— Ні, мамо, за Ігоря Павловича я заміж не вийду, — впевнено заявила Олена. — За кого завгодно, тільки не за нього.
— Та за кого іншого, донечко?! — ледь не плачучи, вигукнула Зоя. — За кого? Адже більше нікого немає!
— Значить, взагалі не вийду, якщо нікого немає. Краще бути самотньою, ніж… з таким, як Ігор Павлович.
— Яким таким?
— Таким.
— Скажи чесно, Олено, за що ти мене так ненавидиш? Що я тобі такого зробила? Не можеш забути дитячі образи? І тому мстишся? Ну, пробач мене, якщо колись зробила тобі боляче.
— При чому тут ти, мамо. Просто… Ігор Павлович мені не подобається.
— Ну ось, приїхали. Ігор Павлович їй не подобається. Завжди подобався, а тепер не подобається?
— Та він мені ніколи не подобався.
— Чому ж ти раніше цього не говорила? Навіщо вселяла в людину надію?
— Яку надію, мамо?
— Як з’ясувалося, порожню, — відповіла Зоя.
— Про що ти говориш, мамо? Нісенітниця якась. Нічого я не вселяла.
— Як не вселяла? Людина протягом трьох місяців майже кожні вихідні ходить до нас обідати, а ти кажеш, що не вселяла?
— Ну, ходить і ходить. Що з того?
— Як що з того? Ти думаєш, що йому більше ніде в вихідний поїсти? Тільки у нас? Дякуючи Богу, в нашому місті достатньо і їдалень, і кафе; де можна взяти пюре з котлетою, салат і тарілку борщу. А якщо він тобі не подобається, треба було відразу йому про це заявити.
— Спочатку я до нього придивлялася, — відповіла Олена.
— Придивлялася вона.
— Так, придивлялася. А коли придивилася і зрозуміла, що він мені не подобається, вже було пізно. Він ніби як другом сім’ї став. Незручно якось. Що нам, тарілки супу шкода і шматка смаженої риби або птиці? Він же нас не об’їв.
— Скажи чесно, Олена, чим тобі Ігор Павлович не подобається? Адже він золото, а не наречений. Такого знайди ще. А ти носа крутиш.
— Та всім не подобається, — роздратовано сказала Олена.
— Та чим всім? Конкретно можеш сказати?
— Він дивиться на мене завжди так, ніби привид побачив.
— Так це він від почуттів, — пояснювала дочці Зоя. — Ти йому дуже подобаєшся, ось він і дивиться. До того ж, донечко, його теж можна зрозуміти. Він уже три місяці до нас ходить.
Нервує. Я впевнена, що він давно хоче зробити тобі пропозицію. Але не наважується. А в такій ситуації, донечко, хочеш не хочеш, на весь світ з подивом дивитися станеш.
— Мамо, ну як ти не розумієш, він же набагато старший за мене!
— Ось вже й набагато. Скажеш теж.
— Двадцять років — це, на твою думку, не багато?
— На мою думку — це саме те. Твій батько був старший за мене на 25 років. І нічого. До того ж, не забувай, що і сама ти вже давно не дівчинка. 29 скоро.
Ще трохи і взагалі нікому не потрібна будеш. А для чоловіка 49 — це взагалі не вік. Можна сказати, дитина.
— Дитина? — здивовано вигукнула Олена. — Гарна дитина.
— Дитина! Я тобі точно кажу. Запитай будь-яку заміжню жінку. Кожна підтвердить. Після 45 вони всі як діти.
— Діти?
— Звичайно, діти. Я вийшла заміж за твого батька, коли мені було 20, а йому 45. Суща дитина.
— Ні, мамо. Роби зі мною, що хочеш, а за Ігоря Павловича я не вийду.
— Ну і даремно. Адже він хороший чоловік.
— Хороший? А чому тоді досі жодного разу не був одружений?
— Таку, як ти, не зустрів. Тому й не був одружений. Чого тут не зрозуміти?
Олена замислилася.
