-Мамо, ну що ти їй, Богу, як… якась… із середньовіччя, чесне слово.
Віра сиділа, втупившись у стіл, вона була вся напружена і слухала дочку, уважно, стиснувши в тверду ниточку губи.
-Що він тобі зробив? Образив? Вкрав щось? Ні! Він всього-на-всього пішов до іншої жінки, це було сто років тому.
– Вісім, – тихо прошепотіла Віра.
– Мамо, ну правда, ну вісім, п’ятнадцять, яка різниця? Тато готовий до діалогу, та він і завжди був готовий, тітка Люда чудова жінка, чудова мама, вона знаєш як…
Віра стиснула кулаки так, що побіліли кісточки, їй була неприємна ця розмова, вся ця ситуація, вона слухала дочку і здригнулася, невже вона така, як про неї каже Поліна?
Зла, недалека, яка пам’ятає якісь образи, несучасна.
Вона не хоче спілкуватися з колишнім чоловіком і його дружиною, не хоче дружити з ними і мило посміхатися при зустрічі…
-Мамо, ну подумай сама, у Андрія будуть батьки на весіллі, мама і тато, а у мене? При живій матері, буде батько і мачуха? А мама? Ну як ти собі це уявляєш?
Що скажуть люди, що подумають про нас майбутні родичі?
-Мені байдуже, Поліна, хто там і що подумає… я тобі сказала своє слово, нехай іде батько зі своєю дружиною. Мені тоді нічого там робити, розумієш? У чому справа, Поліна?
Я буду на реєстрації, я проведу тебе за всіма законами заміж, але мене не буде на самому весіллі. Я не хочу, розумієш?
-Звичайно, тобі все одно, а мені ні, мамо… мені не все одно. Я хочу, щоб ти сиділа за столом і сяяла від щастя, хочу, щоб ти пишалася мною, веселилася, сміялася…
-Дочко, це твоє свято, тому, сяяти від щастя, веселитися і сміятися повинна ти, розумієш?
Я рада і щаслива, що ти знайшла свою половинку, зустріла Андрія, що ви щасливі.
Я люблю і поважаю твого майбутнього чоловіка, він мені як син, але… донько… зрозумій мене, я не хочу бачити твого батька, вибач… але навіть заради тебе я не готова на це.
-Та що таке мамо! Дався він тобі… Ти що? Ти ревнуєш його чи що? Але стільки років минуло, Господи… вже час про все забути там і почуттів -то немає вже ніяких це ти так зі злісності, щоб досадити йому…
Віра різко встала. У горлі пересохло.
Вона глянула на дочку і тихо заговорила.
Тихо, ледь чутно…
– Скажи мені… дочко, ти кохаєш Андрія? Поклавши руку на серце, від щирого серця, чи кохаєш ти його? Чи готова ти на все заради цієї людини? Ну, скажи?
-Звичайно, мамо, ти чого – Поліна позадкувала, – тільки до чого тут це… любиш не любиш…
– До чого? А я скажу тобі, а ти дитина моя, ненаглядна, уявляй все в яскравих фарбах.
Ось кохаєш ти Андрія, беззавітно, на все заради нього підеш, навіть на злочин, так?
Він вчиться, ти йдеш з інституту, тому що Андрій подає надії, йому треба вчитися, а двоє студентів в одній родині, це важко.
Допомоги практично немає і ти йдеш працювати, домовившись зі своїм Андрієм, що коли він почне працювати, ти доучишся і теж побудуєш кар’єру…
Потім у вас народжується дитина, тому що Андрій дуже-дуже хотів дитину, краще сина, звичайно, а як же спадкоємець, ну і дочка теж добре.
Донечка, ясне сонечко, тато тримає на руках рівно п’ятнадцять хвилин, а потім зачиняється в кімнаті, тому що зайнятий, йому треба працювати…
Ти від втоми і туги лізеш на стіни, потім починаєш трошки їсти цукерки, вони заспокоюють, там булочку, там картоплю, ой щось огірочка захотілося, солоного з цукром.
Ти розумієш, що це все не просто так.
Ха, та там мабуть спадкоємець завівся, біжиш до свого милого і коханого повідомити радісну новину.
Він радий, дуже радий, адже ти ж знаєш, що він дуже-дуже хотів спадкоємця… але…
Розумієш, малюк… дочка ще маленька, зараз не час…
Але ж він там живий, доводиш ти.
А він сміється і називає тебе дурепою, потім тягне тебе в кімнату, бере аркуш і починає тобі, немов ти неосвічена, креслити і доводити, що це ще зародок… Нічого, біоматеріал.
А як же душа, ти не здаєшся.
Він сміється і називає тебе дурненькою, про яку душу ти говориш… Це ж все фізика, хімія і біологія, ну трохи геометрії.
