Свекруха Марини була в курсі, що її син збирається розлучатися. І порадила йому не поспішати повідомляти про це дружині.
— Встигнеш сказати, — вчила Ніна Іванівна сина. — І розлучитися зі своєю Мариною встигнеш. Справа нехитра.
— Але я іншу кохаю! — пояснював Василь.
— І що? Тебе хтось тримає? Або до коханої твоєї не пускає?
— Та ні, — відповів Василь. — Ніхто не тримає.
— Ось і кохай на здоров’я, — холоднокровно сказала Ніна Іванівна. — Куди вона від тебе подінеться?
— Так, загалом, нікуди, — погодився з мамою Василь. — Тільки чому я не можу зараз піти від Марини?
— Тому що Марина заробляє в рази більше за тебе.
— І що?
— А те! До розлучення ти не підготувався?
— Не підготувався, — знову погодився Василь, до кінця ще не розуміючи, що це означає.
— І тому, — продовжувала Ніна Іванівна, — додаткові кілька місяців перед усвідомленим розлученням тобі не завадять. За цей час можна багато чого встигнути зробити, синку. Дуже багато.
Адже поки ви — чоловік і дружина, все спільно нажите належить вам порівну. Незалежно від того, хто і скільки заробляє.
— А ми нічого особливо спільно і не нажили, — відповів Василь. — Квартира і меблі — все її. Я працюю рідко. А коли працюю, то майже нічого не заробляю, а що заробляю — на себе і витрачаю. А гроші, які вона заробляє, ми проїдаємо.
— Не може бути, щоб ви нічого спільно не нажили, — сказала Ніна Іванівна, — просто ти неуважний. На свою величезну зарплату вона напевно вже накупила за цей час багато всього. Посуд. Постільну білизну. Інші дрібниці. Розумієш?
— Розумію.
— І чим довше ти протримаєшся чоловіком Марини, тим більше отримаєш при розлученні і розподілі майна. Ти, головне, синку, склади список того, що було придбано з моменту, коли вона стала твоєю дружиною.
— Я тебе зрозумів, мамо. Зрозумів! І якщо мені доведеться забрати у неї тільки половину з цього, то нехай ця половина стане хоч трохи, але більшою. Ти це мала на увазі, коли просила мене не поспішати з розлученням?
— Не тільки.
— А що ще?
— Поки твоя дружина буде підвищувати своє і твоє матеріальне благополуччя, ти теж без діла сидіти не будеш.
— А що я буду робити?
— Почнеш потихеньку з дому речі тягати.
— Як це?
— Не знаєш, як речі з дому тягають?
— А-а, — до Василя дійшло. — Я зрозумів. Буду тягати.
— Тільки потроху. Щоб твоя Марина не помітила. Завтра, наприклад, ложку, ніж або виделку. У крайньому випадку, підстаканник. Я бачила у вас гарні підстаканники.
— Це у Марини від бабусі. Разом з квартирою дісталися.
— Ось їх і візьмеш. Але! Не відразу. По одному. Зрозумів? Потім ще щось. Чашечку порцелянову з блюдцем, наприклад. Я бачила у неї. Або вазу кришталеву. Красива ваза. Чеська.
— Теж від бабусі.
— Це зрозуміло. Зараз таких не роблять. А пташка, синку, вона по зернятку клює. Потихеньку, помаленьку, не поспішаючи. Як мурашка. За півроку, знаєш, скільки всього можна з квартири винести?!
— Півроку? — сумно промовив Василь. — Довго.
— Довго! — погодилася Ніна Іванівна. — Зате скільки всього встигнеш винести за цей період!
— Напевно, багато, — відповів Василь.
— Не «напевно», а точно. Якщо кожен день потроху, то можна винести все.
— Ух, ти!
— Твій батько, перш ніж покинув нас, знаєш, скільки таким чином з рідного заводу переніс?
— Скільки?
Ніна Іванівна махнула рукою.
— Краще й не згадувати, — сказала вона.
— Шкода, що його зараз з нами немає, — сказав Василь.
— Шкода, — погодилася Ніна Іванівна. — Але він скоро звільниться. І ми знову будемо разом. Як же ти схожий на нього, Василю.
Вона ще деякий час мовчки дивилася на сина, а потім продовжила настанову.
— Головне, не відкладай на потім. Якщо сьогодні вирішив розлучатися, значить, починай тягати вже з завтрашнього дня.
— Завтра і почну. Як мураха. А куди тягати?
— До мене, зрозуміло. Куди ж іще?
— А якщо Марина помітить?
— А ти так виноси, щоб непомітно було.
— Рано чи пізно, все одно помітить.
— Згодна. Але чим пізніше, тим краще. Головне, з великого не починай, щоб вона не відразу помітила.
