Він боявся, що не впізнає її. Востаннє, коли Ігор бачив Ліду, їм було по п’ятнадцять років, а тепер по тридцять, і він міг уявити, якою вона стала в цьому провінційному місті.
«Напевно, у неї троє дітей і чоловік-нероба, – злісно подумав Ігор».
Чому він злиться на Ліду, було незрозуміло, адже це він поїхав, а не вона.
Зустріли його так, ніби Ігор був знаменитим актором або щось таке, йому навіть стало ніяково. Ліди серед інших випускників не було, і він вирішив, що так навіть краще: що за дурна ностальгія, потрібна йому ця Ліда!
А потім він її побачив.
У Ліди були тонкі руки з блакитними прожилками вен, загострене, як у лисички, личко, пухнасте світле волосся, яке завжди було коротко пострижене і лежало шапочкою, немов прим’ята кульбаба. Ігорю вона здавалася дуже красивою, і він випадково вимовив це вголос:
-Яка Ліда красива…
Його однокласник, Павло Губченко, розсміявся і сказав:
-Скажеш теж! Ось Аржановська – красива, дивись, яке в неї довге волосся і гладенька шкіра. А Лідка прищава і бліда, як моль.
На обличчі у Ліди і справді були дрібні прищики, але, на думку Ігоря, вони анітрохи її не псували. Але з приятелем він погодився:
-Ну так, напевно.
Як подружитися з Лідою, він не знав: дівчата більше не спілкувалися з хлопцями, як раніше, а якщо самому підійти і просто заговорити, та ж сама Аржановська перша буде дражнити нареченим і нареченою.
Ідею підкинув Павло, коли запросив всіх друзів на день народження. Квартира у нього була не така велика, як у Ігоря, і всім разом було тісно, але все одно весело: мама Павла придумувала для них ігри, а потім вони грали в трансформерів, яких подарували однокласники, і найбільшого з них – Ігор.
-Мамо, – сказав він напередодні дня народження. – А можна, я весь клас запрошу?
– Весь клас? – здивувалася мама. – А куди ми їх помістимо?
– Ну, мамо, будь ласка!
– Та все одно всі не прийдуть, – підказав з іншої кімнати тато. – Зробиш їм фуршетний стіл, нехай граються, не за столом же їм сидіти.
-А родичі як же?
-Родичів на інший день, – миролюбно запропонував тато. – І тут вже не обійтися без скатертини, серветок і семи страв…
На тому й вирішили. Звичайно, Ігор боявся, що Ліда відмовиться і не прийде, особливо тому, що грошей на подарунок у неї не буде. Всі знали, що вона з багатодітної сім’ї, мати її бібліотекар, а батько любив пляшку, солодощі Ліда бачить тільки на свята, а куртки доношує за старшою сестрою. Тому, коли Ігор підійшов до Ліди, щоб запросити її на день народження, він швидко промовив:
-Я хотів би попросити у тебе особливий подарунок: можеш мені змалювати один малюнок на обкладинку платівки?
Ліда не зрозуміла, що від неї вимагається, і Ігор пояснив, що собака порвала обкладинку від платівки, і є тільки звичайна біла, а йому це не подобається.
-А у вас що, магнітофона, чи що, немає? – запитала вона недовірливо, тому що всі знали, що батько Ігоря – власник мережі ресторанів у місті, і вже у них в будинку точно тільки найновіша техніка, а не старі програвачі.
-Так, є, – відмахнувся Ігор. – Але я люблю слухати саме платівки. То що, намалюєш?
З малювання у Ліди була п’ятірка, а її роботи часто висіли не тільки на шкільних, а й на районних виставках.
-Гаразд, – погодилася вона. – Намалюю.
На дні народження, поки половина дітей грала в приставку, а інша половина дивилася фільм на відеомагнітофоні, Ігор показав Ліді, Михайлу та ще двом дівчатам, які чомусь потягнулися за ними, програвач і платівки.
Він слухав різну музику, але найбільше любив Бітлів, як і тато, і обкладинку саме їхнього альбому порвав на шматочки пес на прізвисько Бублик.
Ліда спочатку нудьгувала: програвачем нікого не здивуєш, навіть якщо він незвичайний, як у Ігоря, але коли заграла музика, вона завмерла, витягнулася струнко і слухала зосереджено.
Мишку музика набридла, і він пішов грати в приставку, а дівчата вирішили влаштувати дискотеку. У кімнату набилися й інші, почали звиватися і сіпатися, немов уражені струмом, тільки Ліда сиділа на краєчку його ліжка все так само не рухаючись.
