Тетяна виховувала двох дочок зовсім одна. Коли її чоловік завів інтрижку на боці, вона не стала підлаштовуватись під обставини, з’ясовувати причину та намагатися пробачити його. Жінка одразу подала на розлучення. Хоча чоловік щомісяця переводив, призначені законом кошти, їй доводилося дуже важко. І Тетяна працювала, працювала та працювала.
І по дому все встигала – мити, прати, готувати. А ще з ними жили два коти, обидва знайдені, але вимагали свою порцію уваги. Єдиною мрією Тетяни на той час був відпочинок, такий, коли голова нарешті торкається подушки. Минали роки. Дочки виросли та вийшли заміж. Коти вирушили у котяче потойбіччя і, якось Тетяна виявила, що їй більше не треба нікуди бігти.
І голова може нескінченно довго лежати на тій самій подушці. І готувати не потрібно і прати майже нема чого. Жінка довго не могла усвідомити цей факт і часто не знаходила собі місця, безцільно тиняючись по квартирі. Подруги радили завести чоловіка чи нового кота, але Тетяна не відчувала в собі сил ні на того, ні на іншого.
Уся її енергія була витрачена раніше, у нескінченній гонитві за хлібом. Моя сімейна ситуація була трохи схожа на історію з Тетяни, але коли ми пройшли повз один одного, ніхто з нас про це не знав. Колишня моя дружина покохала іншого чоловіка, коли ми вже морально готувалися стати бабусею та дідусем. Наша дочка півроку тому вийшла заміж.
Через кілька місяців донька гуляла на весіллі своєї матері і вітчима. Я на весілля колишньої дружини піти відмовився. Хоча запрошення отримав. Ми з дружиною, звичайно, розлучилися начебто цивілізовано, але яким же треба бути ханжею, щоб бути на весіллі власної дружини.
Вся ця ситуація не так би й турбувала мене, якби не творча криза, що настала після неї. Для письменника немає нічого гіршого, ніж відсутність ідей, тож життя моє на той час нагадувало існування тіні.
– Чоловіче, це ваш лабрадор? — гукнула мене Тетяна.
Тоді я, звичайно, ще не знав її імені і просто відповів:
– Ні.
Ми пройшли повз одне одного. І повз собаку, заразом. Наступного дня я побачив чорного лабрадора, який сидів на тому ж місці.
— Що сталося, брате? Невже всю ніч тут просидів? — я почав оглядатись у пошуках господаря собаки, але нікого поблизу не було.
Точніше людей навколо було достатньо, але всі поспішали у своїх справах і лабрадор, який сидів на морозі, нікого не цікавив.
— То це все-таки ваш собака? — почув я обурений голос і, озирнувшись, побачив свою випадкову незнайому знайому.
— Ні, — відповів я, — але він, мабуть, давно тут сидить.
— На нашийнику є адреса? – Запитала жінка.
– Зараз подивимося.
Адреса на нашийнику була, але прочитати її я не зміг. Я ще не звик, що зір вирішив, що його термін служби минув і настав час носити з собою окуляри. Побачивши мої спроби прочитати дрібні вигравірувані літери, жінка підійшла ближче. Мабуть, її зір ще не настільки збунтувався, бо вона зуміла прочитати адресу, хоча теж при цьому мружилася і відкидала назад голову.
— Спробую відвести його за цією адресою, — вирішив я.
А жінка одразу сказала:
– Піду з вами. Раптом заблукаєте.
Мабуть вона подумала, що разом з ослабленням зору, у мене може бути склероз. Двері у квартиру ніхто не відчиняв. Зате незабаром відчинилися двері навпроти.
– Ви до кого? — спитала дівчинка років одинадцяти.
— Ось собаку привели, — майже хором відповіли ми.
– Чарлі! – вигукнула дівчинка і кинулася обіймати пса.
Я полегшено зітхнув, а жінка спитала:
– Ти не знаєш, де господарі собаки?
Дівча стало дуже серйозним і відповіло нам, відводячи очі убік:
– Вони померли. Розбилися на машині, а Сернія відправили до сиротинця.
Ми надовго замовкли, думаючи кожен про своє.
— А як же собака? — спитала, нарешті, моя супутниця, яка дорогою представилася Тетяною.
– Я просила маму залишити Чарлі у нас, але вона не погодилася. Його мали відправити до притулку. Може, він втік звідти?
— Ми знайшли його біля супермаркету, — пояснив я.
— Він туди часто ходив із тіткою Оленою, мамою Сергія. Сидів біля дверей, доки вона продукти купувала.
