Докори та невдоволення від свого чоловіка Ольга чула щодня. То не допрасувала сорочки, то не встежила, що хліб вдома закінчився, а винна у нестачі грошей. Здавалося, він і забув зовсім, що вона подарувала йому двох дітей, що зараз у декреті і фізично не може покинути все та вийти на роботу. Іноді вона виправдовувалася.
Казала, що зате і в магазин встигли з сином заскочити, і смачний борщ приготувала, і поли намила, але він ніби не чув цих слів, а знаходив нові й нові причини причепитися, залишити її винною. Часто, засинаючи, Ольга захлиналася в сльозах, їй було дуже прикро, що її коханий чоловік перетворився на домашнього тирана.
Він звинувачував її в тому, в чому просто не можна звинувачувати матір з немовлям на руках – що вона не приносить дохід в сім’ю і йому доводиться себе у всьому утискати і терпіти безгрошів’я. Ситуацію було не приховати. Мама Ольги часто по телефону чула заплаканий голос дочки чи розпач. Сину ще не було й півтора року, а їй вже було дуже соромно, що вона з ним.
Звичайно, сором цей був нав’язаний її благовірним чоловіком. Мама запропонувала Ользі посидіти з малюком, щоб вона змогла вийти на роботу раніше. Увечері Ольга зважилася на розмову з чоловіком та розповіла йому про пропозицію мами. Він демонстративно зрадів, ніби давно чекав саме на це рішення, а потім заявив, що вона може копійки заробити.
Дійсно, до декрету Ольга працювала в суді, що звучить дуже вражаюче, але насправді зарплата її не дотягувала навіть до середнього рівня. Це бентежило її вже давно, але робота подобалася, тому міняти її не хотіла. Та й підвищити зарплатню весь час обіцяли. І вона всерйоз зайнялася пошуком нової роботи. Обдзвонила близьких подруг, але результату не було.
В організаціях, де вони працювали, кадри не були потрібні, але від однієї з них вона дізналася, що є інші вакансії з хорошою зарплатою, але потрібно пройти серйозний конкурс, скласти іспит. І Ольга наважилася. Дізнавшись у подруги, що на цих конкурсах запитують і що потрібно вивчити, вона взялася за справу.
Чоловіку про своє рішення вона вирішила не говорити, боялася, що своїми шпильками він в черговий раз знецінить її старання, знищить шанси на перемогу і вона здасться, не спробувавши. Конкурс проходив у три етапи. Перші два етапи вона пройшла добре, а от останній – співбесіда з керівництвом, від якого залежало, візьмуть її на нову роботу чи ні.
У день співбесіди хвилювання охопило її. Вона не могла думати ні про що, все плуталося, руки і ноги тремтіли. На конкурс прийшло кілька десятків людей і всі у строгих костюмах. «Господи, я не маю шансів», — думала Ольга, стоячи біля вікна і чекаючи виклику в зал для розмови. Якась дівчина заговорила до неї та почала питати, чия вона протеже.
З’ясувалося, що за всіх кандидатів, крім Олі, хтось замовив слово. Ольга зрозуміла, що все, що вона робила до цього – ці безсонні ночі – все було дарма, і ніхто її тут не чекає. І надія довести чоловікові, що вона чогось варта і досягла найпрестижнішого місця роботи з високим окладом, танула на очах. Вона йшла в зал настільки впевненою ходою, що, здавалося, якби двері перед нею були зачинені, вона не побоялася б штовхнути її ногою, щоб увійти.
Комісія складалася із дев’яти осіб. Усі з розумними особами навперебій ставили запитання. Хтось намагався завалити та перевіряв пізнання законодавства, хтось цікавився особистим життям та можливістю поєднувати нелегку службу та двох дітей. На будь-які питання вона відповідала без запинки, впевнено і зухвало, начебто це вона їх приймала на роботу і демонструвала, якого рівня майстерність потрібна від співробітника.
Раптом один рожевощокий чоловік років сорока несподівано запитав, яку б зарплату вона хотіла мати. Вона відповіла перше, що спало на думку. Чоловік записав собі щось у блокнот і продовжив спостерігати за тим, як вона справлялася з усіма незручними, іноді дивними, але майже завжди вимагали чіткої розгорнутої відповіді.
