Тетяна виховувала двох дочок зовсім одна. Коли її чоловік завів інтрижку на боці, вона не стала підлаштовуватись під обставини, з’ясовувати причину та намагатися пробачити його. Жінка одразу подала на розлучення. Хоча чоловік щомісяця переводив кошти, їй доводилося дуже важко. І Тетяна працювала, працювала та працювала.
І по дому все встигала – мити, прати, готувати, а ще з ними жили два коти, обидва знайдені, які теж вимагали свою порцію уваги та догляду. Єдиною мрією Тетяни на той час був відпочинок, такий, коли голова нарешті торкається жаданої подушки. Минали роки. Дочки виросли та вийшли заміж, а коти дожили своє життя.
Якось Тетяна виявила, що їй більше не треба нікуди тікати. І голова може нескінченно довго лежати на тій самій подушці. І готувати особливо не потрібно і прати майже нема чого. Жінка довго не могла усвідомити цей факт і часто не знаходила собі місця, безцільно блукаючи квартирою. Подруги радили завести чоловіка чи нового кота.
Тетяна не відчувала в собі сил ні на того, ні на іншого. Уся її енергія була витрачена раніше, у нескінченній гонитві за хлібом насущним. Моя сімейна ситуація була трохи схожа на історію з життя Тетяни, але коли ми пройшли повз один одного, ніхто з нас про це не знав. Колишня моя дружина покохала іншого чоловіка, коли ми вже морально готувалися стати бабусею та дідусем.
Наша дочка півроку тому вийшла заміж, а через кілька місяців донька гуляла на весіллі своєї матері і новогго вітчима заразом. Я на весілля колишньої дружини піти відмовився. Хоча запрошення одержав. Ми з дружиною, звичайно, розлучилися начебто цивілізовано, але яким же треба бути ханжею, щоб бути на весіллі власної дружини.
Уся ця ситуація не так би й турбувала мене, якби не настала після неї творча криза. Для письменника немає нічого гіршого, ніж відсутність художніх ідей, тож життя моє на той час нагадувало існування тіні. Якось мене гукнула жінка і запитала, чи пес мій. Тоді я, звичайно, ще не знав її імені і просто відповів: «Ні». Мм пройшли повз одне одного. І повз собаку, заразом.
Наступного дня я побачив чорного лабрадора, який сидів на тому самому місці. Я почав оглядатись у пошуках господаря собаки, але нікого поблизу не було. Точніше народу навколо було достатньо, але всі поспішали у своїх справах і лабрадор, який сидів на морозі, нікого не цікавив. «То це все-таки ваш собака?» – почув я голос і, озирнувшись, побачив ту саму жінку.
Адреса на нашийнику була, але прочитати її у мене не виходило. Я ще не звик, що зір погіршав, і настав час тобі, дорогий, носити з собою окуляри. Побачивши мої спроби прочитати дрібні вигравірувані літери, жінка підійшла ближче. Мабуть, її зір ще не настільки збунтувався, бо вона зуміла прочитати адресу, хоча теж при цьому мружилася і відкидала назад голову.
Я вирішив відвести собаку за вказаною адресою, а ця жінка заявила, що піде зі мною. Мабуть вона подумала, що разом з ослабленням зору, у мене може бути склероз. Двері у квартиру ніхто не відчиняв. Зате незабаром відчинилися двері навпроти та виглянула дівчинка років 11. «Чарлі!» – вигукнула дівчинка і кинулася обіймати пса.
Я полегшено зітхнув, а жінка спитала, чи знає дівчинка хазяїна пса. Дівча стало дуже серйозним і відповіло нам, відводячи очі убік, що їх не стало. Трагедія забрала їх життя, а їхнього сина відправили до сиротинця. Ми надовго замовкли, думаючи кожен про своє. Коли ми з Тетяною, вийшли на вулицю, обидва почали думати, що робити з лабрадором.
Ми засумували і, самі того не помічаючи, попрямували до єдиного в місті дитячого будинку. Час наближався до обіду і діти якраз перебували на прогулянці. Як тільки ми завернули за ріг, Чарлі рвонув уперед. Ми наздогнали його біля ґрат, через які вже була простягнута маленька ручка, яка гладила собаку по загривку.
Вихователі розповіли, що собака щодня приходить сюди під час прогулянки. Як за розкладом. Сторож намагався ганяти її, але це марно. Потім вони вирішили, що хлопчикові так буде простіше звикнути до нового життя і не заважати їм. Коли прогулянка у дітей закінчилася, Чарлі слухняно попрямував з нами назад.
Так ми дійшли до супермаркету і спостерігали, як пес вмостився на своє колишнє місце. Ми розуміли, що собаку не можна так залишати, тому я вирішив його забрати до себе, хоча б тимчасово. Турбуючись за долю Чарлі, Тетяна попросила номер мого телефону. І ми стали щовечора телефонувати. Водили Чарлі до дитячого будинку суворо під час прогулянки дітей.
Хлопчик спочатку ніяк не реагував на нас. А потім, мабуть, трохи звикнувши, запитав, де живе Чарлі. Я чесно відповів, що пес живе в мене, і тоді хлопчик спантеличив мене запитанням – він теж хотів жити зі мною. Навіть якщо не думати про те, що я жодного разу не пробував поодинці ростити дітей, навряд чи хтось мені довірить виховання дитини.