Через кілька днів після дня народження вона підійшла і запитала:
-А можеш дати платівку послухати? Я обережно, чесне слово!
-Це татові, – одразу ж знайшовся Ігор. – Він не дозволяє їх нікому давати. Але ти можеш приходити до мене слухати коли завгодно.
-Якось незручно, – зніяковіла Ліда.
-Незручно штани через голову одягати і на полиці спати, ковдра падає, – спародіював батька Ігор. – А решта все зручно, так що навіть не думай, приходь, і все.
Так почалася їхня дружба, спочатку заснована на спільній любові до легендарної групи, а потім вже існуюча сама по собі, без будь-яких умовностей і хитрощів.
-Ігор, тобі що, справді, цікаво з цією дівчинкою? – дивувалася мама. – Вона ж мовчазна, дивиться тобі в рот і киває на кожне слово. Я, звичайно, розумію, що ви, чоловіки, таке любите, але це вже занадто. Що у вас може бути спільного, вона ж жебрачка? Славко, скажи йому – правильне оточення необхідно формувати з дитинства! Ось я й казала, що потрібно перевести його в ліцей!
– Мамо, я не хочу їздити на інший кінець міста, – почав Ігор. – Мені і в цій школі добре, і вчителі нормальні, сама чула, що репетитор сказала: вимова у мене відмінна і словниковий запас багатий, не в кожній школі такий дають.
Вже не вперше мама заговорила про ліцей, а Ігор не хотів туди переводитися, і не тільки через Ліду, а взагалі: йому і справді подобалося в його школі.
-Нехай крутить дівчині голову, – відгукнувся тато, – справа молода.
-Нічого я не кручу!
Ігор розлютився і відчув, як у нього почервоніли вуха, і від цього розлютився ще більше.
Але цією розмовою він отримав майже рік свободи, коли мама хоч і закочувала очі, коли він приводив додому Ліду, але про ліцей більше не заводила розмову. А в дев’ятому класі мама якось зайшла в кімнату, коли він активно вивчав особливості фігури Ліди, і після цього все й сталося.
Спочатку Ігор подумав, що пронесло, бо коли Ліда втекла додому, мама нічого йому не сказала. І ввечері, коли повернувся батько, теж було тихо. А через три дні батько повідомив:
-Танцюй, хлопче, ми переїжджаємо до Києва.
-Як до Києва? – не зрозумів Ігор.
-Ось так. Я розширююся, вирішив там ресторан відкрити. Та й тобі скоро вступати, не тут же вчитися, а в Києві знаєш, яка конкуренція, треба заздалегідь готуватися. Я вже і щодо ліцею домовився, і репетиторів знайшов.
-Я не поїду, – сказав Ігор.
-Ну а куди ти подінешся?
Діватися дійсно було нікуди. Ліда, коли дізналася, плакала, він обіцяв, що доучиться і приїде за нею, забере з собою. Ліда якось по-дорослому зітхала і говорила:
-Ти більше ніколи не приїдеш…
На прощання він подарував їй ту саму платівку, для якої вона намалювала обкладинку і під пісні якої вони вперше поцілувалися.
Було зрозуміло, що вся ця ідея з Києвом виходила від мами. Ігор сильно на неї образився, та й на батька теж. Тому коли в десятому класі однокласник поїхав вчитися до Лондона, сказав батькові:
-Я теж до Лондона хочу.
Мати почала плакати, голосити, що як він там один, не хотіла пускати. Ігор знав, що у нього був старший брат, який народився з хворим серцем і пішов з життя через рік, а потім мама довго не могла мати дітей, і був достатньо дорослим, щоб розуміти, що мама боїться і його втратити, але думав про це навіть з деякою зловтішністю.
У Лондоні йому сподобалося. Він обійшов усі знакові місця, пов’язані з його кумирами, почав палити, змінив зачіску і міняв дівчат щотижня. Йому хотілося забути Ліду, і він вибирав дівчат зовсім іншого типу, але кожна з них швидко йому набридала.
Це продовжилося і пізніше, коли він повернувся до України і став допомагати татові з ресторанами. На той час у нього за плечима було двоє більш-менш тривалі стосунки: одні з гречанкою, яка вчепилася в нього немов кліщами і не хотіла відпускати, інші з однокурсницею Джейн, блідою британською дівчиною з пухнастим світлим волоссям.
Мама, як тільки він повернувся, почала підбирати йому відповідних наречених, і Ігор зовсім перестав бувати вдома, оселившись у подарованій батьком на повноліття квартирі.
