— На мені і так все! Куди вже більше? — Алла була обурена.
Чоловік нічого не відповів. Він, як завжди, вважав за краще «сховати голову в пісок» в надії, що все само собою якось владнається.
Зазвичай проблеми вирішувала Алла. Вона працювала віддалено, вдома на комп’ютері. Графік вільний. Зарплата спочатку була невелика, потім Алла підвищила кваліфікацію і зарплата зросла.
Стала отримувати значно більше за чоловіка. На її гроші виплачувався кредит на машину, оплачувався відпочинок, купувалася побутова техніка, одяг. Потім декрет.
Алла, практично «не знижуючи обертів», виносила і народила дитину. Виснажувалася, звичайно, але дуже не хотілося втрачати хороший дохід.
Малюк пішов в ясла. Стало легше, і Алла «на радощах» впряглася ще більше. Крім того, тепер потрібно було оплачувати і самі ясла. Це був не звичайний заклад, Алла його ретельно вибирала. Для своєї дитини їй хотілося все найкраще. Чоловік, як завжди, довіряв у цих, та й у багатьох інших, питаннях дружині.
Весь цей час вони жили в окремій квартирі, яка дісталася Аллі від бабусі. У чоловіка, Артура, своєї житлової площі не було. До того, як вони одружилися, він жив з мамою і племінницею, дочкою його старшої сестри.
Сама сестра три роки тому пішла з життя. Так вийшло. І це дуже «підкосило» матір Артура, Валентину Юріївну. Її здоров’я погіршилося, почав часто підвищуватися тиск до величезних цифр.
До того моменту, як Артур одружився з Аллою і виїхав, племінниця вже вчилася в інституті і була цілком дорослою. Однак у неї було своє життя, окреме. Вона гуляла з подружками, їздила в поїздки, зустрічалася з хлопцями, ні в чому собі не відмовляла і вдома майже не бувала.
Валентина Юріївна з усіма своїми питаннями і проблемами зверталася до сім’ї сина. Точніше, до Алли. Тому що від інших не було абсолютно ніякого сенсу. Однак Марійці — онучці, допомагати не забувала: оплачувала всі її бажання. Адже вона сирота, дочка народила її поза шлюбом. Там була темна історія, свекруха Алли не любила говорити на цю тему. Воно і зрозуміло: чого було хорошого в усьому цьому?
Так і жили. Все було нормально, поки Валентина Юріївна не «загреміла» в лікарню. Наслідки сильного стрибка тиску були дуже серйозні. Вона злягла. У лікарні за три тижні її більш-менш підлікували, проте жінка все ще залишалася лежачою хворою. І ніяких прогнозів лікарі не давали.
Артур, як завжди, самоусунувся, надавши дружині вирішувати ці проблеми.
— Жінки краще в цих питаннях розбираються, — розвів він руками.
— У яких питаннях? — здивувалася Алла.
— Ну… догляд за хворими… там, реабілітація… — задумливо промовив Артур і почухав потилицю.
— Я дизайнер! А не медик. І розбираюся в цьому не більше за тебе, — зітхнула Алла. — Гаразд. Поїду, послухаю, що скаже лікар.
Свекруха Аллу недолюблювала. Між ними було дипломатичне перемир’я. Спочатку вони сварилися і навіть сильно. Але потім якось вирішили не загострювати розбіжності, тим більше, що жили не разом.
Кожна з жінок, і Алла, і Валентина Юріївна, були багато з чим не згодні, проте вони не висловлювали це вголос.
Алла терпіла свекруху з ввічливості та поваги. Свекруха терпіла Аллу, тому що вона була чудовою дружиною Артуру і таку, як вона, треба було ще пошукати. Крім того, вона розуміла, що син, як годувальник, м’яко кажучи, «не дуже». І весь дохід йде від невістки.
