– Якщо це зайде в наш дім, то я за себе не відповідаю. Ти взагалі головою думаєш? Ти знаєш, хто у вас буде? Тобі з дитиною хочеться вночі гуляти, щоб люди не шарахалися?
Зваж, я точно з таким чудовиськом на вулицю не вийду. Що подумають друзі твого батька? Мої подруги? Треба ж нас так розчарувати! Ти ж отримав освіту, у тебе все є. Квартира, машина, та ти в дзеркало на себе поглянь!
Будь-яка за щастя вважала б посидіти поруч з тобою п’ять хвилин! Синку, не губи себе! Хлопчик мій, зупинись! Петро, ти що мовчиш?
Твій син хоче зробити непоправне! Скажи ж щось! – голосно кричала висока худорлява жінка в довгій сукні.
У вухах у неї блищали дорогі сережки, доглянуті руки теребили хустинку. Весь вигляд дихав витонченістю і грошима. Вона була все ще красива.
І син, високий, блакитноокий, русявий, з ямочками на щоках, разюче був схожий на матір. А ось фігурою – мужньою, хорошим зростом пішов у батька. Той у цей момент сидів у кріслі і незворушно читав газету…
– Петре! Не мовчи, га! Ти знову самоусуваєшся? Коли потрібна твоя допомога! – кинулася до нього дружина, вихопивши газету.
Звали її Ізабелла. І в родині вже так повелося, що чоловік – годувальник і син дуже любили і балували дружину і маму.
Незважаючи на її примхливий і капризний характер. Коли вона була зовсім молодою, то навіть дитину мати не хотіла. Про що Сашко, звичайно, не знав. Боялася фігуру зіпсувати. І чоловіку коштувало чималих зусиль її переконати.
Вирішальну роль зіграли дорогі прикраси, що дісталися йому від прабабусі, які він і підніс дружині. Тільки тоді вона милостиво погодилася, проте після появи дитини була категорична:
– Все, більше ніяких дітей! Щоб ноги набрякали? Нудило постійно? І я ходила як… куля. Ні, краса швидко зів’яне. Ні за що. Навіть більше не проси.
Чоловік не заперечував. Йому було достатньо Сашка.
До слова, мати ним особливо не займалася. У дитини були бабуся з боку батька і няня. Обидві дуже добрі, інтелігентні жінки. Вихованням дитини мати залишилася задоволена.
Син виріс розумним, начитаним, з прекрасною душею, вивчився на юриста. Але ось саме сьогодні дама пошкодувала, що сама не займалася дитиною. Може тоді б характером у неї пішов.
Батько молодого чоловіка зітхнув. Схоже, скандалу не уникнути. До того ж підприємлива дружина викликала групу підтримки: у двері, пахнучи парфумами, увійшла Марина – найкраща подруга Ізабелли. І навіть не привітавшись, відразу взялася до справи.
– Отямся, Сашко! Софія красива, але горбата. Не псуй собі життя, вибери здорову дівчину! – вимовила подруга матері, за сумісництвом – його хрещена.
Сашко зітхнув. Він обожнював маму. І дуже не хотів її засмучувати. І знав, у що перетвориться життя в їхньому домі, якщо зробити не так, як вона хоче. Тільки… на іншій чаші терезів була Софія.
Вони познайомилися недавно, на набережній. Колись Сашко гуляв там із лабрадором Лімом. Тепер Ліма не стало. Від старості. А звичка до прогулянок залишилася. Тоді й побачив на лавочці дівчину.
Вона сиділа і читала книгу. Напівповоротом. Підійшов. Присів. Розговорилися. Його вразило її обличчя. Як з картин. Тонкі риси, великі очі, хмара каштанового волосся.
Потім з-за дерева вилетіла болонка.
– Це Пончик. Він добрий! А я Софія, – розсміялася дівчина.
Засміявся і Сашко. Вони проговорили годину. І ніби знали один одного все життя. Так буває. Дивовижний збіг думок, почуттів, смаків. І щось ще. Воно висіло в повітрі, огортаючи теплом.
Майже стемніло. Сашко зголосився провести. Дівчина встала. Він тоді і помітив… Тільки що було робити? Боягузливо тікати? До того ж… Та яка, власне, різниця?
