— Ні, мамо, за Ігоря Павловича я не вийду заміж, — впевнено заявила Олена. — За кого завгодно, тільки не за нього.
— Та за кого ж іще, донечко?! — ледь не плачучи, вигукнула Зоя. — За кого? Адже більше нікого немає!
— Значить, взагалі не вийду, якщо нікого немає. Краще бути одній, ніж… з таким, як Ігор Павлович.
— Яким таким?
— Таким.
— Скажи чесно, Олена, за що ти мене так ненавидиш? Що я тобі такого зробила? Не можеш забути дитячі образи? І тому мстишся? Ну, пробач мене, якщо колись завдала тобі болю.
— А ти тут до чого, мамо. Просто… Ігор Павлович мені не подобається.
— Оце так приїхали. Ігор Павлович їй не подобається. Завжди подобався, а тепер не подобається?
— Та він мені ніколи не подобався.
— Чому ж ти раніше цього не казала? Навіщо вселяла в людину надію?
— Яку надію, мамо?
— Як з’ясувалося, марну, — відповіла Зоя.
— Про що ти говориш, мамо? Якась нісенітниця. Я нічого не вселяла.
— Як не вселяла? Людина протягом трьох місяців майже кожні вихідні ходить до нас обідати, а ти кажеш, що не вселяла?
— Ну, ходить і ходить. Що з того?
— Як що з того? Ти думаєш, що йому більше ніде в вихідний поїсти? Тільки у нас? Слава Богу, у нашому місті достатньо і їдалень, і кафе; де можна взяти пюре з котлетою, салат і тарілку борщу. А якщо він тобі не подобається, треба було відразу йому про це сказати.
— Спочатку я придивлялася до нього, — відповіла Олена.
— Придивлялася вона.
— Так, придивлялася. А коли придивилася і зрозуміла, що він мені не подобається, було вже пізно. Він ніби як другом сім’ї став. Якось незручно. Що нам, тарілки супу шкода і шматок смаженої риби чи птиці?
— Скажи чесно, Олена, чим тобі не подобається Ігор Павлович? Адже це золото, а не наречений. Такого знайди ще. А ти носа крутиш.
— Та всім не подобається, — роздратовано промовила Олена.
— Та чим же всім? Можеш конкретно сказати?
— Він завжди дивиться на мене так, ніби привид побачив.
— Так це він від почуттів, — пояснювала дочці Зоя. — Ти йому дуже подобаєшся, ось він і дивиться. До того ж, донечко, його теж можна зрозуміти. Він уже три місяці до нас ходить. Нервує.
Я впевнена, що він давно хоче зробити тобі пропозицію. Але не наважується. А в такій ситуації, донечко, хочеш не хочеш, на весь світ з подивом дивитися станеш.
— Мамо, ну як ти не розумієш, він же набагато старший за мене!
— Ну то й що?
— Двадцять років — це, на твою думку, небагато?
— На мою думку — це саме те, що треба. Твій батько був старший за мене на 25 років. І нічого. Жили душа в душу. До того ж, не забувай, що й сама ти вже давно не дівчинка. Скоро 29. Ще трохи, і взагалі нікому не будеш потрібна. А для чоловіка 49 — це взагалі не вік. Можна сказати, дитина.
— Дитина? — здивовано вигукнула Олена. — Гарна дитина.
— Дитина! Я тобі точно кажу. Запитай будь-яку заміжню жінку. Кожна підтвердить. Після 45 вони всі як діти.
— Діти?
— Звичайно, діти. Я виходила заміж за твого батька, коли мені було 20, а йому 45. Ну дитина ж.
— Ні, мамо. Роби зі мною, що хочеш, а за Ігоря Павловича я не вийду.
— Ну, даремно. Адже хороший чоловік.
— Хороший? А чому тоді досі жодного разу не був одружений?
— Такої, як ти, не зустрів. Тому й не був одружений. Що тут не зрозумілого?
Олена замислилася.
