— Досить, Марино! З мене досить! — Алла Миколаївна майже кричала. Вона стояла в дверях кухні, засунувши руки в боки, її обличчя зблідло. — Вона зібрала валізу, бачте! Ось бери свою валізу і забирайся з моєї квартири!
— Твоя квартира? — Марина випросталася, її голос тремтів, але більше від обурення, ніж від страху. – Звичайно твоя, ти ж її на себе одну записала, коли тато пішов з життя!
— Ти ще й дорікати мені будеш? — Алла Миколаївна здригнулася так, ніби її вда рили. — Та якби не я, де б ти взагалі була? Все тобі, все заради тебе, а в підсумку… — Вона замовкла, махнула рукою, немов відмахуючись від чогось гидкого. — Не хочу більше бачити тебе тут. Крапка.
Марина зробила крок ближче, стиснувши кулаки.
— Заради мене, так? Заради мене ти постійно докоряєш мені шматочком їжі? Кожним подихом?
— Ти ще й подихи рахувати почала? — Алла Миколаївна на мить притиснула долоню до чола, але швидко опустила її. — Подивіться на неї, яка принцеса! Он, весь під’їзд сміється, мовляв, «дитятко додому повернулося, сидить на шиї мами».
— Нехай сміються! — Марина схопила валізу за ручку. — Тобі що, так важливо, що сусіди скажуть?
— Важливо, що я вже більше не можу з тобою під одним дахом жити! Все, у мене нерви на межі. Йди, Марино. Прямо зараз.
Марина кинула погляд на двері, ніби вирішуючи, чи вірити в серйозність слів матері.
— Знаєш що? Гаразд. Йду, раз ти так хочеш. Але ти ще пошкодуєш.
Алла Миколаївна стояла нерухомо, стиснувши губи, поки за спиною дочки не грюкнули двері.
За вікном повільно падав сніг.
***
Марина проклинала себе за рішення повернутися до Запоріжжя. Шість років тому вона поїхала з рідного дому, думаючи, що це назавжди. Харків був її шансом вирватися з-під материнського контролю.
Алла Миколаївна тоді навіть не приховувала сліз, проводжаючи дочку на поїзд. Вона завжди була жінкою твердою, стриманою, але той ранок виявився занадто важким.
Марина їхала до університету. «Головне — навчитися, донько, щоб ноги міцно стояли на землі», — сказав батько незадовго до того, як хвороба звалила його. Алла Миколаївна сприйняла це як заповіт: Марина повинна реалізуватися. Накопичених батьком грошей мало вистачити до кінця навчання.
Час минав. Марина рідко дзвонила матері — розмови з Аллою Миколаївною неминуче скочувалися до переліку турбот. «Ти не забувай, хто тобі освіту оплатив», — дорікала мати. Ще в університеті Марина вийшла заміж за однокурсника. Молода сім’я переїхала в орендовану квартиру, почали облаштовуватися.
Але через два роки все зруйнувалося: зрада чоловіка, важке розлучення, і Марина знову опинилася перед вибором — продовжити навчання або все кинути і поїхати додому.
Повернення до матері було важким. Все, що Марина вважала своїм, тепер здавалося їй чужим. Квартира залишилася такою ж, як вона її пам’ятала, — ті ж вицвілі шпалери, ті ж старі стільці. Тільки Алла Миколаївна постаріла: її завжди акуратно зачесане волосся стало трохи рідшати, а в очах оселилася втома. Вона більше не задавала питань. Просто дивилася на дочку з тихим осудом.
— Що, чоловіка не втримала? — кинула вона в перший тиждень. — Ну, буває. Розумна, а з чоловіком не розібралася.
Марина промовчала. Вона знала, що будь-яка репліка тільки підлиє олії у вогонь. Але це мовчання теж дратувало матір.
Згодом почалися дрібні сварки: «Чому ти не помила за собою чашку?», «Знову за електроенергію забула заплатити?», «Скільки можна сидіти на шиї?». Кожне зауваження било по нервах. Марина розуміла, що робота офіціанткою не вражає матір, але сил на більше у неї поки не було.
— Ти хоч розумієш, скільки мені років? — Алла Миколаївна одного разу вибухнула тирадою. — Ти вже не дівчинка, здоров’я не те, а я тут за двох тягну!
— Ти ж все це заради мене робиш, так? — з викликом відповіла Марина, тоді ще не здогадуючись, як ці слова зачеплять матір.
З кожним днем напруга зростала. Марина залишалася на роботі до пізнього вечора, щоб поменше бувати вдома. Але замість полегшення вона відчувала провину — ту саму, яку мати завжди вміла майстерно вселяти в неї.
Коли ж мати одного разу сказала: «Скільки ти ще будеш тут жити? Може, досить?» — Марина зрозуміла, що дім більше не її.
Ці спогади спалахнули в її голові, поки вона стояла в під’їзді, стискаючи в руці валізу. Зима. Холод.
***
Під’їзд був тихий, тільки десь нагорі один раз пролунали кроки. Марина присіла на валізу, закуталася в пальто і спробувала зосередитися на тому, що робити далі.
Телефон у руках залишався темним — подруга не відповідала. «Светка, ну ти що, спиш, чи що?» — прошепотіла вона в порожнечу, але ніхто не відповів.
Через кілька хвилин двері квартири відчинилися. На порозі з’явилася Алла Миколаївна. Вона стояла, схрестивши руки, з кам’яним виразом обличчя.
— Чого сидиш? — промовила вона, дивлячись на дочку зверху вниз. — Мороз же. Замерзнеш.
