Таня чекала на УЗД з приємним хвилюванням: навряд чи сьогодні дізнаються, хто це буде — дівчинка чи хлопчик, але потай вона сподівалася, що, можливо, і скажуть. Ось Людці з бухгалтерії на першому ж УЗД повідомили: хлопчик!
Того ранку вона прокинулася раніше за будильник і заснути вже не змогла. Чоловік був у відрядженні і хвилювався, що пропустить такий важливий момент, але Таня його заспокоювала: нічого, піде потім на друге УЗД, все нормально.
-Може, помиришся з Олесею? – обережно запропонував він учора, коли вони розмовляли по телефону перед сном.
Знав же, що не треба піднімати це питання. І все одно підняв.
З Олесею Таня дружила з дитячого садка. Вони були нерозлучні й називали одна одну близнючками.
Подруги все робили одночасно: Олеся пішла на перше побачення, а через три дні — Таня; Таня вирішила обстригти волосся і зробити каре, і в цей самий момент Олеся сиділа в перукарні й уявляла, як здивується подруга, коли побачить її коротке волосся.
Заміж вони вийшли не в один день тільки тому, що були свідками одна одній на весіллі. І перше, що не сталося одночасно, — це ваг..ність.
— Класно ж буде, якщо разом народимо! — говорила Олеся. — А ви як, коли плануєте?
— Михайло хоче прямо зараз, — зізналася їй тоді Таня.
Незважаючи на те, що чоловік Олесі не горів бажанням так швидко ставати батьком, Олеся його вмовила. І через два місяці вже прибігла до Тані щаслива.
-Я купила нам тести, давай робити. На що побиємося об заклад, що в обох буде по дві смужки?
Олеся помилилася. У неї було дві смужки, а от у Тані – ні. І довго ще не було, два роки минуло, перш ніж Тані вдалося зава.ітніти. Але до цього часу з Олесею вони вже не спілкувалися.
Ні, подруги не сварилися, даремно Михайло говорив, що їм потрібно помиритися. Все вийшло інакше.
Той день Таня пам’ятала й досі. Олеся зателефонувала після першого УЗД: Таня чекала на цей дзвінок, подруги домовилися.
Того дня з самого ранку пішов дощ, сірий і безнадійний. Здавалося, що небо заздалегідь знало, що їх чекає.
Голос у Олесі тремтів, Таня відразу зрозуміла, що щось сталося.
— Підозрюють якийсь порок, — вичавила Олеся.
Звісно, Таня одразу ж вирвалася з дому й поїхала до подруги. Разом вони плакали й разом переконували одна одну, що це ще нічого не означає, що бувають помилки. Бувають же?
Помилки не було. Олесю відправили на додаткове обстеження: зробили аналіз навколоплідних вод.
— Синдром Дауна, — сказала Олеся безжиттєвим голосом.
Чомусь Таня відчувала провину: коли подруга зава.ітніла, а вона ні, Таня заздрила і злилася, вважала це несправедливим. Може, вона своєю заздрістю накликала біду?
Щоб позбутися цього почуття, Таня почала переглядати всі форуми, збирати інформацію, яка допоможе Олесі впоратися з таким ударом.
-У тебе буде чудовий малюк, – переконувала Таня подругу.
Олеся помовчала і відповіла:
-Не буде.
-Що ти маєш на увазі? – не зрозуміла Таня.
-Те, що його не буде. Я не стала тобі говорити, знала, що ти будеш відмовляти… А я не хотіла такого життя. Ні йому, ні собі.
Таня в буквальному сенсі слова втратила дар мови. Вона не знала, що сказати. Вони багато разів це обговорювали і обидві дійшли згоди, що нізащо і ніколи…
А тепер, виходить, що Олеся не просто позбулася дитини. Вона й Тані нічого не сказала.
Не було ніякої сварки чи гучних заяв, вони просто поступово перестали спілкуватися. Таня уникала зустрічей із подругою, вигадувала всілякі приводи та відмовки, і Олеся, зрештою, зрозуміла: перестала дзвонити й приїжджати.
Таня сумувала. І коли побачила омріяні дві смужки, першим ділом захотіла зателефонувати подрузі. Але не подзвонила.
І цього ранку, коли на неї чекало перше УЗД, вона згадала той нещасливий день, але одразу ж відкинула всі спогади — боялася наврочити. З нею такого точно не буде.
Вона зварила каву, хоча чоловік і був проти того, щоб вона її пила – вважав, що вагі.ним каву пити не можна. Але ж він нічого не дізнається. А від одного разу точно нічого не трапиться.