— А я про онуків мрію, — продовжувала Зоя, бачачи, що настрій дочки змінився.
Олена суворо подивилася на маму.
— Я б вам допомагала. Ніколи б не лаялася. Золотою тещею стала б. Га? А влітку ви б усі разом до мене на дачу приїжджали. З онуками! Га, донечко? Як?
— Ну, не знаю.
Пролунав дзвінок у двері.
— Це Ігор Павлович, — сказала Зоя. — Олено, я тебе прошу. Ну, заради мене. Адже невідомо, скільки мені ще залишилося. Невже так і не побачу доньку заміжньою? Невже так і не відчую щастя побути бабусею, нехай хоч і недовго.
— Що ти таке кажеш, мамо?!
— Те й кажу, донечко. Бо відчуваю, що недовго мені вже залишилося.
У двері знову подзвонили.
— Я йду відкривати, Олена, — сказала Зоя. — Я тебе прошу.
— Мамо!
— Ну, хочеш, на коліна встану.
У двері знову подзвонили.
— Може, він і не запропонує нічого, — сказала Олена. — А ти вже заради нього на коліна вставати збираєшся.
— А якщо запропонує? Донько! Заради мами. Адже мені залишилося недовго. Відчуваю. А так хочеться…
— Ну, добре! — сердито крикнула Олена. — Добре. Я згодна. Іди, відчиняй! Хочеться їй. А то наречений втомиться чекати і втече.
Зоя побігла відкривати двері.
— Зоє Павлівно, — увійшовши в передпокій, сказав Ігор. — Мені потрібно з Вами серйозно поговорити.
— А я знаю, про що Ви хочете поговорити, Ігорю.
— Знаєте? — злякано вимовив Ігор.
— Знаю.
— Тим краще.
— Ось зараз пообідаємо, — сказала Зоя, — а після і поговоримо.
— Ні! — вигукнув Ігор. — Не після обіду. Ми зараз поговоримо. Тому що після обіду я знову злякаюся. Три місяці вже ходжу до вас, а все не можу зважитися. Ось зараз скажу, а після можна і пообідати.
— Ну, добре. Якщо Ви так наполягаєте. Ігорю! Який Ви сьогодні. Кажіть зараз. Я слухаю.
— Зоє Павлівно, я Вас кохаю і хочу, щоб Ви стали моєю дружиною.
Зої Павлівні здалося, що вона почула далекий сміх дочки. Вона суворо подивилася на Ігоря.
— Що за нісенітниця! — сердито сказала вона. — Ви розумієте, що говорите?
— Дуже добре розумію, Зоє Павлівно. Я закохався в Вас з першого погляду. Як тільки вперше увійшов до Вашого будинку і побачив Вас.
— Закохалися в мене?
Зоя з цікавістю подивилася на себе у велике дзеркало, що стояло в передпокої.
— Ну так, — продовжував Ігор. — Три місяці тому! Пам’ятаєте? На дні народження Вашої дочки? Я опинився там випадково. Наші спільні друзі ввели мене до Вашого будинку, і з тих пір я не знаходжу спокою. Я закоханий. Як хлопчисько.
— Ну, що як хлопчисько — це зрозуміло, — тихо і розважливо промовила Зоя Павлівна, переставши дивитися на себе в дзеркало, а дивлячись кудись крізь Ігоря і думаючи про щось своє.
— То яка буде Ваша відповідь, Зоє Павлівно? Тільки не забувайте, що я кохаю Вас.
— Чесно кажучи, Ігорю, я була впевнена, що Ви кохаєте мою дочку, а не мене.
— Чесно кажучи, Зоє Павлівна, я боюся Вашої дочки. Мені здається, що вона здогадується про мої почуття до Вас і їй це не подобається.
Зої знову здалося, що вона чує сміх дочки.
— І тому Ви завжди дивитеся на неї широко розкритими переляканими очима? — запитала Зоя. — Як на привид?
