— Господи, та у нас своїх троє!
Настя важко сіла на диван. Схопилася за голову. Федір похмуро, з-під лоба подивився на неї.
— То що мені тепер робити? У дитячий будинок її відвезти? Василь мені все ж таки братом був…
— Братом! Ти коли востаннє бачив цього свого брата? Років десять тому? Він і з’являвся до тебе тільки коли щось було потрібно…
Настя вже трохи зменшила тон, і Федір всередині себе перевів дух. Не хотілося через силу все робити… Лаятися. Та й розумів він, що турбота про Софію ляже саме на плечі дружини. А так…
Тітка Настя добра. Гучна, звичайно, і гаркнути може, і навіть огріти чимось, але не зі зла… А повз біду не пройде.
— Настя, ну скажи, що мені робити було? Я ж дядько, рідний дядько. Близький родич. А вона…
Федір кивнув на маленьку дівчинку, яка як зупинилася на порозі, так і стояла…
— Вона до чого?
— Та зрозуміло, що дитина ні до чого… Ховати коли будуть?
— Завтра. Поїду зранку.
— Ну, чого очима кліпаєш. Іди сюди, знайомитися будемо.
Дівчинка несміливо зробила крок вперед. Крок, потім ще крок. Настя не витримала, підхопилася, сама підійшла до неї.
— Ну, що ти, як нежива? Давай, допоможу пальто зняти.
Настя вправно розстебнула ґудзики, стягнула з дівчинки пальто, потім величезну кофту, видно відразу, з чужого плеча, а потім ахнула…
— Господи… На чому ж душа тримається? Шкіра та кістки… А це що?
Настя повернула дитину до світла і закам’яніла. Подивилася на чоловіка. Той подивився на дитину.
Софія залишилася в тоненькій сукні з коротким рукавом. Руки були суцільно вкриті синцями. Настя відтягнула комір сукні, заглянула на спину і закрила рот рукою… Постояла так. Потім ніби прокинулася:
— Федоре, лазню, швидко! Мишко, а ну йди сюди!
З кімнати виринув Михайло.
— Що, мамо?
— Біжи до Василівни. Скажи, що треба одягу якогось на дівчинку ось… Може є що старе.
— Я зрозумів, мамо. Чув все.
— Ну, а якщо чув, чого ще тут?
Мишко рвонув за двері, на ходу натягуючи куртку. Вони з хлопцями і підслуховували, і підглядали. Жарт, чи не жарт, в їхню сім’ю може затесатися така малеча, та ще й дівчинка.
А потім, як побачили, що мама синці розглядає, так відразу вирішили їй у своїй кімнаті перегородку поставити. Нічого, вони потісняться, зате мала завжди під захистом буде, і більше ніхто її не чіпатиме.
Хлопчаки відразу забули про свої підступи, які зранку вигадували, щоб приблуді життя не здавалося солодким, і взялися до справи.
Мишко приніс не тільки цілу сумку ганчірок, а й привів із собою Василівну. Точніше, він не зміг від неї відв’язатися, і вона прийшла сама.
Василівна довго ахала над безглуздим життям Василя, потім сказала:
— Ти б у голову їй заглянула. Хто знає, які комахи, не виведеш потім.
Софія весь цей час, поки навколо неї була метушня, так і стояла посеред кімнати. Вона мовчала, ніби все, що відбувалося, її зовсім не стосувалося. Настя ахнула, кинулася до дівчинки, розібрала волосся на проділ і вилаялася, як сільський чоловік.
Підняла криво заплетену косичку, зітхнула. Волосся гарне… Ой, як шкода.
— Софіє…
Дівчинка підняла на неї перелякані очі.
— Софіє… Волосся треба стригти. Зовсім… Ти не переживай, воно швидко відросте. А я тобі ось, дивись, яку гарну хусточку дам…
По брудних щоках дівчинки покотилися сльози. Настя і сама мало не плакала, поки шматувала коси. Федір зайшов, побачив, що відбувається, тільки крякнув.
Як тільки Настя і Софія пішли в лазню, з кімнати хлопчаків показалася голова Андрія, найстаршого. Йому було вже дванадцять, і він керував братами. Мав у них авторитет, але не зловживав ним.
Федір увійшов до кімнати і остовпів.
— Та ось… Хочемо шафу розгорнути, щоб кут цей відгородити. Ну, щоб жити їй. Вона ж дівчинка. А він важкий.
Федір шмигнув носом, надмірно суворим голосом сказав:
— Годує вас мати, годує, а толку ніякого. Утрьох шафу посунути не можете! А ну, взялися!