Розлучені чоловіки з зором, що стрімко падає, і загрозою склерозу напевно не входять до списку найнадійніших опікунів, але Тетяна пообіцяла щось придумати. Я глянув на неї, зовсім не розуміючи, що вона має на увазі. Коли ми поверталися додому, то вона сказала, що варто було б всиновити хлопчика, але для цього треба стати сім’єю.
Після цих слів ми довго йшли мовчки. Потопаючи ногами в м’якому, пухнастому, свіжому снігу. Мені в голову спала зовсім божевільна ідея, і я повернувся до Тетяни, щоб озвучити її. Вона теж, якось натхненно дивилася на мене. Саме в цей момент я запропонував їй вийти за мене заміж, а вона одразу погодилася.
Я подумав, що добре б нам випити гарячого чаю і можливо навіть з тістечками із сусідньої кондитерської. Привід у нас начебто був. Увечері ми сиділи на моїй кухні і спостерігали, як Чарлі гризе кісточку із зоомагазину, спеціально куплену нами для нього. У нього, напевно, теж є особливий привід. За вікном був снігопад.
Не хуртовина, а спокійний політ білих пластівців. Як у нашому з нею житті, подумав я. Я придивився до її обличчя, в обрамленні цих сніжок, що танцювали за вікном, і усвідомив, що вона дуже гарна. І молода. І очі у неї сміються. За роки сімейного життя я розучився бачити сторонніх жінок, вони розглядалися під грифом «чуже!».
Але зараз я міг скільки завгодно милуватися нею. Начебто мені навіть належало це, раз вона незабаром стане моєю дружиною. Я сам від себе, не чекаючи, промовив вголос: «Таня, ти така гарна!» Щоки її негайно залилися рум’янцем. Мабуть через забуті слова, адресованих їй. Опустивши вії, вона ледь чутно ледь помітно посміхнулася.
Усі наші близькі були проти рішення усиновити Сергійчика. Навіть моя колишня дружина чомусь зацікавилася моїм життям, роздаючи поради. Я бачив, що Тані важко піти наперекір думці дочок, але вона швидко впоралася з цим. «Уявляєш, я вперше заявила, що своїм життям має право розпоряджатися сама!» — дивувалася вона подібним до себе змінам.
Я ж зовсім не переживав через підступи своєї рідні. Мене найбільше хвилювало, чи зможемо ми стати опікунами Сергія. У результаті мої побоювання виявилися марними. Всі вихователі дитячого будинку, які протягом тривалого часу спостерігали наші радісні обличчя, притиснуті до лозин металевого паркану, були на нашому боці.
Після того як на наших пальцях заблищали новенькі золоті обручки, а органи опіки ретельно облазили нову простору квартиру, придбану нами в обмін на дві наші, ми стали офіційними опікунами Сергія. Першу добу Сергійко не відходив від свого лабрадора. Потім потихеньку почав обстежувати нове житло, а Чарлі на правах господаря допомагав освоювати нові території.
Через тиждень виявилося, що наш хлопчик весела і дуже балакуча дитина. Його допитливість не мала меж. Здавалося, що він прагне охопити весь світ цілком. Не знаю як, але мені здавалося, ніби поруч із хлопчиком та лабрадором я зробив стрибок у часі. У зворотному напрямку, звісно. Коли ми гуляли з ними у дворі, мені хотілося підстрибувати разом із Сергійком.
Або повиляти хвостом, як Чарлі. Я навіть іноді забував, що я не маю хвоста, бо це був найяскравіший спосіб висловити радість мого буття. Одного разу я побачив з вікна, як Таня гойдається на гойдалці, наче маленька дівчинка і при цьому заливається сміхом! Тоді я зрозумів, що не один літаю над землею. Виявляється Тетяні так само подобається весь цей тарарам у нашому житті.
Якось Тетяна десь затрималася. Коли вона увійшла додому, щоки її палали. Дорогою додому вона зустріла колишнього чоловіка. Я завмер у передчутті біди, а Тетяна лише сказала, що їй зі мною дуже пощастило. Я так і не зрозумів, чи її колишній чоловік виявився настільки нікчемним і зовсім лисим дядьком, чи вона просто скучила за нами.
Але головне що йти від нас вона точно не збиралася, тому що, розклавши продукти, почала пекти найсмачніші оладки на світі. Ми всі втрьох дисципліновано чекали на запрошення до столу, сидячи на килимі у вітальні. А коли надійшов сигнал про готовність, наввипередки кинулися на кухню. І цього разу я нарешті прийшов першим!
Ще під час переїзду я помітив серед майна Тетяни валізу весь у рожевих квіточках та метеликах. Я не став коментувати подібну річ, але Тетяна сама одного разу розповіла мені історію цієї валізи. Був у її минулому житті такий період, коли вона болісно мріяла поїхати на море. Навіть купила цю валізу, але грошей постійно не вистачало, і подорож щороку відкладалася.
Потім і бажання пропало, а валіза так і залишилася припадати пилом у шафі. Тут мені в голову прийшла шалена ідея поїхати на море чи океан. Треба сказати, що на той час я не просто вибрався з творчої кризи, а перевершив самого себе. Писати історії про Сережку та Чарлі я міг нескінченно. І ось після вступу чергового гонорару ми запропонували Сергію зробити вибір.
Він впевнено тицьнув пальчиком в Атлантичний океан і, зрештою, Серьожина удача привела нас до берегів Ірландії. Чарлі летів літаком, а потім з лишком компенсував своє коротке перебування у клітці, тривалими забігами пляжем. Чесно, такого дикого захоплення на його чорній морді я не бачив жодного разу.
