Навіщо Інна в’язала пінетки, вона сама не знала. Доньці було 40, овдовіла два роки тому, а дітей не має. Минулого року знову вийшла заміж. Чоловік був молодшим і хотів пожити для себе. Син давно поїхав до США і повертатися не збирався. Племінники виросли, але були молодими для дітей.
Напевно, просто пряжа гарна попалася. Фарби чарівні, ніжні. Думала собі на жилетку. Прикупила тоненькі спиці, гачок, і почала в’язати. Сама не помітила, як зв’язала маленькі пінеточки, а пряжі он ще скільки. Надвечір був готовий чепчик, а наступного дня зв’язалися штанці та кофточка.
Інна взяла велику коробку з гудзиками, обрала красиві, маленькі, у вигляді крихітних сонечок. Потім пішла у ванну, розвела в тазику засіб для прання вовни і опустила комплект, акуратно прала і зітхала: «Так і помру, не потримавши онуків на руках».
Інна поклала зв’язані речі на розкладене на столі махрове простирадло: «Але ж є десь у світі дитина, якій це потрібно». Вона відкрила ноутбук і почала шукати сиротинці у своєму місті. Почитала. Одяглася і пішла в магазин. Купила ще пряжу, в якій більше блакитних відтінків і знову сіла в’язати.
Зробила набір для хлопчика, а потім нав’язала десять пар пінеток та десять теплих шапочок. Усі вийшли різного кольору. Інна поїхала до сиротинця. “Без сертифікату взяти не можемо, – сказала їй співробітниця, – Ви б краще памперси подарували, весь час потрібні”.
А Інна стояла та плакала. «Добре, — сказала жінка, — оформимо якось. Ходімо зараз нарядимо у Ваші пінетки». Інна брала малюків на руки, цілувала ніжні щоки: «Зовсім крихітки. Їм би маму». На малесенькі ніжки одягала пінеточки, тим, що старше приміряла в’язані шапочки. Потім поїхала.
Чоловік прийшов із роботи пізно, спитав як справи, а вона не знала що відповідати. Обід не готовий, у холодильнику порожньо. «Ось пінетки в’язала сиротам, а там сказали, що памперси потрібні», – сказала Інна і подивилася на чоловіка.
«Добре, – відповів він, – давай варити картоплю, а завтра купимо памперси». Інна дістала каструлю і почала мити овочі. «Не дадуть нам дитину, ми старі, мені 61, і тобі 62», – в голос думала Інна.
– Може й не дадуть, але двері щось не забивають, адже можна домовитися. Приходити допомагати. І пінетки, шкарпетки нав’язати. Стануть в нагоді, – відповів їй чоловік.
-Там є пара, хлопчик та дівчинка, близнюки, світленькі. Їм майже два роки. Я думаю їм підійдуть в’язані костюми, може поки завеликі, але діти ростуть швидко. Пінетки теж будуть, я їх у вигляді кедиків зв’язала, – поділилася Інна.
– Сходимо вдвох, – сказав чоловік. Домовлюся. Відвідуватимемо.
І домовився. Чотири місяці Інна із чоловіком були волонтерами. Інна нав’язала нові костюми та пінетки, на виріст. Близнюки вже звали її мамою, але якось прийшли, а малюків немає.
– Ви уявляєте, їх усиновили, одразу двох. Ми зробили їх фото у Ваших в’язаних костюмах, і того ж дня подружжя подзвонило. Декілька місяців документи готували. Ось сьогодні вранці їх забрали. Ми до останнього боялися, що не захочуть брати двох.
У Інни виступили сльози.
-Ну що ж ти плачеш, – сказав чоловік, – радіти треба.
Подзвонила донька,
-Мамо, ви з татом можете до мене заїхати? Мені потрібна допомога.
-Кран зламався, – запитала Інна, – чи знову сусіди залили?
-Потрібно ліжко зібрати, – відповіла дочка, – приїдете, краще не дзвоніть, а відкрийте своїми ключами.
-Добре, приїдемо.
Вони сіли на свою машину і поїхали. Трикімнатна квартира доньки виблискувала чистотою. З кухні пахло чимось смачним. Інна з чоловіком роздяглися, і одягли капці. Вони сіли на диван, і почали дивитись новини. Несподівано чоловік штовхнув її у бік. Вона підвела голову.
У дверях стояв зять – Діма. У нього на руках сиділи ті самі близнюки, одягнені в пов’язані костюми, і в маленьких в’язаних кедах-пінеточках. Хлопчик тримав у долоні шматочок яблука, а дівчинка з перемазаними щічками хитро поглядала і намагалася яблуко відкусити. Діма посміхався.
-Навіть не знаю, як сказати. Загалом, у вас тепер є онуки. Ми не говорили, не знали, чи вдасться оформити. Зараз Жанна підійде, вона їм варить кашку. Прибігла розчервоніла Жанна.
-Мамо, тату, познайомтеся, це Таня та Володенька. Я їхнє фото побачила. Вони близнюки, як і ми з братом. І пінетки у них точно такі, як кедики, як ти нам в’язала. Пам’ятаєш, на фото, де нам із братом по 2 роки. Я чоловікові показала малечу, а він сказав — забираємо.
Діма опустив дітей на підлогу. Вони побігли до Інни, простягаючи маленькі ручки, і закричали: “Мамо, мамо!” Вона притиснула їх до себе і цілувала, витираючи сльози: «Я не мама, я ваша бабуся».