Онука вона бачила рідко. То тиск у неї піднімався, то головні болі. І, як на гріх, саме тоді, коли потрібно було пару годин посидіти з малюком. Тому розраховувати на допомогу свекрухи Алла ніяк не могла.
Однак тепер усі розраховували на допомогу Алли. Вона забрала Валентину Юріївну з лікарні (вона ж працює вдома, може відлучитися в будь-який момент, а Артура на роботі не відпускають просто так) і привезла до неї додому. Було вирішено, що на деякий час син з родиною оселяться у Валентини Юріївни, щоб допомагати.
Поселилися. За три тижні Алла схудла так, що стала виглядати, як вішак для одягу. Якимось чином, примудряючись справлятися зі своєю роботою, вона ще й доглядала за свекрухою. Варила бульйони, перетирала овочі та фрукти і годувала Валентину Юріївну з ложечки, мила, перевертала.
Марія, улюблена онука, зморщивши носик, щоразу тихо прокрадалася до своєї кімнати і не виходила до самої ночі, сиділа, як мишка, аби її не «запрягли» допомагати. А вранці в інститут. А потім гуляти. Життя не стоїть на місці. Бабуся — це бабуся, а вона тут при чому?
Чоловік теж мало допомагав. Алла намагалася апелювати до його совісті:
— Це ж твоя мати! Допоможи хоч. Мені одній важко!
— Я… ну не можу я… Це жіночі справи, — як завжди, бурмотів Артур. — Я в магазин сходив, продукти купив. Що ще треба?
Жіночі справи були дуже серйозні. Валентина Юріївна на поправку не йшла, бурчала, злилася на Аллу, сина і всіх підряд. Капризувала і часто говорила те, що, на думку Алли, не стала б говорити до хвороби. Алла дізналася про себе багато нового.
Виявляється, (на думку свекрухи) Аллі невимовно пощастило отримати хорошу освіту і знайти таку хорошу роботу. Сиди собі вдома, чай попивай, та в комп’ютер тикай там щось. А гроші платять чималі. Дуже чималі.
А Артурчик — нещасний хлопчик. Йому не пощастило. З навчанням у нього якось відразу не клеїлося. Вчителі погані траплялися. Потім в інститут не вступив. Теж просто не пощастило.
Валентина Юріївна «затягнула тугіше пояс» і взяла кредит на освіту сина. Але він навчався абияк, байдикував і прогулював. Пару разів ледь не вилетів з інституту.
Незважаючи на те, що навчався він платно, вчитися там все одно було потрібно, і прогули теж були неприпустимі. Скільки було пошкоджено нервів, перш ніж «хлопчик» отримав заповітний диплом. А все тому, що ще в школі у нього були погані вчителі, — вважала Валентина Юріївна.
А тут ще старша дочка: хворіла, потім її не стало. Мати розривалася, намагаючись вижити і витягнути дітей. І онука школу закінчувала, теж потрібно було думати про подальшу освіту.
Слава Богу, Марійка (розумниця) вступила сама, на бюджет, чим безмежно пишалася, і що доводило (на думку свекрухи) важливу роль поганих і хороших вчителів. Марія вчилася в кращій школі. Тоді ще дочка оплачувала її.
Алла в сто перший раз вислуховувала все це і розуміла, що більше так не може. Всі молодці. Всі. Крім неї. Адже їй просто пощастило.
«Так, пощастило… Особливо з чоловіком, — сумно думала Алла, — Що я в ньому знайшла? Де були мої очі і мій розум?» Вона все частіше думала про це. Одного разу вона запропонувала Артуру найняти доглядальницю для матері, а самим переїхати назад у свою квартиру.
— Доглядальницю?! — здивувався чоловік, — Ну… це дорого взагалі-то… Я не потягну… Ти дивись сама. Якщо тобі треба, наймай, тільки сама і оплачуй.