Ти лепечеш, що він же хотів спадкоємця, а він запевняє тебе, що будуть ще спадкоємці, але не зараз…
Ти йдеш до лікарні, він підтримує тебе, адже у вас кохання, таке кохання, що зводить вилиці, воно одне на мільйон, адже правда, донько? У тебе ж особливе кохання, у інших не так, а ось у тебе…
Потім ти знову почнеш свій щоденний життєвий марафон, прибрати, випрати, приготувати, вислухати, ти вже й не говориш про свою кар’єру, ледь змогла, ти закінчити інститут, яка кар’єра, йди туди, де більше платять, бо коханий зараз робить свою кар’єру, а ось коли він зробить. ..
Ти живеш з тихою посмішкою і мріями про світле майбутнє, ось-ось коханий досягне таких вершин…
Він їх досягає, в чомусь завдяки тобі, але…
Смакувати славу і спочивати на лаврах він вважатиме за краще не з тобою, у нього є інша кохана молода, красива, солідна, вона зі своїм стрижнем, заявляє він, а ти, вибач, але безвольна…
Йому не потрібна така, як ти, покірна, тиха, домашня, усміхнена, любляча… Нецікава, набридла до зубного скреготу, йому потрібна інша, бойова подруга, яка, до речі, народила йому спадкоємця, так… ось так…
Ти питаєш, як тобі далі жити, адже ти не знаєш іншого життя, ти дивишся йому в очі, думаєш, що він передумає, але його очі немов лід, вони холодні, як небо в листопаді.
Ти падаєш йому до ніг, чіпляєшся і плачеш, і просиш, щоб він не йшов.
– Майте гордість, – з огидою морщачись, каже він і переступає через тебе.
-Татку, не йди, – просить дочка… вона вже майже підліток, вона завжди пишалася своїми батьками, вважала їхню любов міцною, справжньою, а тут таке…
-Так буває, пробач, мала…
А тепер дай мені відповідь, донько.
Чи дуже ти любиш свого майбутнього чоловіка? Чи змогла б ти через деякий час весело базікати, посміхатися, дружити з ним, якби він зрадив тебе, розтоптав твоє серце, вирвав твою душу.
І справа не в тому, що ти служила йому вірно, як собака, а в тому, що була ти засліплена коханням, дурна, дозволяла користуватися собою.
Це ж потім посипалися з усіх боків слова від подруг, знайомих, навіть родичів про те, що вони знали, але мовчали, не хотіли лізти…
Я ось не можу, стояти і посміхатися, не можу.
Я не хочу псувати своїм виглядом твоє свято, ти захотіла запросити цю людину і його дружину до себе на весілля, значить ти так вирішила, ти вирішила, що тобі важливіше бачити на весіллі тата, твого самовпевненого, самозакоханого, щасливого тата.
Я не буду на цьому святі, виблискувати своєю злою пикоб, тому що крім гніву твій батько не викликає в мені нічого, вибач.
І справа не в тому, що він пішов до іншої, а в тому, що, побачивши його, я знову відчую себе тією слабкою і безпорадною, я не хочу цього… вибач.
Я згадаю, як він приносив гроші, приїжджаючи на своєму шикарному за тими мірками автомобілі, строго під розписку, я повинна була звітувати, куди я їх витрачаю, не дай Бог я куплю собі навіть жувальну гумку з цих грошей…
Що ти так дивишся на мене, донько? А ти не знала? Ти серйозно думала, що твій тато такий хороший, вибач, що кажу тобі це перед таким днем.
У мене на дачі лежать всі його записи, скільки грошей він витратив на тебе, коли ти була у них на вихідних, значить на таку суму будуть менше аліменти…
І ти пропонуєш мені посміхатися цій людині і дружити з ним, серйозно?
Навіть заради тебе, я не згодна на це.
Все, я все сказала.
Поліна мовчки сиділа.
Потім підійшла до матері і обійняла її.
-Мамо, вибач мене, правда, я вигадала якусь нісенітницю… Просто… я не думала, мамо, мамочко, ну вибач мене…
-Я не тримаю на тебе зла, ну що ти таке говориш, за що ти просиш у мене вибачення?
– Мамочко… тільки одне питання, чому ти не сказала мені про це раніше? Чому?
-Тому що більше колишнього чоловіка я любила і люблю тебе, я буду картати себе, що розповіла тобі все це, пробач донько, я просто захищалася…
-Мамо, – Поліна притиснулася до матері, обійняла її і тихо заплакала, – пробач мене, моя матусю, я така дурна, наговорила тобі гидких слів, я так зовсім не думаю, просто була рада, що в моєму житті знову з’явився тато.
Того ж вечора Поліна зателефонувала батькові і попросила його не приїжджати на весілля.
-Добре, тоді маю право не дарувати подарунок.
-Так, звичайно, маєш право.
“Я думаю, що маю право не спілкуватися з тобою “- думає Поліна. Батько з’явився в її житті недавно, напевно з рік, Поліна згадала слова мами, коли вона сказала, що, мабуть, батькові щось від неї потрібно.
Він майже відразу передзвонив.
– Поліна, – кудись зникла ввічливість з голосу батька, – ти не забула, що обіцяла влаштувати брата…
Поліна вимкнула телефон.
Тепер зрозуміло, мама була права…
Спеціально для сайту Stories
