Софія прийшла в гості до доньки та її чоловіка. В одній руці в неї була велика сумка, а в іншій велика коробка.
– Твій удома, сподіваюся, – запитала вона в Олени, тільки-но ввійшла до квартири і поставила сумку та коробку на підлогу.
– Удома, – відповіла та, зі страхом дивлячись на матір. – Тільки я тебе дуже прошу, мамо…
– Не хвилюйся, донечко, все буде добре. Я йому подарунок привезла.
Софія показала на велику коробку.
– Що це? – з тривогою запитала Олена.
– Побачиш, – гордо відповіла Софія.
– Мамо, тільки я тебе дуже прошу, давай без…
– Усе буде нормально, не переживай, – упевнено сказала Софія. – Твоя мати знає, що робить.
– Ой, – тихо промовила Олена. – Коли ти так говориш, мамо, мені страшно стає.
У передпокій із кухні вийшов Остап із котлетою в руці. Він обідав, коли приїхала теща. Почув, що вона йому щось привезла. Стало цікаво. Вийшов з-за столу, захопивши котлету.
– Софіє Яківно, – неквапливо, з гідністю вимовив Остап, не перестаючи при цьому жувати. – Наше Вам.
– І тобі того ж, – відповіла Софія. – Ось. Подарунок привезла.
– Подарунок? – зрадів Остап, дивлячись на велику коробку. – Подарунок – це добре. Я подарунки люблю. А що за подарунок?
– Відкрий коробку. Побачиш.
Остап доїв котлету, витер жирні руки об штани і відкрив коробку.
– Що це за гидота? – Остап скорчив кислу фізіономію. – Пилосос, чи що? На кой він мені?
– Пилососити, – відповіла Софія, не моргнувши оком.
– Мамо, – злякано сказала Олена, – я ж просила…
– Усе нормально, донечко, – відповіла Софія і подивилася на зятя. – Ну, а ти чого розгубився, Остапе? Не знаєш, для чого пилососи потрібні? Ніколи ними не користувався, чи що?
Остап настільки був приголомшений тим, що відбувається, що не одразу зрозумів, про що його теща запитує.
– Що? – перепитав він.
– Ніколи не пилососив, питаю? – відповіла Софія. – Так там інструкція є. Ознайомся.
До Остапа так і не доходило, чого від нього хочуть. Він розгублено переводив погляд із тещі на дружину, а з дружини на коробку з пилососом.
– Мамо… – тривожно прошепотіла Олена.
Софія відмахнулася від доньки.
– Відчепись. Не бачиш, я з Остапом розмовляю. Ну, як, зяте? Подобається подарунок?
На той час Остап уже оговтався і почав міркувати трішки краще.
“Тільки спокійно,Остапе, – сказав він собі, – тримай себе в руках. Спробуй із тещею по-хорошому поговорити. А от якщо не вийде, поговориш по-поганому”.
– Звичайно… велике Вам спасибі, Софіє Яківно, – сказав Остап, – за подарунок, і все таке. Але, щоб Ви знали, пилосос у нас уже є.
– І що? У вас і машина була, а ви другу купили.
– З машинами якраз усе зрозуміло. Одна – моя. А друга – Олени, – відповів Остап.
– Ну, і тут те саме. Один пилосос – її, а цей – тобі.
– Мені?
– Тобі, рідний. Кому ж іще щось. В Олени вже є.
– А навіщо він мені?
– Не знаєш, навіщо пилосос потрібен?
– Пилососити.
– Ну, ось. Ти сам відповів на своє запитання.
– Так у нас уже є.
– Так той – її. А цей – твій. Особистий!
– Мамо… – злякано прошепотіла Олена.
Софія у відповідь просто махнула рукою.
– Ви це серйозно, Софіє Яківно? Ви, що, думаєте, я стану це робити?
– А куди ти подінешся. Звичайно, станеш. Ось просто зараз і почнеш. І я звідси нікуди не піду, поки не побачу, як ти пропилососиш усю квартиру. З принципу. Так що, давай. Починай. Або я ображуся.
“Принципи в неї, – подумав Остап. – Образиться вона! Теж мені! Знайшла чим лякати. Та ображайся ти скільки завгодно, змія. Мені на всі твої образи і принципи начхати і розтерти”.
Остап криво посміхнувся.
– Та за кого Ви мене приймаєте? – запитав він.
– Та я за все своє сімейне життя не те що… Я посуд жодного разу не мив. Шкарпетку жодного разу не виправ.
– Навчишся, – натхненно відповіла Софія. – Навчишся, любий! Я наступного разу привезу тобі такий подарунок, одразу навчишся і посуд мити, і прати. А хочеш і прасувати одразу навчу?
– Може, Ви не зрозуміли, Софіє Яківно, я не та людина, яка дозволить комусь…
– Досить базікати, – суворо сказала Софія. – Читай інструкцію і приступай до справи. Хочу побачити, як мій подарунок працює. Хіба мало що. Раптом він зламаний. Тоді обміняю. Давай. Приступай.
Софія сіла в передпокої на стілець і втупилася на зятя.
– Тягнеш час, Остапе, – сказала вона. – Ти мене знаєш. Я нікуди не піду, поки свого не доб’юся.