У них з Артуром з давніх-давен існувала домовленість: він оплачував комунальні платежі, купував основні, найнеобхідніші продукти. Алла — все інше. Тому й доглядальницю наймати, природно, потрібно було на гроші Алли.
«Це і їжаку зрозуміло, — злилася жінка, — Однак як це було сказано! Я що, всім зобов’язана? Ні вже, товариші, ви зовсім знахабніли. Я ще жити хочу. А зараз я стала схожа на свою тінь. І нікому до цього немає діла…»
У якийсь момент жінка зрозуміла, що більше не може. Не може і не хоче. Одного дня, сказавши свекрусі, що йде в магазин, вона ганебно втекла, захопивши по дорозі сина з садка, і приїхала до своєї квартири.
«Як добре… — думала Алла, лежачи на своєму величезному двоспальному ліжку і дивлячись у стелю, — Я вдома! Нічого не хочу. Тільки лежати. Як же я втомилася…»
Вона покликала малюка Рому вечеряти. Вони їли, і Алла думала про те, що там, у будинку у свекрухи, напевно її вже шукають. Вона не кинула літню жінку напризволяще. Вона її нагодувала, переодягла і через, приблизно годину-півтори, мав повернутися з роботи Артур, як зазвичай.
Йому Алла написала записку, в якій говорилося про те, що вона не хоче і не може так більше, і тому йде. А Валентині Юріївні вона бажає якнайшвидшого одужання. І просить передати, щоб не ображалася на неї…
А телефон Алла вимкнула.
Артур примчав того ж вечора. Алла не пустила його навіть на поріг. Поговорили прямо через відчинені двері. Говорити було ні про що. Чоловіка не хвилювала сама Алла і чому вона пішла. Він не говорив про любов до неї або до сина. Він турбувався тільки про те, що буде робити без неї.
— Раджу тобі все ж найняти доглядальницю. Професійний догляд, знаєш, він навіть кращий, — задумливо промовила Алла. — І так. Я подаю на розлучення. Не хочу бути робочою конячкою, на якій всі їздять. Бувай.
Артур пішов ні з чим. Телефон Алла, звичайно, потім увімкнула: адже могли зателефонувати з роботи.
Дзвонила Валентина Юріївна. Просила повернутися, не кидати її і Артурчика. Вибачалася за свої слова, за те, що так невдячно ставилася до неї. Однак в її голосі проглядалися зарозумілі нотки. І звучало це так, ніби, мовляв, давай швиденько пробачай нас і повертайся до своїх обов’язків.
Алла пояснила, що нікому нічого не винна. І у Валентини Юріївни є син. А ще онучка Марійка-розумниця. Ось вони-то і повинні брати найактивнішу участь в її житті, адже вони багато в чому їй зобов’язані. Свекруха кинула трубку.
Розлучення відбулося.
Ось так несподівано Алла стала незаміжньою жінкою. І, як виявилося, нічого не змінилося. Зовсім. Як робила все сама, так і продовжувала робити. Тільки турбот стало менше. І вона була вдячна цій нагоді, яка допомогла їй відкрити очі на ставлення до неї колись близьких людей.
А Валентина Юріївна пішла на поправку. І в цьому чималу роль зіграла хороша доглядальниця, яка не тільки грамотно доглядала за жінкою, але й займалася з нею спеціальними реабілітаційними вправами.
Артур просто знайшов підробіток («виявляється, так можна було!» — сумно посміхнулася Алла, дізнавшись новини від Марії, яку випадково зустріла) і зміг найняти доглядальницю. А до цього, до речі, до доглядальниці — Марія допомагала бабусі. І годувала, і доглядала. Виявилося, що вона все це вміє і може. І все у них добре склалося.
«Ось. Всім на користь пішло, — розмірковувала Алла, виконуючи чергове замовлення, сидячи за комп’ютером, — Що я їх усіх зі своєї шиї скинула. І мені на користь: надалі розумнішою буду…»
Спеціально для сайту Stories