— А я мрію про онуків, — продовжувала Зоя, бачачи, що настрій дочки змінився.
Олена суворо подивилася на маму.
— Я б вам допомагала. Ніколи б не сварилася. Золотою тещею стала б. Га? А влітку ви б усі разом до мене на дачу приїжджали. З онуками! Га, донечко? Як?
— Ну, не знаю.
Пролунав дзвінок у двері.
— Це Ігор Павлович, — сказала Зоя. — Олена, я тебе прошу. Ну, заради мене. Адже невідомо, скільки мені ще залишилося. Невже я так і не відчую щастя бути бабусею, хай хоч і недовго.
— Що ти таке говориш, мамо?!
— Ось те й кажу, донечко. Бо відчуваю, що мені вже недовго залишилося.
У двері знову подзвонили.
— Я йду відкривати, Олена, — сказала Зоя. — Я тебе прошу.
— Мамо!
— Ну, хочеш, я на коліна встану.
У двері знову подзвонили.
— Може, він і нічого не запропонує, — промовила Олена. — А ти вже заради нього на коліна ставати збираєшся.
— А якщо запропонує? Донечко! Заради мами. Адже мені недовго залишилося. Відчуваю. А так хочеться…
— Ну, добре! — сердито крикнула Олена. — Добре. Я згодна. Іди, відчиняй! Хочеться їй. А то наречений втомиться чекати й втече.
Зоя побігла відчиняти двері.
— Зоя Павлівна, — увійшовши до передпокою, сказав Ігор. — Мені потрібно з Вами серйозно поговорити.
— А я знаю, про що Ви хочете поговорити, Ігорю.
— Знаєте? — злякано вимовив Ігор.
— Знаю.
— Тим краще.
— Ось зараз пообідаємо, — сказала Зоя, — а потім і поговоримо.
— Ні! — вигукнув Ігор. — Не після обіду. Ми зараз поговоримо. Бо після обіду я знову злякаюся. Три місяці вже ходжу до вас, а все не можу зважитися. Ось зараз скажу, а після можна й пообідати.
— Ну, добре. Якщо Ви так наполягаєте. Ігорю! Який Ви сьогодні… Говоріть зараз. Я слухаю.
— Зоя Павлівна, я Вас люблю і хочу, щоб Ви стали моєю дружиною.
Зої Павлівні здалося, що вона почула далекий сміх дочки. Вона суворо подивилася на Ігоря.
— Що за нісенітниця! — сердито сказала вона. — Ви усвідомлюєте, що говорите?
— Дуже добре розумію, Зоя Павлівна. Я закохався у Вас з першого погляду. Як тільки вперше увійшов до Вашого дому й побачив Вас.
— Закохалися в мене?
Зоя з цікавістю подивилася на себе у велике дзеркало, що стояло у передпокої.
— Ну так, — продовжував Ігор. — Три місяці тому! Пам’ятаєте? На дні народження вашої доньки? Я опинився там випадково. Наші спільні друзі запросили мене до вашого дому, і відтоді я не знаходжу спокою. Я закоханий. Як хлопчисько.
— Ну, що як хлопчик — це зрозуміло, — тихо й розважливо промовила Зоя Павлівна, переставши дивитися на себе в дзеркало, а дивлячись кудись крізь Ігоря й думаючи про щось своє.
— То яка буде ваша відповідь, Зоя Павлівна? Тільки не забувайте, що я кохаю вас.
— Чесно кажучи, Ігорю, я була впевнена, що Ви кохаєте мою дочку, а не мене.
— Чесно кажучи, Зоя Павлівна, я боюся Вашої дочки. Мені здається, що вона здогадується про мої почуття до Вас, і їй це не подобається.
Зої знову здалося, що вона чує сміх дочки.
— І тому Ви завжди дивитися на неї широко розкритими переляканими очима? — запитала Зоя. — Як на привида?
