– Усе добре, Марино. І Ліза добре поводилася. Ми тут постриглися трошки. Так, зайчику?
– Мамо… ви там… що? – напружилася Марина і стиснула телефон.
– Красу навели. Приїдеш – побачиш, – весело відповіла Валентина Романівна, і Марина почула в трубці короткі гудки.
Відчувши недобре, Марина схопила ключі від машини і помчала до матері.
Лізочка – незвичайна дитина. Щойно вона з’явилася на світ, так стало зрозуміло, що це – янголятко. Біляве волоссячко обрамляло прекрасне личко з величезними блакитними очима.
Вона була вже з кучериками. Навіть лікарка на УЗД бачила їх. Марина сміялася і не вірила, що будуть кучерики. А як у пологовому залі їй показали дитину, так і побачила, що кучері не тільки є, вони ще й акуратно “укладені в зачіску”.
Лізочка росла не примхлива, з самого першого дня давала мамі висипатися. Вночі спала міцно, і годувати її було не потрібно. Марина дивувалася, коли подруга їй розповідала, що зовсім виснажилася зі своїм маленьким сином, який плутав день із ніччю і майже не спав. А якщо спав, то тільки, коли його тримали на руках.
І не просто тримали, а носили по кімнаті й гойдали. Варто було тільки батькам із малюком на руках сісти, як він одразу ж прокидався і плакав. Доводилося заново заколисувати. І так цілодобово. Їв мало, спав мало…
Марина ж із Лізою і сама висипалася, і чоловік на роботу йшов відпочилий. Від такого спокою і молока у Марини було багато, а у Лізочки був відмінний апетит. Так вони росли до року: спали і їли.
Потім Ліза пішла. Стало складніше, але й цікавіше. Усі шафи довелося наглухо заклеїти, ручки закріпити спеціальними кріпленнями, кути у меблів теж замотати, щоб малятко об них не вдарилося.
Весь цей період Марина справлялася сама і допомога їй не була потрібна. Бабусі з обох боків приїжджали в гості, гралися з Лізою, привозили подарунки, але привезти онуку в гості до бабусі (про що та неодноразово просила) Марина наважилася тільки тоді, коли Лізі виповнилося півтора року.
Мама Марини, Валентина Романівна, була на пенсії. Усе життя вона працювала в дитячому садку. Спочатку нянею, потім кухарем. Як поводитися з дітьми, знала не з чуток, але Марина дуже хвилювалася і не довіряла доньку нікому.
Валентина Романівна ображалася:
– Оце так! Матері не довіряєш! Я що? Чужа? Що може трапитися? Лізочка – здорове малятко, ні алергії, ні болячок, (тьху, тьху, щоб не наврочити) нічого нема такого. Чому ти мені не привезеш її на деньок? А сама відпочинеш. По магазинах пройдешся.
– Мамо! Я не втомилася. Ліза сидить у візочку, і я з нею по магазинах чудово ходжу.
– Ну, це в супермаркет, за продуктами. А куртку ти хотіла собі купити! Ніяк не купиш. Як ти будеш міряти з малятком і візочком? Ось нехай у мене побуде, а ти з’їздиш.
Мама навела вирішальний аргумент. Куртку, і справді, Марина збиралася собі купити. Хотіла з’їздити в магазин, хоча б вибрати, приміряти, та все ніяк. Без Лізи, звісно, зручніше буде. Туди, адже, машиною треба було їхати.
Зібравши купу речей, які, на думку Марини, за півдня могли знадобитися крихітці, написавши список різних цінних вказівок, жінка привезла доньку Валентині Романівні.
– Ось. Там листочок лежить у сумці. Написано, о котрій годині спати укладати, яке пюре давати. Пюре тут. Мамо! Ти тільки дивись, вона, коли свою конячку ось цю втрачає, то плаче дуже. Так і не засне.
І їсть вона з нею. Ти ложку – Лізі, ложку – поні, ніби вона теж їсть. І вона все чудово їсть. А ще там книжка є, ось ця. Ми з нею часто їмо. Я читаю, а Ліза на картинки пальчиком натискає, там музика і…
– Марино! – зупинила доньку Валентина Романівна, – Ну що ти! Ніби я не знаю, як із малюками поводитися! Усе буде нормально, не переживай. Не немовля вже! Півтора рочки.
Валентина Романівна взяла Лізу на руки, понесла в кімнату, посадила на диван і почала з нею грати, примовляючи:
– Гулі-гулі… Киш, полетіли, на голівку сіли!
