Надія зупинилася навпроти перукарні. У вікні, що світилося, вона побачила доньку її доброї знайомої – Поліна була вже майстром.
“- Зайти, чи що, – подумала Надія Петрівна, – треба ж якось підготуватися до заходу.”
– Вітаю, тітко Надю! Підстригтися вирішили?
– Зважилася, Поліночко… записатися, напевно, треба?
Поліна крутилася навколо клієнтки:
– Можу просто зараз, якщо почекаєте хвилин десять, я вже закінчую.
– Добре, мені поспішати нікуди.
Надія давно на пенсії, щоправда, кілька років працювала, а нещодавно сказала сама собі: “досить”, і звільнилася. Тепер її товариство – кішка Сімка, онуки, що зрідка забігають, та спогади.
Дочка із зятем вічно роботою зайняті. Є дві хороші приятельки, з якими поговорити можна, а решту часу – одна. А те, що стрижку вирішила зробити, так це через зустріч з однокурсниками. Стільки років не зустрічалися, а тут знайшлася одна ініціативна, вирішила зібрати всіх. Та тільки народу після випуску поменшало більше ніж наполовину.
– Тітонько Надю, сідайте, – покликала Поліна, яка звільнилася, – спритна, симпатична двадцятип’ятирічна дівчина.
– Поліночко, ти мене не надто коротко, щось на кшталт каре.
– Зробимо, не переживайте. Слухайте, а може підфарбуватися?
– А давай! Заради такого випадку.
– А який у вас випадок? – поцікавилася дівчина.
– Зустріч з однокурсниками.
– Так вам зачіску треба зробити. І на манікюр погоджуйтеся, раптом там своє старе кохання зустрінете, – пожартувала дівчина.
Надія раптом якось посвітлішала обличчям, в очах з’явилися теплі промінчики.
– Так, Поліно, була колись і я молода, ось також щебетала, закохана була…
– Ой, тітко Надю, розкажіть, кого кохали, хто він, де він зараз…
– Не тільки я, майже півгрупи дівчат у нього закохалися. Звали його Леонід, і прийшов він до нас у технікум на другому курсі. У нього батько військовий, його в наше місто направили, ну і сім’я разом із ним.
Льоня світловолосий був, трохи вищий за середній зріст, одягнений добротно і модно на ті часи. Із хлопчаками нашими швидко здружився, ну, а дівчата відверто оченят з нього не зводили.
І ось тоді вперше я задумалася про те, як одягаюся. Я дівчина спортивна була, на мені все добре сиділо, але модною мене не назвеш. А ось Маргариті з моєї групи рівних в одязі не було, мати в неї на підприємстві роздрібної торгівлі працювала, ось і одягала доньку.
Зовнішністю Рита не виділялася, але модними платтячками привертала увагу.
Але так вийшло, що обійшла я всіх суперниць, зокрема й модну Маргариту, вийшло в мене подружитися з Леонідом.
– І у вас кохання почалося? – запитала нетерпляча Поліна.
– Почалося. Ще яке кохання! Скоро іспити, а ми з Льонею щовечора допізна гуляємо. Ну, і догулялися… усе в нас трапилося, Льоня був моїм першим, – вона глянула на Поліну і зніяковіла, – вибач, не треба було такі подробиці…
– Та годі, тітко Надю, ми ж із вами дорослі люди…
– Але спершу ми з Льонькою домовилися, що одружимося після технікуму, навіть із його батьками познайомилася.
Ну і ось, весна, черемха цвіте, у мене кохання; я не ходжу, а як на крилах літаю. Навіть не помічаю, що дівчата з мого курсу із заздрістю на мене дивляться. Єдине, що мене пригнічувало, як я одягаюся: хотілося що-небудь нове купити, та тільки дефіцит був на хороші речі.
І ось відправили мою маму на курси двотижневі до столиці. А коли вона повернулася, пам’ятаю, привезла мені сукню нову і босоніжки – на що грошей вистачило, те й купила.
Вгадала мама з розміром: і сукня підійшла, і босоніжки на платформі. Босоніжки були з джинсової тканини, або щось під джинсу: синенькі такі, а з боків квіточки яскраві вишиті. Зараз, може, це й смішно, а тоді модно було.
Висока платформа незвична була для мене, мама сказала, що треба походити трохи, щоб звикнути. Ось я і вирішила оновити їх: пішла на побачення з Льонею в нових босоніжках.
Іду вулицею, ми в приватному секторі жили, кругом у палісадниках черемха, як сніг, запах голову кружляє. А в мене голова не від запаху, а від кохання паморочиться. І раптом бачу, поруч із зупинкою, під черемхою, мій Льоня з Ритою цілується…. Зупинилася я, ноги, немов у землю вросли, здавалося, небо потемніло…
– І що далі? Що ви їм сказали? – запитала Поліна, слухаючи розповідь Надії.
– Сказала?! Я нічого не сказала, я підбігла і Ритку відтягла, Льоня навіть отямитися не встиг. Але тут босоніжки мої нові підвели мене: нога підвернулася, і я почала падати, а за собою і Ритку потягнула, звалилися обидві.
Ритка верещить на всю вулицю, а я все одно її не відпускаю, якщо вже впали, вирішила всю злість на ній зігнати… ой, як згадаю, соромно мені досі… Треба ж, так зірвалася я… Загалом, Льоня сяк-так розтягнув нас.
Ритка реве, сукня на ній брудна, туш потекла, та й я не краща, на ногах стояти не можу, довелося босоніжки зняти. І тут Льоня мій сказав мені так, наче вдарив:
– Істеричка якась, не буду я с тобой одружуватися.