— Ви помітили, так? — захоплено відповів Ігор. — Все вірно. Саме тому. Господи, як я її боюся. Якби Ви тільки знали, Зоє Павлівно. Вона як подивиться на мене, так у мене шматок в горлі застрягає. Пам’ятаєте, як минулого разу у мене в горлі застряг шматок качки?
— Ну, як не пам’ятати. Таке не забувається.
— Ось Ви іронізуєте, Зоє Павлівно, а у мене тоді перед очима пролетіло все моє життя. Я дивився на Вашу дочку і…
— На мою думку, Ви перебільшуєте.
— Ні, Зоє Павлівно. Я не перебільшую. Мені здавалося, що її погляд пропалює мене ненавистю.
— Я все зрозуміла, — сказала Зоя, — можете не продовжувати.
— То Ви станете моєю дружиною, Зоє Павлівно?
— Ні, — спокійно відповіла Зоя. — Не стану я Вашою дружиною.
— Але чому? Чим я Вас не влаштовую? Ви будете жити у мене. У мене — окрема квартира. Маленька, але двокімнатна. До того ж, у мене є ще дача з садом і городом. І недалеко від міста. До того ж, я Вас кохаю!
— Ні, Ігорю! І давайте припинимо цю безглузду розмову.
— Але чому ні? Чому?
— Та тому що, — відповіла Зоя.
— І все-таки, хотілося б знати. Я не влаштовую Вас як особистість? Але я обіцяю, що буду рости. Я постійно працюю над собою і…
— До чого тут Ви, Ігорю? Це, звичайно, добре, що Ви працюєте над собою і не збираєтеся зупинятися, але… Не в цьому справа.
— А в чому справа?
— Та була я вже заміжня, ось у чому справа. І досить з мене. Другий раз такого щастя не треба.
— Але, Зоє Павлівно, Ви ж були заміжня не за мною. Я — це зовсім інша справа. Я — не те, що інші. Запевняю, Ви не пошкодуєте.
— Сказала «ні», значить ні. Я Вам чесно скажу, Ігорю, людина Ви непогана. Але… Як би Вам це пояснити, щоб не образити…
— Зоє Павлівно, я доведу, що…
— Коротше! — рішуче сказала Зоя. — Ви були зі мною чесні, і я відповім Вам тим же. Все, чого я хотіла, це з Вашою допомогою видати заміж свою дочку.
— Навіщо?
— Щоб пожити одна, ось навіщо. Набридло мені жити з нею разом. Думала, що Ви зробите їй пропозицію і заберете в свою маленьку двокімнатну квартиру. Я була б Вам хорошою тещею. А Ви мені що пропонуєте?
— Руку і серце!
— Ви пропонуєте мені нісенітницю, а не руку і серце, — сказала Зоя. — Повісити хомут на шию! Ось що Ви мені пропонуєте.
— Ах, хомут? — обурено вигукнув Ігор.
— Хомут.
— На Вашу думку, я — хомут?
— Ну, а хто Ви? Не хомут, хіба? Хомут, звичайно. Справжній хомут і є. Три місяці тільки даремно на Вас витратила. Думала, видам дочку, поживу одна, в своє задоволення, в трикімнатній квартирі, сама собі господиня.
Так ні. Мені пропонують в двокімнатну переїхати. Щоб там стати прачкою, куховаркою, прибиральницею і ще не зрозумій ким. Дуже дякую. Не хочу.
— Зоє Павлівно, я клянусь, Ваше щастя стане для мене пріоритетом.
Ігор не встиг договорити. Зоя відкрила двері, виштовхнула його з квартири і пішла обідати.
— Ось тільки посмій над матір’ю посміятися, — сказала Зоя, входячи до вітальні.
Мама і дочка обідали вдвох. Мовчки!
«Треба було дочці пропозицію робити, а не мамі! — думав Ігор, виходячи з під’їзду.
— Ось я й осів. Думав, що з мамою буде легше. Помилився. А так класно було задумано. Але як вона примудрилася мене розкусити?
Як здогадалася, що мені потрібна безкоштовна прислуга в будинку, готова і на всілякі інші послуги? Як? Не розумію».
Спеціально для сайту Stories