У той момент Сашко був один. Нещодавно розлучившись зі своєю подругою Оленою. У тієї в лексиконі було три улюблені слова: “Дай, купи, подаруй”. Хоча його матері Олена подобалася. По-перше, вона була дочкою заможнього батька.
– Гроші до грошей! – філософськи висловилася мати з цього приводу.
По-друге, була висока, худенька, зі світлим довгим волоссям. Нещодавно зробила собі новий носик, губки. Виглядала чудово, так. І разом вони чудово проводили час.
Тільки як люди були зовсім різні. І Сашко розумів: щасливим з Оленою він не стане. Незважаючи на почуття до матері, долі батька для себе він не хотів. Ось і розлучилися.
Олена, правда, намагалася повернути його назад. Але він стійко тримав дистанцію. І ось з’явилася Софія…
Вона почервоніла, дуже. Коли він глянув на неї. І відразу сказала:
– Ти… не проводжай мене. Я сама дійду. Тут недалеко. Хтозна, хто побачить.
– І що? – підняв брову Сашко.
Дівчина продовжила:
– Сміятися будуть. Над тобою. Мені вже все одно. Я звикла. Людина до всього звикає. Хоча я маскуюся. Шарфики зав’язую, одяг намагаюся такий, мішкуватий носити. Це з дитинства я така.
Мама з татом мене покинули. Дідусь виховував. Його… Не стало недавно. І я ось, звикаю бути одна. У сенсі, так-то я завжди одна. Тільки без дідуся дуже важко.
Він у взуттєвому кіоску працював. Взуття лагодив. До нього всі ходили. І ще мені туфельки зробив. Сам. Золотисті такі. Все сміявся, що у мене ніжка, як у Попелюшки.
Сашко… Ти справді, не ходи зі мною. Дякую за вечір. Мені ніколи не було так добре. Але йди. Тобі не можна зі мною, – і погладивши його по руці, Софія пішла по доріжці.
Пончик, вильнувши хвостом, побіг за господинею.
Хвилину Сашко стояв, перетравлюючи інформацію. Він з дитинства купався в любові і достатку. І чув тільки слова:
– Який гарний хлопчик!
І навіть не уявляв, що може бути інакше.
– Зачекай! Та почекай ти! – він кинувся за Софією.
Того дня пішов дощ. І Софія покликала його до себе. Без жодних натяків, запрошень. Вона розуміла, що Сашко принц. Але не її казки. Він відразу сподобався їй так, що перехоплювало подих. Тільки ні словом, ні жестом дівчина цього не показала. Знаючи, що майбутнього у них немає.
У її маленькій квартирці було багато в’язаних речей. Штори з великими квітами. Круглий стіл. Вазочка. І книги, дуже багато. На стіні портрет. Дуже схожий на Софію літній чоловік з борідкою.
– Дідусь, – дівчина погладила рамку.
Пончик згорнувся в кріслі. Софія і Сашко пили чай.
– Знаєш, я не уявляю, що буде, якщо з Пончиком раптом щось… Ти вибач мене, так давно ні з ким не розмовляла. Якась дика стала, – подивилася в бік Софія.
І вони ще довго розмовляли, поки телефон не задзвонив. Мама. Потрібно було повертатися.
А потім він прийшов знову. Сам не знав, чому. Софія працювала медсестрою, він часто зустрічав її з роботи.
Викликаючи подив у всіх.
– Напевно, ненормальний. Є ж люди з відхиленнями. Яким… ну ось такі, як Софія подобаються! – винесла вердикт Оксана, симпатична колега Софії, коли Сашко, байдуже ковзнувши по ній поглядом, пройшов повз.
Решта цю версію спростували. Сашко був успішним юристом, спортсменом. Тільки ось дивувалися: як же так? Такого не буває в житті! Це не кіно!