Ольга не стала затримуватись тут більше ні на хвилину. Вона йшла з цієї величної будівлі, впевнена, що тут вона більше не з’явиться. Чоловік не знав, де вона була. Це був лише її день, і лише її невдача. На годиннику було три хвилини на десяту, коли, догодовуючи сина ранковою кашею, Ольга відповіла на дзвінок з незнайомого номера.
Незнайомий чоловік повідомив, що її запрошують на ще одну розмову. Вийшло! Голова паморочилася від несподіваного щастя та передчуття чогось нового та світлого у її житті. Вона побігла мити голову і дзвонити мамі, щоб домовитися подивитися за малюком. Ольга виглядала блискуче — струнка, з кирпатим носом і сміливими завитками на волоссі.
Макіяж підкреслював всі її переваги: розумний глибокий погляд, худорляве обличчя з вираженими вилицями, чуттєві губи. Рум’янець був фінальним акордом у її образі, хоча наполегливість і непідробний інтерес обличчя протилежної статі і так вганяли її в фарбу. Вона давно не відчувала такого бурхливого інтересу до своєї персони і вже зневірилася в собі.
Але діалог із керівником такого високого рангу струснув її, повернув у правильне русло. Вона — розумна та приваблива жінка, перед якою відчинені всі двері, і лише їй вирішувати, до якої саме увійти. Ольга провела у кабінеті Єгора Андрійовича понад дві години. Розмова була цікава і зовсім не про роботу.
Здавалося, він хотів дізнатися про неї все, паралельно розповідаючи про себе, про свої досягнення та заслуги. Додому вона просто летіла на крилах щастя, ноги не торкалися асфальту. Дорогою вона забігла на старе місце роботи і подала заяву про звільнення. І їй навіть пообіцяли, що звільнять максимально швидко без відпрацювання.
Увечері, коли чоловік прийшов додому з роботи, він зазвичай почав задирати Ольгу. Вона спокійно відповіла, що звільнилася зі старої роботи, і знайшла іншу. Чоловік зненацька замовк. Могло здатися, що він навіть засмутився, що у дружини так вдало все склалося. Можливо, тепер у нього не буде приводів посміюватись і чіплятися.
Можливо, вона складе конкуренцію йому і за професійним успіхом, і за рівнем зарплати, але Ользі було байдуже. Вона відчувала справжню ейфорію своєї перемоги. За кілька днів Ольга вже вийшла на нове місце. Новий колектив, нові завдання, нове життя. Все це купою закрутило Ольгу в одну мить.
Єгор Андрійович був найголовнішим із низки її керівників, але вона була спокійна при звуку його імені. З ним вона точно домовиться, якщо треба. А він, своєю чергою, не забував про співробітницю, яку прийняв на роботу зовсім недавно. Він викликав її до кабінету з кожного можливого приводу. Але Ольга розуміла, вона подобається йому, він хотів спілкуватися з нею, розпливався в усмішці, коли бачив її, проходячи коридором.
Йому подобалася присутність цієї жінки у його робочих буднях, а вона купалася в його увазі і потихеньку виростала із зашуганої, вічно виправдовується дівчинки в впевнену левицю. Він почав їй писати. Писати багато і часто, намагаючись впровадитись у її життя якнайглибше, щоб відчувати кожну її думку, знати кожен рух. Працювати було неможливо.
Він займав її час. Іноді інші співробітники щось питали у Ольги, а на її обличчі завжди горів загадковий рум’янець, і вона з усім своїм розумним виглядом відповідала щось не зовсім зрозуміле, але обіцяла все уточнити. Рівень напруги зростав з кожним днем. Відвертість листів це підігрівала. Це просто не могло далі так продовжуватись.
Але після роботи Ольга, як і раніше, бігла додому до своїх дітей та чоловіка. І Єгор Андрійович пішов у наступ. У чергову зустріч у кабінеті він запропонував Ользі вийти за межі робочих буднів та побачитись у неформальній обстановці. Вона, звичайно ж, відмовила. Не ставши навіть слухати відповідь свого боса на її різкий випад, Ольга демонстративно вийшла з кабінету, гучно цокаючи підборами.
Цей прийом вона майже забула у шлюбі, але в юності він часто був містком для виконання чоловіком будь-якого її бажання. І справді, результат не забарився. Її зітхач зміг стримати себе рівно до наступного ранку. “Я не можу так. Що ти зі мною робиш? Всі думки зайняті лише тобою! Відповідай мені. Ресторан означає ресторан», – написав він їй.