Малятку сподобалася гра, і вона усміхнулася, показуючи свої зубки, що виросли, маленькі, немов рисинки…
Марина й забула, як це здорово, відволіктися від турбот і просто сісти за кермо і поїхати туди, куди потрібно.
Вона, з насолодою, погуляла торговим центром. Одна. Це було незвично. Трохи забуте відчуття! Купила дещо з одягу. Потім заглянула в кафе, випила кави зі шматочком тортика, посиділа, не поспішаючи. Потім сіла в машину і доїхала ще до одного магазину. Там вона й купила куртку. Таку, яку хотіла.
За Лізу вона турбувалася. Писала мамі на телефон повідомлення. Але та відповідала, що все добре. І надсилала фото задоволеної Лізочки, яка гралася або їла.
Так минув день. Чоловік, Анатолій, теж схвалив, що Марина “взяла вихідний”:
– Правильно! Мама твоя – не чужа, та й із дітьми поводитися вміє. Нехай поспілкується з онукою. Вона ж у неї єдина. Це в моєї мами їх уже п’ятеро. Одним більше – одним менше, не помітно, – сміявся чоловік.
– Та й їй вистачає спілкування з малюками. Усі вихідні безвилазно в неї. Брати мої зовсім знахабніли, матір не бережуть. А твоя, – раз сама просить, що ти вже так упираєшся?
Перед тим, як поїхати за донькою, Марина зателефонувала матері і дізналася, як там справи.
Виявилося, що Валентина Романівна вирішила постригти дитину.
– Треба вже було давно стрижку першу зробити. Дивись, вони їй заважали. І шийка потіла: бачиш, потничка навіть! А після стрижки волоссячко ще краще буде.
– Мамо! – ледь не плачучи повторювала Марина, – Воно й так гарне було. Ну, навіщо? Навіщо?!
– Мудрі люди так кажуть. Після року малюків стригти треба! Он Леонідівна ходить зі своїм Єгоркою, так його на лисо обстригли! І правильно. Так і треба! Коли я росла, у селі…
– Мамо! Він хлопчик, той Єгорка! А Ліза… Господи, добре, хоч на лисо не постригла… Ти б хоч запитала!
Валентина Романівна стиснула губи:
– А що тут такого?! Я не зрозумію? Про що скандал такий? От проблема- волоссячко малятку постригла!
Раптом Ліза заплакала, і Марина взяла її на руки. Потім мовчки одягла, намагаючись не дивитися на стрижену голівку, побачивши яку, у неї наверталися сльози. Посадила в автокрісло, взяла сумку і так само мовчки вийшла з дому матері.
Чоловік трохи сторопів, коли побачив доньку. Він звик, що Ліза схожа на янголятко з різдвяних картинок, а тепер вона, скоріше, нагадувала дитину з дитбудинку… Анатолій потиснув плечима, почухав потилицю і, підійшовши до дружини, сказав:
– Марино, ну що ти з мухи слона робиш? Відросте волоссячко-то…
– Я їй більше Лізу не дам, – Марина сиділа, схрестивши руки, і дивилася в одну точку.
– Посварилися? – обережно запитав чоловік.
– А як ти думаєш?! Ну, вона хоч би запитала! Прикмети якісь почала мені перераховувати: зростаючий місяць, ясний день! Не думала, що вона в мене така темна…
А Валентина Романівна сиділа вдома й обдзвонювала своїх подруг. Усім вона розповідала про те, як несправедливо вчинила з нею дочка. Адже вона хотіла, як краще!
Чи варто сваритися через такі дурниці? Волосся ж відросте швидко! А матір ображати – це вже зовсім…
“Ух, Маринка! Погано я тебе виховала…Невдячна…” – бурмотіла Валентина Романівна, набираючи на телефоні черговий номер однієї зі своїх численних подруг, щоб розповісти про “кричущий випадок”.
– Як це, не привезе більше онучку?! А ти на неї до суду подай! – порадила одна з подруг (яка працювала юристом) телефоном.
– Сімейний Кодекс України Стаття 257. Право на спілкування з дитиною дідуся, бабусі…
– Та ні… Ну ми ж рідні люди! Це вже зовсім, – заперечила Валентина Романівна.
– Тоді терпи, – зітхнула подруга. – Ось як до нас діти ставляться! Ми їх ростили-ростили, у всьому собі відмовляли, а вони…Спеціально для сайту Stories