А Софія просто жила. Насолоджуючись кожною миттю. Вона хотіла потім всі ці дні, години і хвилини покласти в скарбничку пам’яті. Знаючи, що настане день, коли Сашко більше не прийде…
Але він вирішив одружитися. І показав Софію батькам, коли вони проїжджали повз. Він знав, що це треба зробити заздалегідь, а не влаштовувати посиденьки зі знайомствами. Тому що непередбачувана мама могла влаштувати скандал…
Так і вийшло. І ось він слухав все те, що чекало на нього в майбутньому від мами і хрещеної. Батько поки мовчав.
– Петре! Та скажи ти! Треба ж втрутитися, коли твій син готується зробити найстрашнішу помилку в житті! – скрикнула Ізабелла.
– Ну ось що. Досить кричати. Белла, тобі шкідливо нервувати, зморшок багато буде! – батько підморгнув Сашку.
Мати тут же закрутилася перед дзеркалом, розглядаючи себе. А Сашко з полегшенням зітхнув. До останнього він не знав, яку позицію займе тато. Але глянувши на нього, зрозумів: батько підтримає.
– Белла… Почекай, не перебивай. Це його вибір. Якщо буде помилка – то його. Ну що ти до зовнішності причепилася! З обличчя воду не пити!
Так, я знаю, ти у нас красуня, я тому в тебе закохався раз і назавжди. І терпів. Так, терпів часто всі твої витівки. Ні, не треба починати про Олену. Я людина в роках, знаю, що Сашкові вона щастя не принесе.
Не хотів говорити, але вона паралельно з сином Сердюка зустрічалася. Мабуть, тримала ще одну рибку на гачку, запасну.
Що ти до Софії цієї причепилася? Я давно навів довідки. Хороша скромна дівчина. Не дивись на мене, Сашко. Я повинен був знати, куди ходить мій єдиний син. А цей її… ну, дефектик чи що. Думаю, можна виправити буде.
Я пораджуся з Дмитром, він із закордоном зв’яжеться. Може, допоможуть. Шанс завжди є. Я тебе вітаю, синку! – і батько поплескав Сашка по плечу, притиснувши до себе.
– Що? Петре! Ні, стій! Я… цього так не залишу. На весілля не прийду! На поріг до себе не пущу! Будеш жити в її халупі! Сашко! Петре, стій! Та куди ви обоє? – кричала Ізабелла.
Вона капітулювала, коли народилася онука. І то спочатку йти не хотіла. Постійно дзвонила Марині, своїй подрузі, у якої чоловік був головним лікарем, з тривогою чекаючи вердикту: чи нормальна дитина?
– Белла! Онучка – красуня, як і ти. Очі – сині, прекрасні. Волосинки русяві, кучеряві. І два зуби вже з’явилися, уявляєш? Лялька така! Ну, досить вже. Рівненька у неї спинка! Я, як хрещена твого сина, вже побувала в гостях. Ти бабуся рідна, а не поспішаєш, недобре, – відповіла Марина.
І Ізабелла не витримала. Вона сумувала за Сашком. Який пішов наперекір її волі.
Звичайно, батько зробив молодим подарунок і подарував будинок, не так далеко від їхнього. Але пробачити сина і прийняти Софію вона не могла. І все уявляла, що скажуть її подружки, знайомі чоловіка.
Тільки громадська думка чомусь мовчала. Ніхто Сашка не засуджував. І вже тим більше, не сміявся. Оленка тільки пробувала язвити. Та й то недовго.
… Ізабелла підійшла до дверей. Звідти долинали голос чоловіка, сміх сина. Вона відчинила двері. Сашко кинувся її обіймати, і вона сама відчула, як сильно сумувала за ним.
Подивилася на Софію. Та боязко посміхнулася. Ізабелла зробила кілька кроків. Малятко лежало на руках у Софії.
Небесно-блакитні очі, точений носик, красива форма рота, ямочки на щічках. Крихітні пальчики схопили простягнуту бабусину руку.
– Можна? – запитала Ізабелла.
– Звичайно! – просяяла Софія.
Притиснувши до себе онучку, бабуся доторкнулася губами до персикової щічки.
– Познайомся з Оксаною, мамо. Вона така ж красуня, як і ти, – Сашко обійняв матір.
А малятко на руках безтурботно посміхалося, ще не знаючи, що поєднало всю родину раз і назавжди.
Спеціально для сайту Stories