— У нас шафи в передпокої, мамо. Цілих три.
— І що?
— Дуже вже вони мені подобаються, ці шафи. Величезні! Старовинні. Антикварні. Марина казала, що коштують величезних грошей.
— Скільки?
— Три шафи — як однокімнатна квартира в спальному районі.
— Та годі.
— Точно тобі кажу. Оцінювачі приходили. Оцінювали. Побоююся, що при розлученні з них мені нічого не дістанеться. А ще килими у нас на підлозі лежать. Теж старовинні і дуже дорогі. Перські.
— Забудь про шафи. І про килими забудь.
— Та як же це забути? Мамо!
— Не назавжди забудь. На час. Старовинні меблі і килими винесеш в останню чергу.
— Коли це?
— Коли на дрібницях піймає. Зрозумів?
— Зрозумів.
— І уважно за дружиною стеж. Вона тобі сама скаже, коли зупинитися потрібно.
— Коли?
— Та, Господи! Я ж тобі кажу! Коли помітить, що дрібні речі зникати почали. А ти кажеш «зрозумів». Ось як помітить, це знак тобі буде, що пора зупинитися.
І тільки тоді ти забираєш шафи і килими. А вже після цього повідомляєш Марині про розлучення. Зрозумів?
— Зрозумів. А що їй сказати, коли вона помітить, що дрібні речі зникають? Напевно ж запитає?
Ніна Іванівна замислилася.
— Не виключено, що запитає, — погодилася вона. — Скажеш, що таким чином ти дрібницями допомагаєш іншим людям. Які цього потребують. Зрозумів?
— Зрозумів.
— А чого сумний такий, якщо зрозумів?
— Так, якось це все… погано, мамо.
— Погано?
— Негарно.
— Що негарно, синку?
— Що при розлученні потрібно дружині половину віддавати, — відповів Василь. — В результаті стільки клопоту. Замість того щоб все відразу забрати, доведеться приховувати.
— Що ж робити, синку. Таке життя. Терпи.
— Не розумію!
— Що ти не розумієш?
— Хто це вигадав, що коли чоловік йде від дружини, він повинен половину майна їй віддати? Не розумію. Напевно, не чоловік. Та ні, точно не чоловік. Чоловік таке вигадати не міг.
І ось минуло вже кілька днів з дня прийняття Василем рішення про розлучення.
За цей час Василь вже переніс до мами кілька виделок і два підстаканники. І ходив по великій квартирі дружини, з сумом думаючи, що в будь-якому випадку всього він не винесе. Навіть за рік!
І багато з того, що зараз його оточує, що він вважає своїм, що йому по-справжньому дорого, він втратить назавжди.
«Назавжди! — сумно думав Василь. — Яке страшне слово».
Особливо переживав Василь за старовинні шафи в передпокої. Але і килими перські теж не давали йому спокою.
Марина, звичайно ж, не могла не помітити, що останнім часом Василь став якимось не таким. Блукає по дому з кислим обличчям, заглядає в усі кути, сумно зітхає. Шафи в передпокої гладить. Килими нюхає.
— Та що з тобою?! — не витримала і запитала Марина.
— Що?! — вигукнув у відповідь Василь. — А сама не розумієш?
— Не розумію, — здивовано відповіла Марина.
— Звичайно! — продовжував Василь. — Де тобі зрозуміти?!
— А ти поясни.
«Як?! — подумки кричав Василь. — Як пояснити цій черствої жінці, яка думає тільки про своє благополуччя, що у мене є інша? Як пояснити, що я хочу до неї піти. Як розповісти, що хочу прийти до своєї коханої не з порожніми руками, а забрати все?!
Забрати навіть те, що мені не належить за законом! А мені тут майже нічого не належить. Тому що все це тут було і до мене.
Господи, ну як? Чому? Якщо вона любить мене, чому я не маю права забрати у неї все! Це несправедливо. Адже я чоловік!»
Гірка посмішка промайнула на обличчі Василя.
— Пояснити? — запитав він. — А який сенс? Хіба ти мене хоч колись розуміла? Ти ж навіть ніколи мене не слухала!
Марина зрозуміла, що чоловік не в настрої. І тому зараз з ним розмовляти безглуздо.
Минуло ще кілька днів.
Речей у квартирі стало ще менше. Марина це помітила. Сказала чоловікові.
— Тобі здалося, — впевнено відповів Василь, розуміючи, що настав час закінчувати з дрібними речами і переходити до великих.
Марина, звичайно ж, знала, що їй нічого не здалося. Але вирішила не піднімати галас через виделки, ложки, ножі, підстаканники та інше. Хотіла в усьому розібратися.
А тут раптом Ніна Іванівна зателефонувала синові і повідомила, що їй терміново на місяць поїхати треба.
