Так вийшло, що я у свої майже 50 років втратила свою сім’ю. Всі живі-здорові, але додому мені зась. Чоловік, діти. А інших родичів у мене немає. Родом я з невеликого містечка, де немає жодної інфраструктури.
Там одна бідна лікарня, та й персонал відповідний. Я завжди тягнулася до великих міст, з їхнім ритмом життя, магазинами, ресторанами, театрами. Але для цього потрібні гроші. А де їх взяти домогосподарці?
Знову ж таки, діти. Їх треба одягнути, нагодувати, поставити на ноги. Виховання займало весь мій час. Чоловік приходив утомлений з роботи, жодного прояву ніжності чи турботи.
Увечері він зайнятий своїми справами: телевізором, гаражем. У цей час його краще не чіпати. Він мене кохав, але життя на селі — це постійна праця. Часу на з’ясування стосунків немає. Та й ні до чого це. Так, дрібниці.
І я вирішила поїхати до іншої країни. Заробити грошей, побачити світ. Все краще, ніж сидіти в чотирьох стінах і постійно бачити сіре небо за вікном. Видзвонила колишню однокласницю, домовилася з нею про зустріч.
Вона вже була за кордоном, так що з питанням знайома не з чуток. Розповіла мені, які документи слід зібрати, скільки грошей та інше. Я дістала гроші із заначки. Зайняла в однокласниці трохи. Навіть продала якісь цінні речі.
Достатньо. Потім була серйозна розмова з чоловіком та дітьми. Діти стали на мій бік. Бачили, мабуть, що інших варіантів немає. А ось чоловік був категорично проти. Казав, що я знайду там собі когось.
А він у господарстві все робити не встигає. Та й інші причини були. Але я вже все вирішила. І на той момент мене було не переконати. Виїхала. Спочатку було важко. Ні, з роботою все було просто.
Вдома я втомлювалася набагато більше. А тут і погода, і повітря краще. Смачна недорога їжа. Але жодних знайомств, базове знання мови та абсолютна невпевненість у майбутньому.
За рік я познайомилася з чоловіком. Місцевий, але зовсім не багата людина. Маляр. І що мені в ньому подобалося, то це виховання. Він не бігав за мною по п’ятах. Просто запросив мене до ресторанчика поїсти піци. І все.
Через якийсь час я переїхала до нього. Зрозумійте мене правильно. Я так скучила за теплими відносинами. Щоб не відчувати себе слугою у своєму будинку. Або кухаркою. Або прибиральницею. А людиною.
Жінкою, яку люблять та цінують. Чоловікові я нічого не розповідала. Тільки пересилала частину грошей, щоби діти могли почуватися комфортно. Слід сказати, що так, зв’язуватися з чоловіком по телефону ми стали рідшими.
Спершу він відкрито мені про це говорив, але потім заспокоївся. Та й я розійшлася зі своїм іноземцем. Швидколітній роман, який був мені потрібен для розуміння своїх почуттів. Минули ще чотири роки. Заробила достатньо.
Вивчила мову. Вдосталь наїлася місцевих фруктів та риби. На пасту чи піцу вже дивитися не можу. Скучила за домом. Озираючись на ті дні зараз, я розумію, що кожну копійку я заробила своєю працею, не кажучи про нерви.
Повернулася додому. Хотіла б я сказати, що там багато що змінилося, але ні. Деякі ями на дорозі, можливо, стали лише більшими, але в іншому все той же пейзаж. Маю гроші. Я ще відносно молода і сповнена ідей. Прорвемося.
Але на мене чекали тільки прикрість і розчарування. Чоловік мовчки відчинив двері хвіртки, взяв мої речі та запросив поговорити. Навіть не пустив на поріг. Ні обіймів, ні поцілунку. Він знайшов собі іншу жінку.
І я її навіть знала. Виявилося, хтось розповів йому про мою інтрижку. І він зробив висновки. Розповів дітям. Вони вже переїхали в місто на навчання, жили в гуртожитку і на новину відреагували спокійно.
Мабуть, давно підозрювали. Наш будинок так і залишився без ремонту та якихось нових предметів меблів. Просто стара хата. Чоловік одразу віддав мені гроші, які я надсилала.
Отже, тепер у мене, крім усього іншого, на руках була непогана сума грошей. Але не було головного – сім’ї. Після недовгої розмови я зрозуміла, що мене так і не пустять додому. Взяла речі та поїхала до міста.
Тепер винаймаю квартиру, витрачаю на день якісь копійки, шукаю роботу. Зв’язалася із дітьми. Вони все розуміють, але розмовляють неохоче. Зрозуміло, що їм не подобається ця тема.
Кажуть, що, може, все ще налагодиться, але на видно, що це просто слова. Мені важко. Мабуть, знову повернуся за кордон. А що ще залишається робити жінці, від якої відвернулася родина?
Я отримала, що хотіла, але якою ціною. Судитись не хочу. Навіщо? Потрібно заново починати будувати своє життя, хоча часу у мене обмаль. Схоже, така моя доля. А що вдієш?