— Тату, а спати вона на чому буде?
Федір почухав потилицю.
— Треба щось купувати, виходить…
— Тату, а давай мені поки розкладачку, ти ж знаєш, я на ній спати люблю, а їй моє ліжко поставимо? Мені воно вже майже мале, а їй саме те, вона ж маленька…
До приходу Софії та Насті з лазні, у хлопців і Федора було майже все готово. Ну, постіль треба було застелити, та, може, килимок якийсь для краси, але це вже Настя сама.
— З легким паром.
— Ой, дякую. Втомилася, сил немає. Софія наче води не бачила, та й мила теж. Від усього, шарахається… Зараз трохи відпочину, буду вас годувати. А потім будемо думати, де Софія спатиме.
Дівчинка помітно покращала. Худенька, смішна в квітчастій хустці, але очі великі, вії пухнасті…
— Так, ходімо, щось покажу…
Настя здивовано подивилася на чоловіка, але встала. Він відсунув завісу в кімнату синів. Це була найбільша кімната, куди хлопчиків поселили, як тільки Михайлу виповнилося три. У батьків була маленька спальня, і ще одна велика кімната відразу була і залом, і передпокоєм, і кухнею.
Настя побачила перестановку, замовкла. Подивилася на синів.
— Самі, чи тато підказав?
— Самі… Хороші хлопці у нас, Настя…
Софія не просто їла. Вона хапала їжу так, ніби її не годували цілу вічність.
— Так, Софіє… Досить… Буде погано. Ти зараз відпочинь, не переживай, у нас вистачає їжі. Все добре…
Софія з жалем проводжала поглядом тарілку і ніби здулася… Ніби в одну мить втомилася.
— Ходімо, покажу тобі твоє ліжко.
Здавалося, що дівчинка навіть не встигла лягти, як уже заснула.
— Федоре, дістань наливки.
Федір здивовано поглянув на дружину. Вона взагалі не пила. Якщо на великі свята ковточок. Але мовчки пішов за наливкою. Налив їй і собі.
Настя одним ковтком осушила чарку. Федір рот відкрив і свою чарку поставив. А Настя подивилася на нього і сказала:
— Якби твій Василь був живий, то я б його сама, ось цими руками…
Федір опустив голову. Він би і сам його …
Василь народився, коли Федору вже було чотирнадцять, і в принципі, ніхто вже поповнення не чекав. Бабця прийшла, подивилася на новонародженого і не доторкнулася навіть.
Федір пам’ятає, як мати кричала на неї, виганяла. А бабі було байдуже. Вона ходила по дому і бурмотіла щось.
Федір, хоч і був уже дорослий, але бабу боявся, як вогню. Усі в селі говорили, що вона чаклунка. Ні, Федір, звичайно, розумів, що ніяких чаклунок не буває, але все ж…
Мати втомилася кричати на бабу. А та раптом зупинилася і сказала:
— Піду з життя завтра. На похорон цього візьми.
Вказала на немовля.
— Ще чого не вистачало!
Баба подивилася на неї і спокійно сказала:
— Прокляну. З того світу прокляну, якщо не візьмеш…
А наступного дня і справді її не стало. Ох, тоді Федір думав, що від страху з розуму зійде, стоячи біля труни. Мати не ослухалася, прийшла з Василем. Ось він голосив… На все кладов ище кричав. А потім став спокійний.
З самого раннього віку Василь був, як щур. Чуже зжерти, на іншого звалити… Загалом, спочатку отримував від батька, а потім і від Федора. Але нічому його життя не навчило.
В армію сходив. Звідти собі наречену привіз. Дівчинку народили, і все, на цьому їх батьківські обов’язки закінчилися. Жили весело. Що не день, то гулянка. Скільки разів Федір вмовляв батьків до нього переїхати, але вони всі говорили, що Василь і Софія без них пропадуть… Ось і пропали.
Батьки один за одним пішли. Року не минуло. Ось вже Василь відзначав цю справу, хоч на похорон ні копійки не дав.
А через чотири роки подзвонили в сільську раду, запросив Федора сам голова:
— Федоре… Справа ось у чому… Твій брат, разом зі своєю дружиною, замерзли, ледь не дійшовши до дому… У них залишилася дівчинка. Якщо ти її не візьмеш, то вона поїде в дитячий будинок…
А про похорон не думай, допоможемо тобі. Ви у нас з Настею працівники на вагу золота.
Сам Федір не знає, чому Насті все відразу не сказав? Напевно, боявся, що Настя в гарячці заборонить привозити дитину.