Мама ображалася, дзвонила йому, Ігор не брав трубку. Батько просив його бути м’якшим, на що Ігор відповідав:
-Вона хотіла, щоб я став успішним? Я ним став. А одружити мене їй не вдасться, нехай це собі запам’ятає.
Коли йому написав Михайло, Ігор не відразу зрозумів, хто він такий – фотографія на аватарці ніяк не збігалася з образом у пам’яті. Але коли вони розібралися, Ігор зрадів і на запрошення колишнього однокласника приїхати на зустріч випускників, хоча і не був ним, відповів ствердно.
Вона дивилася на нього з посмішкою і анітрохи не злилася, на відміну від самого Ігоря.
-Привіт, – вичавив він. – А ти зовсім не змінилася.
Це була правда, Ліда була все такою ж худенькою, блідою, з блакитними прожилками вен. Тільки волосся тепер було довше.
З того моменту Ігор перестав помічати інших. Вони говорили і говорили. Ліда і справді була заміжня, але вже розлучилася, і дитина у неї була всього одна, десятирічний син Ігор.
Почувши своє ім’я, Ігор зніяковів, але не міг заперечувати, що йому було приємно.
-Поїдемо зі мною, – раптом сказав він, сам розуміючи, як безглуздо це звучить. – Бери сина і поїдемо, в Києві напевно краще, ніж тут.
-Ти так і залишився мрійником, – сумно промовила вона.
-Я правильно розумію, що це означає «ні»?
Ліда нічого не відповіла. І зібралася додому. А він так і не зупинив її, не знайшов слів, щоб переконати залишитися.
-А ось я поїду з тобою, – посміхнулася Аржановська. – В якому готелі зупинився?
-У «Центральному», звичайно.
-Давай я тебе проводжу, – грайливо сказала вона.
Ігор навіть не став питати. Він викликав таксі, і вони поїхали.
Коли постукали в двері, він подумав, що це прибирання номерів або щось таке, і здивувався, що так пізно. «Може, наплутали», – вирішив він.
На порозі стояла Ліда. У тій же сукні, волосся зібране в хвіст, ніздрі роздуваються від гніву.
-І де вона?
-Хто?
-Ця Аржановська! Спочатку чоловіка у мене відвела, а тепер і за тебе взялася?
Ігор розсміявся.
-Та немає тут ніякої Аржановської. Ну, хочеш, йди перевіряй.
Він відступив, Ліда увійшла в номер. Озирнулася, трохи заспокоїлася, сіла на стілець.
-Мені Юлька подзвонила і сказала, що ви разом поїхали.
-Я довіз її на таксі додому, як справжній джентльмен, і на цьому все.
-І навіть не цілувалися?
-Ні!
-А що так? У неї і губи накачані, і ще дещо.
-Я сюди не за цим приїхав, – відповів Ігор.
-Тоді навіщо? Зі мною, чи що, побачитися, через п’ятнадцять років згадав про свою обіцянку?
-А ти чекала, виходить?
-Забула тебе на наступний же день!
-Ну і добре, я теж не дуже довго тебе пам’ятав.
-Ну, я піду тоді?
-Іди. Тільки… Може, спочатку платівку послухаємо?
-Платівку?
-Ну так. Я програвач привіз.
Ліда примружилася, подивилася на нього глузливо і запитала:
-Тобто ти мене забув, але програвач сюди притягнув?
-Виходить, так.
Вона взяла сумку, яку кинула біля входу, дістала звідти щось і простягнула Ігорю.
Це була та сама платівка, обкладинку якої вона перемальовувала і яку він подарував їй на прощання.
-А ти мене забула наступного дня, але платівку всі ці роки зберігала? – підіграючи Ліді, глузливо запитав Ігор.
Вона знизала плечима. Він дістав платівку з конверта, обережно провів по ній пальцями – ідеально, жодної подряпини. Поставив її на програвач, увімкнув. У номері зазвучала музика.
Не домовляючись, вони підійшли один до одного: він поклав руки їй на талію, вона йому на плечі. Вони закружляли в повільному танці, немов на випускному балу, якого у них ніколи не було.
На блідих щоках Ліди розгорівся рум’янець, серце в Ігоря гупало, немов після стометрівки. Час перестав існувати, і вже не мало значення: чому він забув про свою обіцянку і чому вона сказала, що нікуди з ним не поїде. «All You Need Is Love» – лунало з динаміка програвача, і обоє вони згадували, що так воно і є…
Спеціально для сайту Stories