До кави Таня приготувала хрусткий тост, намастила його інжировим варенням і з задоволенням поснідала. Одягла свою улюблену футболку – на щастя, і поїхала на УЗД.
Про ваду серця їй сказали майже відразу: не стали щадити її почуттів і якось по-особливому готувати. Покликали завідуючу, яка побіжно глянула на монітор і сказала:
-Таке не оперують.
Тані здавалося, що вона оглухла. Їй щось говорили, але слова тонули в гуркоті її серця: воно стукало так голосно, так наполегливо, ніби щойно дізналося, що тепер треба битися за двох. Від неї щось намагалися домогтися, але Таня ніяк не розуміла, що саме.
-За вами може хтось приїхати? – нарешті розібрала вона.
Таня похитала головою. Чоловіка не було. Батьки далеко. Їй не до кого звернутися. Але тут же зрозуміла – є…
Олеся приїхала через пів години – з
мокрою головою дивного кольору.
-У перукарні була, – коротко пояснила вона. – Нічого, потім поправлять.
Таня не плакала. Не виходило. Зате Олеся плакала за двох. Таня боялася, що подруга скаже щось на кшталт: я це пережила, і ти переживеш. Але Олеся сказала:
-Зараз складемо список усіх кардіологів і об’їдемо всіх. А якщо знадобиться, і до Києва поїдемо. Не може такого бути, щоб ніхто не зміг прооперувати.
До того часу, коли чоловік повернувся з відрядження, вони обійшли вже половину лікарів. І кожен з них підтвердив: не оперується. І тільки один сказав:
-Зробіть генетичний аналіз. Якщо там усе гаразд, ви можете ризикнути. Але ніхто не дасть гарантій.
Таня вже майже зневірилася. А чоловік ще підливав олії у вогонь:
-Я знаю твоє ставлення до цього, але все ж… У нас можуть ще бути здорові діти. Можуть же?
Напевно, він мав рацію. І лікарі мають рацію. Якщо іншого виходу немає…
-Вихід є завжди, – грубо перебила Олеся. – Навіть не думай. Я знаю, про що кажу.
Вони жодного разу не обговорювали той випадок. Таня жодного разу не запитала, що відчуває подруга. Таня так і не сказала, що засуджувала її і розчарувалася в ній.
— Вибач, — сказала Таня. — Я тоді злилася на тебе, але ж я не розуміла… Тепер розумію. Вибач.
-Нема за що просити вибачення. Завтра у тебе черговий лікар. Подивимося, що він скаже.
Олеся весь час була поруч. І коли всі лікарі відмовилися, знайшла фахівців у Києві та в Дніпрі. Генетичний аналіз показав, що все добре, і один із лікарів погодився на операцію.
-Ось. Я ж казала! – раділа Олеся. – Все буде добре, ось побачиш!
Таня повірила, що все буде добре. А ось чоловік продовжував сумніватися.
-Я не розумію: навіщо все це? Ми могли б народити здорову дитину. Ти хоч уявляєш, як це буде складно?
Вони сварилися, сперечалися, не розуміли одне одного. Народжувати Таня поїхала до Дніпра. Разом з Олесею. Чоловік на той час більш-менш змирився, але сказав, що відпустку зараз взяти не вийде.
Про відпустку він брехав – Таня про це дізналася пізніше. На другий день її дівчинку прооперували, потім ще раз. Тані було не до чоловіка, вона лише надсилала йому сухі звіти. Найбільше вона боялася дзвінка з лікарні. Боялася, що все було даремно. Олеся була поруч, бліда й виснажена, і все ще запевняла, що все буде добре.
— А ти сама як? — запитала Таня. —
Я народжувала, а ти виглядаєш як привид.
Олеся посміхнулася. І ця посмішка осяяла весь світ навколо.
— Не хотіла говорити. Так не вчасно… Загалом, у нас з тобою майже вийшло: через сім місяців і я стану мамою…
Що ж, дива іноді трапляються. Через сім місяців Таня зустрічала подругу на виписці, тримаючи на руках свою крихітну дівчинку.
Дочка погано набирала вагу, і попереду чекала ще одна операція, але найскладніше було позаду.
Чоловік Тані пішов: поки вона шукала лікарів і їздила в інше місто, він шукав розради на стороні. Якби це сталося раніше, Таня засуджувала б його.
Але тепер вона знала: у засудженні немає правди. Ніхто не знає, що доводиться пережити людині, яка робить той чи інший вибір.