Через тиждень Софія перестала хапати їжу. Навчилася їсти виделкою і ложкою. Шкіра порожевіла, перестала просвічуватися. Але поводилася Софія, як дике вовченя. Якщо хтось із хлопчаків щось у неї питав, вона ховалася з головою під ковдру і мовчала.
Вони їй і книжки, і іграшки свої. Мовчить, як сова, тільки очима лупає. Скільки разів Настя намагалася з нею говорити, але все марно. Крім «так» і «ні», жодного слова.
Настя вже не витримала, встала перед Софією:
— Чому ти дивишся на всіх, як вовк? Що ми тобі поганого зробили? Чому не поговориш, не посміхнешся? Чи не подобається тобі у нас? Ми нікого не тримаємо!
Софія дивилася на неї величезними очима. Жодного разу не моргнула, так з відкритих очей і викотилися дві сльозинки…
Настя навіть поперхнулася. З дому вискочила, сама мало не плаче. Тут же слово собі дала, що жодного разу голосу на дівчинку не підвищить.
До вечора того ж дня Василівна прийшла.
— Щось ти, Настя, якась не така.
Настя тільки рукою махнула:
— Не можу вже… Я і те їй, і це, а вона все, як сова…
— Так і буде, як сова…
— Чого це?
— Чого-чого… Вона ж дитина, а діти відчувають, коли їх не люблять. Вона ж зараз, вважай, що в дитячому будинку, тільки умови кращі.
— Ну, Василівно, ти як придумаєш… Як же полюбити чужу людину? Я ж не ображаю її. Намагаюся…
— А кошеня полюбити можна?
— У тому-то й справа. Ми стали іншими. Не такими, як раніше… Раніше всі любили один одного.
***
Весна настала несподівано швидко. Настя намагалася більше не чіпати Софію. Ну їсть вона, і добре. Сита, взута. У книжках он сидить. Хлопці їй натаскали.
З ними, до речі, Софія іноді розмовляла. Недовго, але відповідала не тільки «так» або «ні». А хлопчаки вже старалися. Попросили Федора допомогти, готували сюрприз Софії.
У дівчинки день народження через місяць, так вони, закрившись у сараї, майстрували їй стіл з дзеркалом. Як у модниць дорослих. Настя спочатку хотіла їх розігнати, дивись що надумали, але потім вирішила — нехай. Зайва наука рукам.
Софія не розуміла, що відбувається. Настя простягнула їй нову, красиву, мереживну хустку. Допомогла красиво зав’язати на їжачку дівчинки. Софія навіть перед дзеркалом кілька разів обернулася. А потім Федір дістав нову сукню. Таку… Софія навіть рот відкрила. Вона ніколи такого не бачила…
Ну, а коли хлопчаки принесли стіл… Софія довго його гладила, Насті навіть здалося, що дівчинка посміхнулася. А потім обійняла по черзі всіх братів…
З того дня хлопчаки і Софія по-справжньому подружилися. Вони годинами базікали про щось у своїй кімнаті. Сміялися. Але, як тільки з’являлася Настя, Софія відразу йшла до себе і сиділа там мовчки. Настю це страшенно дратувало. Що їй не так? Одягнена, взута… Чого ж вона носа крутить? Хоча нехай крутить, їй, Насті, турбот менше.
Тут город почався, так взагалі не до переживань. Цього року зібралися ще одне порося брати, щоб потім продати. Це ж тепер на чотирьох треба було одяг купувати. Пенсію, що Софії призначили, Настя скомандувала не чіпати.
— Нехай накопичується, а то і весільну сукню купити не на що буде.
Федір кивнув на знак згоди. Він завжди кивав, коли Настя говорила про справи. А про справи вона говорила майже завжди. Одного Федір не міг зрозуміти, чому з Софією у них ніяк не ладиться… Вже стільки разом. З хлопчиками Софії добре, з ним нормально, а як Настю бачить, так кам’яніє. І Настя якось особливого завзяття до неї не виявляє…
***
Одного разу, коли Настя якраз висаджувала квіти в палісаднику, до неї щодуху прибіг сусідський хлопчина:
— Тітонько Настя! Там ваших б’ють!
Настя випросталася:
— Кого наших?
— Всіх ваших!
І хлопчина кинувся геть. А Настя кинулася до річки, куди півгодини тому попрямували всі діти.
Бійку побачила здалеку. Бил ися її хлопчаки з цілою юрбою таких самих хлопчаків. Стояли спинами один до одного, а в центрі, за їхніми спинами, Софія… Від села вже чоловіки бігли… Як хлопці побачили батьків, так і розсипалися, хто куди…
Настя обмацувала своїх.
