.
Обидва були красиві і розумні. За двадцять років спільного життя, судячи з маминих розмов, жодного разу не посварилися. Тітка Оля була старша за маму на десять років і дуже часто давала життєві поради.
Мама приймала їх з вдячністю. Шлюб тітки Олі і дядька Максима нерідко обговорювався між батьками. В основному, коли сварилися. Мама могла сказати батькові, що Максим, на відміну від нього, бере підробіток і взагалі робить все на благо сім’ї. Тато міг відповісти, що у тітки Олі завжди вдома порядок. Для такої жінки не гріх постаратися.
Союз Олі і Максима для Ліки вважався чимось ідеальним. Вона щиро вірила в те, що ті ніколи не сваряться, завжди підтримують один одного і готові віддати життя за своє благополуччя.
Тому, коли стало відомо про те, що Оля і Максим подали на розлучення, для Ліки це стало потрясінням. Рожеві окуляри тріснули.
З’ясувалося, що сімейне життя «кумирів» не таке вже й ідеальне. Вони часто сварилися, сперечалися, щось ділили. Хіба що сміття з хати не виносили. До речі, розлучилися легко – без скандалів.
Якось тітка Оля зізналася, що відчуває полегшення. За цією її фразою ховалися всі невисловлені бажання про вільне життя, про зустрічі з іншими чоловіками, стосунки. Тієї ж думки був і її чоловік Максим.
У розлуці тітка Оля і її чоловік пробули два роки, потім зійшлися. Нагулялися.
“- У заповнену мотлохом квартиру впустили протяг” – Так назвали свою розлуку родичі.
Ліка, надивившись на все це, зрозуміла – таких стосунків їй точно не треба. Краще вже як у бабуся і дідусь. Ті, що прожили один з одним все своє життя. Між ними було все, але вони завжди були вірні один одному.
Мама розповідала історію про те, як бабуся мало не розійшлася з дідусем. Ліка слухала з відкритим ротом і не вірила. Дідусь колись багато вживав.
Бабуся говорила, що були часи, коли вогняна вода коштувала дешевше молока. Все саме тоді і почалося. Дід вживав, ображав бабусю, вона терпіла і багато працювала.
– Чому ж не пішла від нього?
– Такі були часи. Люди лагодили, а не викидали. – Відповіла мати. – Позбавлялися тільки в разі безнадійності.
Ліка не зрозуміла сенсу, а мама продовжила.
– Терпіння у твоєї бабусі вистачило на п’ять років, а потім вона вирішила розлучитися. Поставила його перед вибором.
Бабуся сказала йому – або він виливає все в раковину, або вони розлучаються.
– І що зробив дідусь?
– Вилив все в раковину. – Відповіла мама і зітхнула. – Потім дістав другу пляшку і випив її залпом.
– Бабуся пішла?
– Ні.
– Чому?
– Для дідуся вилити навіть одну пляшку – подвиг. Багато чого їм довелося пережити. Але як казала мама, саме тоді вона зрозуміла, що її люблять.
– Як так?
– А хто ж його знає… У таких стосунках не зрозуміло, кого треба лікувати. Чоловіка від залежності чи жінку від її жертовності. У кожній хатинці свої брязкальця. Зрештою почуття перемогли.
Анжеліка більше не намагалася зрозуміти причин, за якими чоловіки кохають жінок. Було ясно – відповідей вона ніколи не знайде.
Свої ж стосунки з чоловіком вона ніколи не розглядала з точки зору філософії. З Федором вона познайомилася в магазині. Так і не змогла згадати, з чого все почалося.
З ним їй було цікаво і спокійно. Ніяких «феєрверків», «електричних розрядів», «іскор» між ними не було. Було відчуття, що поруч з ним вона немов перебуває вдома. Це одночасно і лякало, і радувало.
Вступати у відносини Ліка не поспішала і досить довгий час придивлялася. Але душу не обдуриш і в якийсь момент дівчина зрозуміла, що без нього вона далі йти по життю не хоче.
Відіграли весілля, з’їхалися. Жили без докорів і скандалів. Якщо не брати до уваги дрібні суперечки про те, де провести відпочинок або ж в який колір перефарбувати спальню.
Спокійне життя лякало. Хіба буває так, щоб прямо як у казці? Навіть батьки ні-ні, а іноді сварилися так, що готові були розлучитися.
Останнім часом Анжеліка знову почала про це думати, як і про багато іншого. Їй то хотілося плакати, то сміятися. Своє життя без Федора вона вже не уявляла. І задаючи йому це питання, сподівалася почути щось таке, що моментально її заспокоїть. Однак його відповідь налякала і змусила похолоднішати.
– Не кохаєш?
– Так, – Федір нахмурився. – Говорити?
Ліка кивнула.
– За те, що уникала мене. Зійшлися б раніше, довше були б щасливі. – Він розсміявся.
Ліка жарту не зрозуміла і розплакалася, закривши обличчя руками. Федір, який вже місяць помічав дивацтва в поведінці дружини, сполошився. Він присів на коліна перед дружиною і прибрав її руки від обличчя. Витер великим пальцем сльози.
– Як відповісти на таке питання? Кохають, душею. А у душі відповіді знайти неможливо. Не під силу простій людині. – Сказав Федір. – Ну або у мене тільки так. Ось ти за що мене любиш?
Ліка схлипнула і розгублено подивилася на чоловіка. І у неї не було відповіді на це питання. Однак вона відчула спокій. Дійсно, як можна любити за щось і шукати відповіді там, де їх бути не може?
– Горе від розуму. Довела себе думками до сліз. – Федір посміхнувся і притягнув дружину до себе. – Вона захотіла зізнань… Ну, буде тобі одне зізнання. Зараз, як ніколи раніше, я відчуваю до тебе любов. І здається, в кімнаті ми вже не самі.
Ліка шмигнула носом. До неї не відразу дійшов сенс сказаного. А коли зрозуміла, що він мав на увазі, відразу забула про всі муки. Підозри Феді треба було б перевірити. Але Ліка і сама вже здогадувалася, що він не помиляється.Спеціально для сайту Stories