Ось так! Виходить, що я винна залишилася. Учора ще одружитися обіцяв, а сьогодні з іншою цілується на моїх очах, та ще й істеричкою обізвав. Ну так, тепер розумію, не треба було кидатися на Маргариту, некрасиво все це…
Прийшла я до тями, і така ненависть до нього з’явилася: через обман, через ревнощі, через несправедливість. А він узяв Ритку під лікоть і пішли вони в бік її будинку. А я до себе пішла босоніж, плакати не могла і від того ще гірше на душі було…
Стільки років минуло, а черемха біла мене й досі не тішить.
Іспити я абияк склала, хоч і вчилася добре; весь цей час за Льонею бігала, хотіла поговорити – прикро мені було. Але він і дивитися не хотів у мій бік. А потім дізналася, що з Маргаритою дружить. Місяця за три слух пройшов: одружиться з нею.
І тоді поїхала я з міста в чуже селище працювати, щоб нічого не знати й не чути про них. За три роки повернулася, на той час Леоніда і Маргарити в місті не було, одразу після весілля поїхали разом із батьками, і мати Рити теж поїхала, тож досі нічого про них не знаю.
А тут Люся, яка нас, тих, хто залишився, збирає, сказала, що має бути і Маргарита на цьому вечорі, спеціально приїде заради такої нагоди.
– Тітонько Надю, а чоловік її, Леонід, буде?
– Не знаю, Поліночко, може й буде.
– То ви заради нього вирішили зачіску змінити? – обережно запитала Поліна.
– Як тобі сказати, все разом: і виглядати хочеться краще, і показати Маргариті, що теж за модою стежу, не перетворилася на мотлох. І щоб на нього, не соромлячись, дивитися. А взагалі, для себе, щоб самій приємно було.
– Ой, тітонько Надю, та я з вас красуню зроблю, хоча ви й так симпатична.
***
Тиждень пролетів, як один день. Надія була на вечорі, як сказали однокурсники, чарівною. Були здебільшого дівчата (із сивиною, що пробивається, зі зрадницькими зморшками, але все одно – дівчата). Ще блиск в очах і ті самі розмови.
А ось чоловіків майже не було, багатьох уже давно немає. Прийшли тільки Георгій і Володимир. Загалом картина звична: середня тривалість життя наших чоловіків, на жаль, невелика.
Маргарита прийшла одна – змінилася, розповніла, але така ж модна. Надія спочатку з нею стримано привіталася, а потім Маргарита сама підсіла до неї.
– Пам’ятаєш, мабуть, досі, як Льонька тебе кинув? – запитала вона.
– Досадити мені хочеш? Не старайся, не вийде, все бур’яном поросло, тож не бійся, зачіску тобі не зіпсую. Та й тоді… досі шкодую, що зірвалася…
– Ой, та годі! А сама, мабуть, сподівалася побачити його, – Маргарита усміхнулася, – я б і сама хотіла подивитися, тільки багато років не знаю, де він і що з ним.
Надія насторожилася і дуже здивувалася, адже вона вважала, що Рита заміжня за Леонідом.
– Одружилися ми тоді, – продовжувала Маргарита,- півроку прожили і розлучилися. Батьки сказали, що ми характерами не зійшлися, а я, думаю, не любив він мене. Та й тебе, Надю, не любив.
Для Надії розповідь Маргарити стала одкровенням: вона-то все життя вважала, що разом вони, а тут, виявляється, давним-давно сім’ї немає.
Рита потім заміж за іншого вийшла, а Леонід знову поїхав із батьками в невідомому напрямку, де живе, з ким живе, чи живий, ніхто не знає.
Додому Надя поверталася в сутінках. Біля під’їзду, на лавці, сидів Микола Захарович, її знайомий. Познайомила якось колишня товаришка, от і прилип цей Микола. Сидить зараз із тюльпанами в руках. Наді він ніколи не подобався, але вона часто вмовляла себе змиритися і пустити людину у своє життя. До того ж багато років одна живе, чоловіка давно на світі немає.
А тепер з’явився шанувальник, і є шанс об’єднатися і не нудьгувати вечорами. “У твоєму віці не кожній так щастить, щоб вдівець тебе запримітив і терпляче на милість твою чекав”, – казали їй подруги.
Вона знала, що не шукатиме Леоніда, знала, що все в минулому. Але знала вона й інше: проросло кохання до цього мінливого Леоніда, хай йому грець, глибоко в серці, так проросло, що тільки викорчовувати треба.
А може і не любов це зовсім, а образа, що зачаїлася, яку вона тоді висловити Леоніду не встигла. Якби не Риті у волосся вчепилася, а йому свою образу словами виплеснула, може, і легше було б. А так вийшло, що навіть не поговорили, недомовленість якась вийшла.
– Ходімо, Миколо, чаю поп’ємо, – запропонувала Надія.
Микола Захарович підскочив, як хлопчисько, зрадів, Надію такою ошатною ще не бачив.
Удома Микола Захарович усе засмучувався, що торт не купив.
– Не метушись, у мене тут усе просто, по-домашньому, – заспокоїла господиня.
Вона дивилася на Миколу, розуміючи, що подобається йому, може навіть, окрім неї, нікого й не бачить навколо. “Чому так, – думала Надія, – хто нам біль заподіює, того ми в серці все життя бережемо, а хто душею тягнеться, хто життя своє пов’язати з тобою хоче, того відштовхуємо”. Але відповіді так і не знайшла.
А за вікном знову цвіла черемха, аромат її розносився по окрузі. І Надія, хоч і багато років була байдужою (напевно, зрада Льоні вплинула, коли побачила вона його з Ритою біля черемхи), але цієї весни вперше замилувалася її цвітінням. Легко якось стало, і життя, незважаючи ні на що, здалося прекрасним.Спеціально для сайту Stories