– Тоді зрозуміло, – зітхнув я. Собака чекає там на свою господиню.
Коли ми з Тетяною, вийшли надвір обидва почали думати, що робити з лабрадором.
— Треба відвести його до притулку, — запропонувала Тетяна.
— Добре б йому з маленьким господарем побачитись, — зітхнув я.
— Добре. Та як це зробити? У дитбудинок із собакою не пустять.
— Що вони більше не побачаться?
Ми засумували і, самі того не помічаючи, попрямували до єдиного в місті дитячого будинку. Час наближався до обіду і діти якраз були на прогулянці. Як тільки ми завернули за ріг, Чарлі рвонув уперед. Ми наздогнали його біля ґрат. Через грати вже була простягнута маленька ручка, яка гладила собаку по загривку.
Вихователі розповіли, що собака щодня йде сюди під час прогулянки. Як за розкладом. Сторож намагався ганяти його, але марно. Потім вони вирішили, що хлопчикові так буде простіше звикнути до нового життя. Коли прогулянка у дітей закінчилася, Чарлі слухняно пішов з нами у назад. Так ми знову дійшли до супермаркету, де пес знову вмостився на своє місце.
— Не можна його в притулок здавати, — сказала Тетяна, — Сергій зовсім засумує.
— Не можна, — погодився я і почав уявляти своє життя з собакою.
Життя виходило не таке вже страшне. Усього лише з деякими коригуваннями у звичайному розкладі.
— Візьму його до себе, а там буде видно, — твердо сказав я.
Турбуючись за долю Чарлі, Тетяна попросила мій номер телефону. І ми стали щовечора зідзвонюватися. Разом або по черзі водили Чарлі до дитячого будинку, коли діти гуляли. Сергій спочатку ніяк не реагував на нас, а потім, мабуть, трохи звикнувши, запитав:
– А Чарлі де зараз живе?
— У мене, — відповів я.
— А можна я теж у вас житиму? — спитав хлопчик.
Я здивувався. Навіть якщо не думати про те, що я жодного разу не пробував самостійно виховувати дітей, навряд чи хтось мені довірить його виховання. Розлучені чоловіки з зором, що стрімко падає, і загрозою склерозу, що насувається, напевно не входять до списку найнадійніших опікунів.
— Ми щось придумаємо, Сергію, — несподівано заявила Тетяна.
Я глянув на неї, зовсім не розуміючи, що вона має на увазі. По дорозі назад вона сказала:
— Мабуть, варто подумати над усиновленням Сергія.
– Думаєте, це можливо? Самотнім літнім людям напевно складно оформити опіку над дітьми.
— Звичайно, сімейній парі було б простіше, — зітхнула вона.
Ми довго йшли мовчки. Потопаючи ногами в м’якому, пухнастому, свіжлму снігу. Мені в голову прийшла шалена ідея, і я повернувся до Тетяни, щоб озвучити її. Вона теж, якось натхненно дивилася на мене.
– Виходьте за мене заміж, – невпевнено розтягуючи слова, промовив я.
— Домовилися, — відповіла вона.
Я подумав, що добре б нам випити гарячого чаю і можливо навіть з тістечками із сусідньої кондитерської. Привід у нас начебто був. Увечері ми сиділи на моїй кухні і спостерігали, як Чарлі гризе кісточку із зоомагазину, куплену нами в той день. У нього, напевно, теж є особливий привід.
За вікном снігопад. Вже не хуртовина, а спокійний політ білих пушинок. Як у нашому з нею житті, подумав я. Я придивився до її обличчя, в обрамленні цих сніжок, що танцювали за вікном, і усвідомив, що вона дуже, дуже гарна. І молода. І очі в неї сміються.
За роки сімейного життя я розучився бачити сторонніх жінок, вони розглядалися під грифом «чуже!», але зараз я міг скільки завгодно милуватися нею. Начебто мені навіть належало це, раз вона незабаром стане моєю дружиною. І сам від себе, не чекаючи, промовив уголос:
— Тетяно, ти така гарна!
Щоки її негайно залилися рум’янцем. Мабуть через забуті слова, адресовані їй. Опустивши вії, вона ледь чутно прошепотіла:
– Дякую.
Усі наші близькі були проти рішення усиновити Сергія. Навіть моя колишня дружина чомусь зацікавилася моїм життям, роздаючи поради. Я бачив, що Тетяні важко піти наперекір думці дочок, але вона швидко впоралася з цим. «Уявляєш, я вперше заявила, що своїм життям маю право розпоряджатися сама!» — дивувалася вона подібним в собі змінам.
