Я живу в селі. Працювала в сусідньому селищі, але вирішила спробувати щастя у місті і там щось підшукати. Добиратися потрібно електричками. Спершу велосипед, залишаю у людей, потім електричка 40 хвилин, потім маршрутка.
Через агентство знайшла, головне графік як треба, робота на телефоні, через день, була в мене оператор – напарник, або працювати щодня знімати квартиру. Другий варіант мені не підходив. Влітку нормально, а ось взимку доводилося в офісі іноді нишком ночувати.
Колектив – суцільні родичі та куми. Фірма приватна. Всі переплетені один з одним, одна я чужа. Спочатку дивувалися, як це мене іногородню директор узяв. Офіс здається під сигналізацію, питають з того, хто останній здав. А раптом якийсь форс-мажор?
А у мене графік – приходжу раніше за всіх і йду пізніше. І їду далеко… У перший місяць мене підставили. Якраз у моє чергування, хтось вкрав настільну лампу, пляшку коньяку та пачку цукерок, то був офісний подарунок.
У нас була друкарня, верстка, тож приходили і вночі працювали, постійно хтось приходив, але підозра, звичайно ж, на мене. Я людина нова і тут – крадіжка. Почалися розбірки, мені казали, що лампа дуже хороша, треба було б повернути… були збори, мусолили цю тему… я заперечувала все.
Згодом все стихло, коньяк знайшли десь, а от лампа, як у воду канула. Як мене директор тоді не вигнав – досі дивуюсь. Потім стали пропадати мобільні телефони, встановили камери, все припинилося, і за кілька років вже з’ясували, хто був злодій. Що цікаво, дехто знав, але мовчав.
Але неприязнь до мене збереглася. Сторонилися. Мені робота за графіком дуже подобалася і я не хотіла її міняти. Був момент, коли моя напарниця пішла в декрет і на її місце поставили нову. Та, пропрацювавши, почала просити директора, щоб мене вигнав, а її поставити на моє постійне місце.
Мовляв, я іногородня, а вона місцева. Ходила до нього, благала, але він не погодився. За це йому теж звичайно дякую. Так я й працювала там десять років. Була у нас бухгалтер, жінка середнього віку. Вона директорові якась дальня родичка була, вже років з двадцять сиділа на насидженому місці.
Любила мене завжди підчепити: «А як там у селі? Картопля вродила? А буряки?» Раптом у неї… біда. Шию обсипало якимось незрозумілим висипом. Почала ходити до лікарні, незрозуміло що, не допомагає нічого. Кажуть – гормональне, їй уже під 60. І тут їй порадили до одного знахаря у нас у селі.
Вона поїхала, знайшла, він зробив бовтанку. Допомогло. Через деякий час підходить вона до мене – бовтанка закінчилася, сходи до діда, візьми ще, ти ж знаєш, де він живе. Поясни так і так, а то мені їхати далеко, електричкою сорок хвилин, потім йти далеко, черга … Добре.
Пішла я до нього, вистояла чергу. Людей дуже багато. За кілька днів пішла, забрала ліки. Через деякий час вона знову до мене звертається. Будь другом, сходи. Ну, добре… Дід вже пішов у засвіти, але на той час був дуже популярним. Знали його в багатьох селах, навіть до міста дійшло.
Робив сам мазі, шампуні. Він був як остання надія для людей. І тут Новий рік. Усім роздають подарунки, але тим, хто має дітей. На весь колектив тільки в мене і ще одна співробітниця не мала дітей, а так – усім. Навіть тим, хто має дітей уже дорослих.
Я підійшла до бугхалтера, вона ж подає директору списки, щоб дописала ще нас двох, бездітних. Скільки працюю, а жодного разу подарунка не дали. Директор все одно не дивиться, що та як. Вона округлила очі: «Ні! Ти що. Як це?» А до директора мені йти було соромно, хоча деякі мені казали – сходи.
Знову вона до мене зі своєю бовтанкою. Я вже скрипучи серцем взяла гроші. І тут мені шепнула одна співробітниця, що моїй напарниці, оператору, підняли зарплатню. Вона отримує більше грошей, а мені платять так само. І мовчать. Ніхто не зізнається. Іди розберися… Я знову до бухгалтера.
Вона зробила здивоване обличчя – іди з’ясуй до директора, нічого не знаю … А потім швидко передумала і сказала, що з наступного місяця мені теж підніме, щоб я нічого не з’ясовувала. Коротше кажучи, я вирішила більше за бовтанком не ходити.
Коли вона вкотре мене попросила – я сказала, що дід старий і вже не приймає. Дивлюся, а їй зовсім погано. Ходить, усім скаржиться, що знову обсипало, у лікарні не допомагає нічого, приписали ліки, а в неї шлунок від них болить. По своїх каналах вона дізналася, що дід приймає.
Поїхала до нього, взяла свої ліки, а зі мною вирішила більше не розмовляти. Зате не дошкуляла вже мені знущаннями. Незабаром був у неї ювілей – 60 років… Святкували в ресторані. Зібралися усі співробітники. Мене звичайно ж – не запросила. Потім я звільнилася, знайшла іншу роботу, де ставлення було не таке гидотне.