— Ти вже там дивись, синку, — наставляла вона, — Не тягай багато.
Василь не сказав мамі, що Марина помітила дрібні зникнення. Просто пообіцяв, що буде акуратним. І наступного дня після маминого від’їзду привіз на її квартиру не тільки ті самі величезні шафи з передпокою, які йому дуже подобалися і за які він переживав, а й кілька килимів.
А коли Марина повернулася з роботи додому і поцікавилася, в чому справа і де шафи та килими, Василь відповів, що все це він віддав нужденним.
— Кому віддав? — не зрозуміла Марина.
— Добрим людям, — відповів Василь. — Вони потребують, ну, ось я і віддав. А тобі що, шкода, чи що?
— Не шкода, — спокійно відповіла Марина. — Віддав, так віддав. Тим більше, якщо люди потребують. А ми собі інші шафи і килими купимо.
Василь був готовий до будь-якої відповіді, тільки не до цієї. Він навіть був готовий до того, що Марина просто вижене його з дому і все на цьому закінчиться. І це його не засмутило б.
Так як і шафи, і килими, а також багато інших речей, вже були у мами. А тут раптом така відповідь.
— Тобто? — не зрозумів Василь.
— Завтра нам інші шафи і килими привезуть, — відповіла Марина. — Ще краще. Так що ти не переживай.
А Василь і не переживав. Навпаки. Спокій Марини і її щедрість відкрили перед ними величезні можливості.
«Тим краще, — міркував Василь. — Встигну до розлучення ще щось привласнити».
А Марина вирішила порадитися щодо того, що сталося, зі своєю подругою.
Розповіла їй про зникнення шаф, килимів, виделок, підстаканників та інших дрібниць. Подруга відразу зрозуміла, в чому справа.
— Бреше твій Василь, — сказала подруга. — Не інакше як зібрався розлучатися з тобою і готується до поділу майна. Ось і тягне у тебе бабусину спадщину. Мій колишній щось подібне зробив зі мною. Його свекруха навчила.
— Думаєш, мого Василя теж свекруха навчила?
— А це легко перевірити, — відповіла подруга. — Сходи до свекрухи в гості і подивися.
— Так її зараз немає в місті, — сказала Марина. — Вона поїхала. Повернеться тільки через місяць.
— Тим краще, — сказала подруга. — Візьми у чоловіка непомітно ключі від її квартири. Нехай він думає, що загубив їх.
А ти навідайся до неї в гості. Я впевнена, там ти знайдеш і шафи, і килими, і виделки, і інші свої речі.
Так і вийшло. І тепер Марина з подругою вирішували, що робити далі.
— Свої речі, шафи і килими я, звичайно, заберу, — сказала Марина. — Нехай вони поки що побудуть у тебе. Можна?
— Звичайно, можна, — відповіла подруга.
— А ось Василя треба провчити, — сказала Марина. — Сьогодні ж вижену його.
Коли Ніна Іванівна повернулася через місяць додому, вона не зрозуміла, куди потрапила. У передпокої на старих, брудних килимах стояли три величезні шафи.
***
Ніна Іванівна відразу зателефонувала синові.
— Синку! — кричала Ніна Іванівна. — Що все це означає? У квартирі запах…не продихнути! І що це за меблі? Ти де?
— Мамо, не хвилюйся, — радісно відповідав Василь. — Мене Марина з дому вигнала. Вже давно. Я зараз у іншої живу.
— Марина вигнала? А чому ти в іншої? Чому не в мене?
— Ключі від твоєї квартири загубив.
— А що за мотлох у мене в квартирі? Звідки він?
— Який мотлох, мамо? Не розумію.
— Шафи і килими!
— Це не мотлох, мамо. Це я приніс. Зібрав у Марини. Дуже дорогі речі. Антикваріат.
— Дорогі? Ти впевнений?
— Абсолютно. Килими перські! Ручна робота! А шафи з червоного дерева. Які стояли у Марини в передпокої.
— Хіба це ті шафи?
— Ті самі?
— Ти впевнений? Щось не схоже. І килими — інші. А чому вони брудні і смердючі?
— Брудні? — здивувався Василь. — Тобі, напевно, здалося. Втім, напевно, під час транспортування трохи запилилися.
— А чому в них комахи?
— Не знаю, мамо. При мені комах не було. А може, я не помічав. Але ти не хвилюйся. Ми їх почистимо і продамо. Комах витравимо. Мамо, ці речі коштують цілий статок. Я скоро приїду, і ми все зробимо.
Звичайно ж, шафи були не з червоного дерева, а килими — не перські.
Це був звичайний мотлох, який Марина відкопала на якомусь звалищі спеціально для Василя. Замість тих шаф і килимів, які Василь таємно вивіз з її квартири.
Спеціально для сайту Stories