Я ж зовсім не хвилювався через підступи своєї рідні. Мене найбільше хвилювало, чи зможемо ми отримати опіку над Сергієм. У результаті мої побоювання виявилися марними. Всі вихователі дитячого будинку, які протягом тривалого часу спостерігали наші радісні обличчя, притиснуті до грат металевого паркану, були на нашому боці.
Після того як на наших пальцях заблищали новенькі золоті обручки, а органи опіки ретельно облазили нову простору квартиру, придбану нами в обмін на дві наші, ми стали офіційними опікунами Сергія. Першу добу хлопчик не відходив від свого лабрадора. Потім потихеньку почав обстежувати нове житло.
Чарлі на правах господаря допомагав йому освоювати нову територію. Через тиждень виявилося, що наш хлопчик весела та дуже балакуча дитина. Його допитливість не мала меж. Здавалося, що він прагне охопити весь світ.
— Розкажи ще про океани, — чіплявся він щовечора, тицяючи пальчиком у величезний глобус на моєму столі. — Ці квіти точно будуть рожевого кольору? — ходив Сергій хвостиком за Татяною, — чому тоді вони називаються фіалки?
Не знаю як, але мені здавалося, ніби поруч із хлопчиком та лабрадором я зробив стрибок у часі. У зворотному напрямку, звісно. Коли ми гуляли з ними на вулиці, мені так і хотілося підстрибувати разом із ним, крокуючи стежкою, або повиляти хвостом, як Чарлі. Я навіть іноді забував, що я не маю хвоста, бо це був найяскравіший спосіб висловити радість мого буття.
Якось я побачив з вікна, як Тетяна каталася на гойдалці, неначе маленька дівчинка і при цьому заливалися таким життєрадісним сміхом! Тоді я зрозумів, що не один літаю над землею останнім часом. Виявляється Тетяні так само подобається весь цей тарарам у нашому житті. Якось вона десь затрималася, коли вона увійшла додому, тог щоки її палали.
— Ми тебе вже зачекалися, — допомагаючи їй роздягтися, сказав я.
— Зустріла колишнього чоловіка, — пояснила вона.
Я завмер у передчутті біди, а Тетяна, пошкрябавши мене по загривку, сказала:
— Як мені з тобою пощастило!
Я так і не зрозумів, чи її колишній чоловік виявився настільки нікчемним і зовсім лисим дядьком, чи вона просто скучила за нами, але головне що йти від нас вона точно не збиралася, тому що, розклавши продукти, почала готувати найсмачніші в світі оладки. Ми втрьох дисципліновано чекали на запрошення до столу, сидячи на килимі у вітальні.
Коли надійшов сигнал про готовність, наввипередки кинулися на кухню. І цього разу я нарешті прийшов першим! Ще під час переїзду я помітив серед майна Тетяни валізу у рожевих квіточках та метеликах. Я не став коментувати подібну річ, але Тетяна сама одного разу розповіла мені історію цієї валізи.
Був у її минулому житті такий період, коли вона мріяла про поїздку до моря. Навіть купила цю валізу на розпродажі, але грошей постійно не вистачало, і подорож щороку відкладалася.
— А потім і бажання зникло, — усміхнулася Таня, — а валіза так і залишилася припадати пилом у шафі.
– Знаєш що! — спала мені на думку ідея. — Сергій схоже, теж небайдужий до морів і океанів. Напевно, він захоче побачити на власні очі, те, що постійно розглядає на глобусі. І потім, негоже такій красивій валізі вічно припадати пилом у шафі.
– Що ти пропонуєш?
— Пропоную почати вивчати усі водні стихії, позначені на моєму глобусі! І хай це буде нашою новою родинною традицією.
— Залишається вирішити якому виду транспорту віддає перевагу наш капітан, Чарлі, — розсміялася Тетяна.
— Ага, а вибір місця довіримо Сергію.
Треба сказати, що на той час я не просто вибрався з творчої кризи, а перевершив самого себе. Писати історії про Сергія та Чарлі я міг нескінченно. І ось після чергового гонорару ми запропонували Сергію зробити свій вибір. Він впевнено тицьнув пальчиком в Атлантичний океан і, зрештою, його удача привела нас до берегів Ірландії.
Чарлі летів літаком, а потім з лишком компенсував своє коротке перебування у клітці, тривалими забігами пляжем. Чесно, такого дикого захоплення на його чорній морді я не бачив жодного разу. Сергій теж був у захваті, він склав компанію своєму хвостатому другу під час забігів на березі океану.