Ользі подобався цей чоловік, але ще більше їй подобалося, що вона зводить його з розуму. Їй була потрібна ця терапія, як повітря. Вона повертала її до життя, давала цей необхідний кисень. Того дня вона лише написала йому: «Я подумаю. І давай трохи попрацюємо, бо мене скоро звільнять за невиконання посадових обов’язків».
Окрилена своїми успіхами на любовній ниві, вона перестала думати про наслідки, щось приховувати, і вдома часто залишала телефон на найвиднішому місці. Чоловікові до неї немає справи, останнім часом він якось поринув у себе: начебто не дошкуляв її своїми докорами, але й не радів її успіхам. Так, просто був десь поряд.
Цього вечора вона була захоплена виробами зі старшою дочкою. Аж раптом з іншої кімнати з розлюченим виглядом і червоним обличчям вбіг чоловік з її телефоном у руках. Вона побачила, що на екрані було відкрито листування чату з Єгором Андрійовичем. Так, вона була настільки впевнена в байдужості чоловіка, що не видаляла ці повідомлення.
А іноді перечитуючи їх, ловила себе на думці, що їй це приносить задоволення. Пароль на телефоні Ольги був, але був настільки простим і очевидним, що його знали навіть діти. У той момент перед очима жінки промайнуло все, що було в них із чоловіком життя, а було, справді, багато хорошого.
Як вони подорожували різними місцями, як раділи народженню донечки, чекали синочка, як разом вирішували проблеми та шукали виходи з найскладніших ситуацій, як раділи вихідним дням та можливості погуляти за ручку по набережній. Багато чого. Вона знала, чоловік не пробачить зради. У родині його батьків, бабусь та дідусів зрад не було.
Він був упевнений, що у його сім’ї їх також не буде, але зради ж і не було. Так, флірт. Це розуміла лише вона. Але як йому пояснити? Як довести, що вона не винна перед ним? Ольга знову повернулася в стан тієї розгубленої дівчини, яка вічно виправдовується. Вона не знала, що буде далі, але, дивлячись в очі чоловіка, розуміла, що нічого доброго.
Олексій кинув телефон дружини на диван і лише запитав: «Чому?». Не чекаючи відповіді, він швидко одягнувся і вийшов із квартири, голосно грюкнувши дверима. “Він більше не прийде”, – ця думка блискавкою промайнула в її голові, і в одну мить усередині стало нестерпно порожньо, а може, все ж таки вона була не права, коли думала, що байдужа йому?
У важкий, кризовий період життя їхньої сім’ї, замість того, щоб бути мудрою жінкою і всіма силами зберігати стосунки, вона кинулась на всі тяжкі і готова була піти на зраду. Готова була, але ж не пішла. Вона вирішила точно — завтра покінчить всі стосунки з босом і більше собі цього ніколи не дозволить.
Але це буде завтра, а як діяти зараз, як повернути чоловіка, як розповісти йому, що нічого не було і що він їй, як і раніше, дорогий? Вона доробила вироби з донькою, погодувала дітей вечерею і поклала спати. Його все ще не було. На дзвінки він не відповів. Батькам чоловіка дзвонити не хотілося — ще невідомо, що він їм розповів.
Вночі вона не могла заснути і ближче до світанку почула шум у замку. Вона схопилася з ліжка, поспіхом накинула халатик і, трохи поправивши зачіску, вийшла його зустрічати. Він увійшов спокійний, неквапом роззувся і попрямував до неї. «Поговоримо?» – сказав Олексій і взяв Ольгу за руку. Вона покірно кивнула, і вони пройшли до кімнати.
Чоловік визнав, що був неправий, вибачався і запропонував почати все с початку. Ольга, яка звикла до чоловіка, який практично ніколи не виражав своїх почуттів, була вражена цими словами, які зміг знайти її коханий чоловік. Вона кинулася йому на шию і заплакала. Хвилину тому вона думала, що втратила чоловіка і зруйнувала сім’ю.
Зараз вона відчувала абсолютне щастя, і її серце забилося з новою силою. Наступного дня Ольга прийшла на роботу раніше, ніж звичайно, і відразу зайшла до боса. Вона заявила, що це все було помилкою, а він лише наказав підготувати звіт. Він подивився на неї так глибоко і чуттєво, що у будь-якої іншої жінки серце пішло б у п’яти, але в серці Ольги це вже не озвалося. Вона більше не хоче грати в такі небезпечні ігри…