У Мишка розсічена брову. У Андрія розпливався здоровенний синець під оком, а у Сергія все плече здерте…
Софія ридала.
— А ну, кажіть, що у вас сталося?
Мишко шмигнув носом:
— Ми купатися прийшли… Ну, роздяглися, Софія хустку свою зняла, а всі накинулися її дражнити. Ну і ось…
— І ви вирішили заступитися?
Сергій серйозно подивився на матір:
— А що, нам потрібно було йти купатися?
Андрій пробурмотів:
— Вона все-таки сестра нам. Чому її хтось повинен ображати…
Настя підвелася з колін.
— Ідіть ви вже додому…
Сама йшла слідом. За що на їхню сім’ю звалилося це покарання? Ну, непогана, напевно, дівчинка, але краще б вона жила в іншому місці…
Біля будинку Василівна чекала:
— Настя, що це в селі кажуть? Що твоїх хлопців мало поб или через приблуду?
Настя зупинилася. У душі почала зароджуватися буря:
— Через кого?
Василівна витріщила очі:
— Через приблуду… Ти ж сама її так називаєш…
— А ти, значить, справа зроблена, понесла по селу… А я, як хочу, так і називаю! А ти не смій!
Настя погрозила пальцем біля самого носа Василівни, та так активно, що старенька відступила назад, та мало не впала….
— Не смій! Ні тобі! Нікому! А то ти мене знаєш!
Настя зачинила за собою хвіртку, а Василівна навіть перехрестилася:
— Точно, приблуда скоро їх усіх з розуму зведе! Бабця-то у неї хто була?
Василівна озирнулася, не розуміючи, з якої вулиці почати нести нову новину в маси, але потім послюнявила палець, виставила і пішла, куди вітер показав.
Настя закрила за собою хвіртку і розплакалася. Ну за що їй це все? За що? Жили собі спокійно, не тужили…
Хлопчаки і Софія, виявляється, в будинок ще не пішли. Настя зазвичай взагалі не плакала. Ну, принаймні, якщо сильно треба було, то щоб ніхто не бачив…
— Я? Я…
Вона розгубилася…
— А ось тому що цибуля взагалі не росте! І квіти ось, зовсім не хочуть приживатися! І взагалі! В будинок йдіть!
Діти поспішно сховалися в будинку.
Увечері довго розмовляли з Федором.
— Федоре, що робити? Її будуть дзьобати, хлопчаки будуть битися.
— А нехай! Вони свою сестру захищають, а значить, праві.
— А якщо приб’ю ть когось, або їх?
— Ну, ти вже зовсім… Вони ж діти…
Але особливої впевненості в голосі чоловіка Настя не почула. Вирішила, буде думати сама. У Федора зараз посівна, він з нею розмовляє, а сам засинає…
Вночі Настю розбудив якийсь дивний звук… Ніби хтось шепоче. Вона тихо встала. Думала, може у хлопчиків щось, але ні, шепіт долинав звідкись із великої кімнати. Тихо виглянула і завмерла.
Біля невеликої іконки, яка стояла за вазою, щоб нікому в очі не кидалася, стояла на колінах Софія і гаряче шепотіла:
— Боже, я знаю, ти добрий… Ти скільки разів мені допомагав, коли я просила, щоб мама і тато заснули… Допоможи мені в останній раз, я більше ніколи нічого просити не буду. Нехай у тітки Насті квіти добре ростуть, і взагалі все. Вона через них так засмучується. А якщо вони добре ростимуть, їй не потрібно буде засмучуватися, і тоді вона зможе мене полюбити.
Ти, Боженько, якось потихеньку дай їй знати, що я буду дуже хорошою донькою. Я вмію посуд мити, я все допомагатиму. І бавитися не буду, і просити нічого не буду. У мене тепер і так все є. Але раптом, вона тебе почує, і зможе мене полюбити, і захоче стати моєю мамою…
Ти постарайся, Боженька, а я тобі, все що хочеш… Хоч найгарнішу сукню, хоч цукерки всі свої віддам…
Софія підвелася з колін, а Настя відсахнулася в кімнату. Вона прикусила руку, щоб не заплакати, не заридати вголос…
Вранці біля магазину до неї підійшли жінки:
— Настя, ти скажи, що робити будемо? Це що ж, через твою приблуду тепер всі наші хлопчаки лаятися будуть та бит ися?
Настя прикусила губу, хотіла промовчати, але тут одна з тіток сказала:
— Її треба відправити до дитячого будинку. Таким, як вона, там саме місце.
