Родинні історії
Все відбулося якось буденно. Без сліз, вмовлянь і нервів. Батько присів переді мною, чотирирічним, незграбно обійняв і непевно поцілував у щоку. – Прощавай, сину… Підхопив свою легку коричневу
– Я – твій батько! – голос у телефонній трубці звучав жалісно і улесливо, – Ти ж не можеш мене тут залишити! Ти так не вчиниш, я знаю!
– Більше я до школи не піду! – Крикнула з порога Катя. Її голос тремтів від сліз. – Що сталося? – Збентежено запитала у відповідь Тетяна. У цей
Віра поспішала додому з важкими сумками. Всі її думки були зайняті тим, що треба приготувати вечерю, нагодувати хлопців, а з молодшим ще й уроки вивчити. Жінка ще здалеку
– У мене для тебе не дуже хороша новина, – чоловік поглянув на мене з напругою: новина, дійсно, була не дуже хорошою. – Тебе звільнили! – припустила я.
— Аркадій! Послухай матір. Справді, вона тобі не пара. Вона сільська дівчина, розумієш, проста. Ну, ти подивися на неї, вона просто створена для того, щоб жити в селі.
— Він все-таки якийсь дивний, — сказала Зінаїда Петрівна своїй дочці після того, як ближче познайомилася з її «кавалером». — І де ти його знайшла? — У поліклініці
Над круглим столом з ажурною скатертиною горіла теплим світлом низько опущена люстра, створюючи відчуття затишку. На столі рівно розставлені тарілочки з красивою нарізкою. Салат, фрукти. Не те, щоб
Поминання закінчилося, сусіди і родичі розійшлися по своїх справах. Віра мила посуд, тремтячи від ознобу – чи то замерзла на кладо вищі, чи то нервове напруження давалося взнаки.
-Мамо, а ти куди збираєшся? Ти кудись їдеш? Що сталося? -Нічого, донечко, все добре. Додому поїду, до сина, він мене не вижене, пустить додому. -Як? Ти від нас