— Ви помітили, так? — захоплено відповів Ігор. — Все вірно. Саме тому. Боже, як я її боюся. Якби Ви тільки знали, Зоя Павлівна. Вона тільки погляне на мене, як у мене в горлі застрягає шматок. Пам’ятаєте, як минулого разу у мене в горлі застряг шматок качки?
— Ну, як не пам’ятати. Таке не забувається.
— Ось Ви іронізуєте, Зоя Павлівна, а у мене тоді перед очима пролетіло все моє життя. Я дивився на Вашу дочку і…
— На мою думку, Ви перебільшуєте.
— Ні, Зоя Павлівна. Я не перебільшую. Мені здавалося, що її погляд пропікає мене ненавистю.
— Я все зрозуміла, — промовила Зоя, — можете не продовжувати.
— То Ви станете моєю дружиною, Зоя Павлівна?
— Ні, — спокійно відповіла Зоя. — Я не стану Вашою дружиною.
— Але чому? Чим я Вас не влаштовую? Жити Ви будете у мене. У мене — окрема квартира. Маленька, але двокімнатна. До того ж, у мене є ще дача з садом і городом. І недалеко від міста. До того ж, я Вас люблю!
— Ні, Ігорю! І давайте припинимо цю безглузду розмову.
— Але чому ні? Чому?
— Та тому що, — відповіла Зоя.
— І все ж таки, хотілося б знати. Я не влаштовую Вас як людина? Але я обіцяю, що буду розвиватися. Я постійно працюю над собою і…
— Це, звичайно, добре, що Ви працюєте над собою і не збираєтеся зупинятися, але… Справа не в цьому.
— А в чому ж справа?
— Та я вже була заміжня, ось у чому справа. І з мене досить. Вдруге такого щастя не треба.
— Але, Зоя Павлівна, Ви ж були заміжня не за мною. Я — це зовсім інша справа. Я — не такий, як інші. Запевняю, Ви не пошкодуєте.
— Сказала «ні», значить ні. Я Вам чесно скажу, Ігорю, людина Ви непогана. Але… Як би Вам це пояснити, щоб не образити…
— Зоя Павлівна, я доведу, що…
— Коротше! — рішуче сказала Зоя. — Ви були зі мною чесні, і я відповім Вам тим самим. Все, чого я хотіла, це з Вашою допомогою видати заміж свою дочку.
— Навіщо?
— Щоб пожити наодинці, ось навіщо. Мені набридло жити з нею разом. Думала, що Ви зробите їй пропозицію і заберете до своєї маленької двокімнатної квартири. Я була б Вам хорошою тещею. А Ви що мені пропонуєте?
— Руку і серце!
— Ви пропонуєте мені дурниці, а не руку і серце, — промовила Зоя. — Повісити хомут на шию! Ось що Ви мені пропонуєте.
— Ах, хомут? — обурено вигукнув Ігор.
— Хомут.
— На Вашу думку, я — хомут?
— Ну, а хто ви? Не хомут, хіба? Хомут, звичайно. Три місяці тільки даремно на вас витратила. Думала, відправлю дочку, поживу одна, у своє задоволення, у трикімнатній квартирі, сама собі господиня. Так ні. Мені пропонують у двокімнатну переїхати. Щоб там стати домогосподаркою. Дякую. Не треба.
— Зоя Павлівна, я клянуся, Ваше щастя стане для мене пріоритетом.
Ігор не встиг договорити. Зоя відчинила двері, виштовхнула його з квартири і пішла обідати.
— Тільки посмій посміятися над матір’ю, — промовила Зоя, входячи до вітальні.
Мама й донька обідали удвох. Мовчки!
«Треба було доньці пропозицію робити, а не мамі! — думав Ігор, виходячи з під’їзду. — Ось я й осел. Думав, що з мамою буде легше. Помилився. А так чудово було задумано. Але як вона примудрилася мене розкусити? Як здогадалася, що мені потрібна безкоштовна домогосподарка в домі, готова й на всякі інші послуги? Як? Не розумію».