Настя обережно поставила сумку, повернулася до співрозмовниці:
— Це не твоя корова замукала, Світлано? Кажеш, моїй Софії місце в дитячому будинку? Але ж вона нічого поганого не робила… На відміну від твоєї дочки… Чи не твоя Марія минулого року у Степанича всі гроші з кишені витягла і солодощів на них накупила?
Настя наступала на зблідлу жінку.
— Ти, Світлано, язик-то свій притримай, а заразом і виховну роботу з донькою проведи. Або, думаєш, я не знаю, хто весь цей галас на річці почав?
Настя різко повернулася до решти жінок:
— Ну, може, ще комусь моя дочка заважає?
— Настя, яка вона тобі дочка? Вона ж приблуда…
— Я вам всім сказала — дочка. Запам’ятайте. А від кого хоч раз почую «приблуда», то знайте! Лисими ходитимете, все волосся повисмикую!
Настя взяла сумку і спокійно пішла до будинку, а жінки так і залишилися стояти. Потім одна з жінок сказала:
— А права Настя… Нам не тільки волосся вирвати треба, а й язики… Це ж треба, на дитину ополчилися. Дівчині і так в житті дісталося, не позаздриш…
— Це все Василівна воду мутить. Де вона?
Але Василівна була вже далеко. Стартувала відразу, як тільки Настя сумку поставила. Ні, ну хто ж знав? Вона-то думала, що допоможе Насті, бачила ж, що заважає її дівчинка, а тут все навпаки вийшло…
Настя раптом зупинилася і розвернулася в бік магазину. Жінки позадкували, але вона пройшла повз, ніби їх і немає. Продавчиня, яка весь час стояла на ґанку, швидко шмигнула за прилавок:
— Забули чого, Анастасія Олексіївна?
– Бантики є?
— Є, а як же… Ось сині, червоні…
— А ось ті, рожеві?
— Ой, це дорогі, дивіться, які красиві.
Настя посміхнулася.
— Ось, їх мені і давай!
Жінки проводжали поглядом Настю і мовчки розійшлися.
Хлопчиків не було.
— Софіє, а хлопчики де?
— На річку пішли.
– А ти чого ге пішла?
— Не хочу, щоб вони через мене…
Настя відчула, як у неї стиснулося серце.
— Софіє, іди-но до мене.
Дівчинка слухняно підійшла.
— Дивись, що я тобі купила…
Софія величезними очима дивилася на широкі стрічки бантиків. Пальчиками обережно обмацувала їх.
— Так… Давай, ми зараз спробуємо і зав’яжемо їх.
Вони возилися довго. Коротеньке волосся так і норовило вискочити, то з одного, то з іншого боку. Нарешті, Настя з полегшенням видихнула.
Софія захоплено дивилася на своє відображення.
— Красиво… Дякую.
Настя підійшла, сіла на ліжко Соні, взяла її за руку.
— Софіє… Можна, я про щось попрошу тебе?
— Так.
— Софіє, якщо ти коли-небудь захочеш називати мене мамою, я буду тільки щаслива. А хлопчаки… Нехай б’ються! На те вони й хлопчаки, щоб сестру захищати.
У Софії з її пухнастих вій зірвалася сльозинка, потім ще одна і ще. А потім вона притиснулася до Насті, обійняла її ручками:
— А можна, можна я відразу буду тебе мамою називати?
Настя плакала, Софія взагалі захлиналася сльозами.
— Звичайно, можна, моя хороша… У нас все буде добре. І до школи ми з тобою підемо найкрасивіші, і вчитися добре будемо, а ще я навчу тебе пекти пироги… Хочеш пиріг? Ми можемо прямо зараз спекти…
— Хочу… Хлопчикам і татові…
Вночі Настя знову прокинулася. Знову шепіт.
Вона виглянула з кімнати. Софія стояла на колінах і тримала перед собою ту саму іконку:
— Боже, дякую тобі велике. Я більше ніколи і нічого просити не буду. Ти тепер допоможи тим, кому так само погано, як мені було. А у мене тепер мама є. Вона з усім сама впорається, бо вона знаєш яка? Вона краща за всіх!
Настя посміхнулася, повернулася під ковдру до Федора, закрила очі і щасливо посміхнулася. Можливо, Бог і її молитви почув…
Коли народила третього хлопчика, так плакала спочатку, все причитала — ну чому не дівчинка? Як же хочеться маленьку принцесу… Ось і з’явилася у неї принцеса. Та така вдала, що з пелюшками і сорочечками вже возитися не треба.
Спеціально для сайту Stories