“Чого вона домагається? – думав Остап. – Невже вона не розуміє, що просто зараз її дочка може втратити чоловіка?”
– Адже я можу образитися, Софіє Яківно, – сказав Остап. – Ви про це не думали?
– І що? Пилосось і ображайся, скільки влізе. Одне іншому не заважає.
– Я ж і піти можу, Софіє Яківно.
– Нікуди ти не підеш, Остапе. Тому що нікуди тобі йти. Хіба що до мами своєї повернутися. В однокімнатну квартиру.
“По-хорошому не розуміє”, – подумав Остап і вирішив вдатися до суворих заходів.
– Софіє Яківно, я ж і вломити можу, – сказав він.
Після цих його слів Софія дістала з великої сумки кочергу.
– Я тобі вломлю, – спокійно сказала вона. – Я тобі так вломлю, що мало не здасться. Діставай пилосос, дармоїд. Кому сказано. Вломить він. Один такий вломив. Досі забути не може.
– Мамо… – прошепотіла Олена.
– Не гнівайся на мене, донечко. Піди куди-небудь. У вітальню йди. Телевізор подивися. Там мій улюблений серіал зараз почнеться.
“Хто її знає, – подумав Остап. – Раптом і справді кочергою приголубить. Краще не ризикувати. З Оленкою я б упорався. Оленка ніколи б не посміла кочергу на мене підняти. А ця… Краще з нею зараз не сперечатися. І в очі не дивитися. А то, хто її знає. Раптом у неї нерви слабкі. Пилососити я, звісно, не буду. Але піти звідси хочу живим і здоровим”.
– Гаразд, – спокійно сказав Остап, – нехай так. Тільки після самі зі своєю дочкою розбирайтеся, чому вона без чоловіка залишилася.
– Ніяк піти зібрався? – сплеснула руками Софія.
– Йду, Софіє Яківно.
– Мамо… – жалібно промовила Олена.
– Спокійно, донечко. Нікуди він не піде. Кишка в нього тонка. Він скоріше погодиться стати домашньою господинею при тобі, ніж до мами своєї повернутися.
– Ні вже, – злісно прошепотів Остап, – краще на першому поверсі в мами в однокімнатній квартирі, ніж на тринадцятому в трикімнатній квартирі в дружини й тещі під каблуком.
– Ну-ну…
– Ах, як погано Ви, виявляється, мене знаєте, Софіє Яківно, – сказав Остап і пішов збирати свої речі.
Він неквапливо складав їх у валізи, сподіваючись, що або Олена заступиться, або теща одумається. Але Олена злякано мовчала, а Софія одумуватися не збиралася. Обидві тільки спостерігали за тим, як Остап збирається.
– Я пішов, – сказав Остап, коли вмістив усе своє майно у дві валізи.
Він подивився на дружину.
– А ти, Олено, нічого не хочеш сказати чоловікові на прощання? – запитав він.
– Мамо… – жалібно промовила Олена і подивилася на Софію.
– Та нікуди він не піде, донечко. Усе це не більше ніж дешева показуха.
“Гаразд, – подумав Остап. – Зараз піду, а коли теща поїде, повернуся. І все в нас з Оленкою буде добре. Все буде як і раніше. Як раніше”.
Остап уже хотів вийти з квартири, але теща гукнула його.
– Ось так і підеш? – запитала вона.
“Що? – подумав Остап. – Страшно стало. Змія гримуча”.
– А як мені треба піти? – з викликом відповів Остап.
– І ключі від квартири залишити не хочеш? – уїдливо поцікавиласяся Софія.
А ось це був удар нижче пояса. Цього Остап точно не очікував. Він обернувся і подивився на Софію, потім перевів погляд на Олену.
– Мамо… – жалібно застогнала Олена.
Остап не знав, як вчинити.
– Що розгубився? – запитала Софія. – Чому ключі забираєш? Чи ти зібрався піти, щоб повернутися?
– За кого Ви мене приймаєте? – гордо відповів Остап.
– Ключики від квартири сюди, будь ласка. Тоді й іди. Або залишайся і починай пилососити.
Остап вирішив піти.
“Інакше потім сам себе поважати не зможу”, – подумав він.
Остап недбало кинув ключі на підлогу, виволік із квартири валізи, вийшов сам і з усієї сили грюкнув дверима.
Олена з полегшенням зітхнула.
– Невже пішов? – радісно сказала Олена, а на її очах з’явилися сльози щастя.
– Як бачиш.
– Господи, навіть не віриться. Я всю дорогу думала, що не вийде.
– Коли ти мені поскаржилася вчора, що він тобі не допомагає і поводиться як свиня, а ти не можеш його вигнати, бо хочеш, щоб він сам пішов, я відразу зрозуміла, як це зробити. Сподіваюся, провчила його на все життя.
– Дякую тобі, мамо. Ти навіть не уявляєш, як він мене втомив. Мало того, що сам удома тільки й робить, що їсть, спить, та бруд розводить, так ще й через день друзів своїх сюди приводить.
А вигнати його – рука не піднімається. Чоловік же. До того ж, я ж сама його на собі одружила. А тепер – інша справа. Він сам пішов. Я його не виганяла.Спеціально для сайту Stories