— А тобі що? — Марина підвела голову, і в її очах блиснули сльози. — Ти ж сама сказала: «Забирайся».
Алла Миколаївна важко зітхнула, підійшла ближче.
— Зайди, чи що. Не надовго, — вона зробила жест рукою. — На вулиці ж ніч.
Марина не зрушилася з місця. Вона знала, що це не вибачення. Алла Миколаївна ніколи не вибачалася, навіть коли була неправа.
— Я не можу так, мамо, — тихо сказала Марина, відвертаючись. — Ти розумієш, як мені боляче?
Алла Миколаївна відповіла не відразу. Її обличчя трохи пом’якшало, але голос залишився суворим:
— Боляче їй. А ти думаєш, мені не боляче? Живемо тут, як дві собаки в одній будці. Кожен день ці розмови, ці сварки. Я вже не знаю, як до тебе підступитися.
— Підступитися? Ти сама чуєш, що говориш? — Марина підхопилася, ледь не впустивши валізу. — Ти живеш, ніби тобі всі навколо щось винні. І мені це до чортиків набридло. Я більше не можу.
— Значить, не можеш. Ну то й вали тоді. — Голос матері знову став жорстким. Але вона не пішла в квартиру, а продовжувала стояти на порозі.
Марина схопилася за голову і відступила назад, немов збираючись піти.
— Чому ти така, мамо? Чому завжди така? Ніколи не підтримаєш, ніколи не обіймеш. Тільки: «Ти винна», «Ти повинна».
— Та тому що життя таке! — вигукнула Алла Миколаївна. — Думаєш, я хотіла все ось так? Одна тягну, на старості років! А ти прийшла, як гостя, і чекаєш тепер, що тобі все на блюдечку піднесуть!
Вони стояли навпроти одна одної, і в їхніх поглядах було все: біль, втома, гнів. Марина відчувала, як слова матері впиваються в неї, немов маленькі ножі. Але вона не хотіла більше цього слухати.
— Все, досить. Я справді йду, — сказала вона, голос був майже спокійний. — Тільки знай, я не повернуся. Ніколи.
Вона взяла валізу і пішла до ліфта. Алла Миколаївна дивилася їй услід, але не зупинила. Її рука стиснулася на дверній ручці так, що побіліли кісточки. Потім вона мовчки зайшла в квартиру і закрила двері. Не грюкнула, а зачинила тихо, ніби боялася почути, як її дочка спускається вниз по сходах.
Марина вийшла на вулицю. І вперше за довгий час відчула себе по-справжньому вільною.
Минуло кілька тижнів. Марина жила в маленькій кімнатці на околиці міста. Знайти її допомогла колега з кафе, де Марина підробляла офіціанткою. Кімната була обшарпаною, з продавленим диваном і шафою, яка не зачинялася. Зате тиша. Ніхто не дорікав їй за брудну чашку або за світло, що горіло у ванній. Але ця самотність нагадувала про інше — про будинок, який вона втратила.
Всі дні були однакові: на роботу, потім назад. Вечорами, закутавшись у ковдру, Марина часто ловила себе на думці, що хоче написати або зателефонувати матері. І відразу ж відганяла це бажання.
Алла Миколаївна теж мовчала. Життя повернулося до звичного ритму: робота в лікарні, магазини, сусіди. Але тепер їй ні з ким було сваритися, ні з ким обмінюватися цими короткими злісними репліками, які, як вона зрозуміла, давали їй дивне відчуття жвавості. Будинок став тихим. Занадто тихим.
Одного разу, повертаючись з роботи, вона зустріла Марину. Дівчина стояла в аптеці, вибираючи якийсь сироп від кашлю. Алла Миколаївна відчула, як серце затремтіло, але швидко взяла себе в руки.
— Привіт, — Марина обернулася на знайомий голос. В її очах промайнуло щось схоже на збентеження. Вона виглядала втомленою, але все одно трималася прямо, ніби захищала невидиму межу.
— Привіт, — відповіла дочка, стримуючи хвилю емоцій.
— Як ти?
— Нормально, — коротко кинула Марина і відвернулася назад до полиці. Але варто було їй взяти упаковку в руки, як вона ледь не впустила її.
Алла Миколаївна зітхнула, підійшовши ближче.
— Ти, це… Працюєш зараз?
— Так, офіціанткою поки що. — Голос Марини звучав рівно, без докору, але й без тепла.
— Гаразд… Якщо щось буде потрібно, скажи, — сказала Алла Миколаївна.
Марина подивилася на матір — довгим, досліджуючим поглядом. В її очах було так багато того, що вона не сказала: біль, втома, гнів і, можливо, якась крихітна крапля тепла. Але вона просто кивнула.
— Дякую, я впораюся.
Вони стояли мовчки, ніби чекали, що хтось зробить перший крок. Але ніхто його не зробив. За хвилину Марина оплатила покупку і попрямувала до виходу.
— Бережи себе, — раптом сказала Алла Миколаївна. Вона не чекала відповіді, просто сказала.
Марина зупинилася на мить біля дверей, не обертаючись. Її плечі напружилися, але потім вона знову пішла вперед. Коли двері за нею зачинилися, Алла Миколаївна відчула, як все всередині спорожніло.
На вулиці Марина зупинилася. Вдихнула холодне повітря і подивилася на тьмяне світло аптеки. Її серце калатало. Вона знала, що цей момент міг стати початком чогось нового. Але вона не була готова пробачити — і не була готова повернутися.
***
Вони продовжили жити кожна своїм життям, не перетинаючись. Але десь глибоко всередині вони обидві все ще шукали шляху назад.
Спеціально для сайту Stories
