– Тетяна Миколаївна, ви що? – з гірким здивуванням підхопилася Наталка. – Та я до цієї камери навіть не торкалася.
Вітька-електрик за вашим же наказом щось там підкручував. У мене ніяких скарг не було.
Тетяна Миколаївна, сувора господиня продуктового відділу в критому павільйоні, не спромоглася відповісти дівчині. З вимкненої морозильної камери вона з огидою двома пальцями піднімала пакети з неясним вмістом, що підтікали, розглядала їх і знову кидала назад.
– Ні, мила моя, не роби з себе ображену. Товар тобі вчора здали – ти прийняла. Ніхто не винен, що камеру помилково на ніч вимкнула. Сама бачиш, яка спека стоїть. Це твої проблеми, що не встежила. Товар зіпсувався, збитки очевидні, – господиня ретельно витерла одноразовою запашною серветкою липкі руки.
– Ну, Тетяночко Миколаївна! Не міг свіжий товар за одну ніч зіпсуватися. Подивіться, багато пакетів ще з льодом. Камера холод тримає добре, – голосок Наталки тремтів, а сама вона ледве стримувалася, щоб не заплакати.
Водій Тетяни Миколаївни, Валерка, стояв осторонь, притулившись до бетонної колони, що підтримувала складний каркас критого навісу. Наталка продовжувала гаряче переконувати начальницю:
– Подивіться, пельмені ще замерзлі, а запах від них вже, як від протухлих. А курячі ніжки в упаковці, подивіться, вони ж і на вигляд зелені якісь.
Обличчя Тетяни Миколаївни вкрилося плямами:
– Ти мене в чому звинувачуєш, га? Що я тобі вчора з бази привезла тухлий товар? Так, чи що, виходить?
– Ну, я не знаю. Нічого не стверджую, Тетяно Миколаївно, але ви ж самі бачите… – Наталка боялася витерти сльози.
– Що я бачу? Нічого не бачу! А ти бачити не хочеш! – господиня потрясла перед продавчинею стосом папірців. – У мене ось сертифікати на весь товар, на кожне найменування є. Дивись, всі вчорашнім числом видані.
Дівчина безпорадно замовкла.
– Не знаю, що й сказати. Мені тебе шкода, звичайно, але і збитки через вашу недбалість я терпіти не маю наміру. Можеш товар перебрати, все, що ще придатне, взяти собі. Сьогодні все порахую і скажу, скільки у тебе із зарплати вирахую. – Тетяна Миколаївна відвернулася і пішла через торговий зал в адміністративне крило ринку.
Наталка впала на поламану табуретку і дала волю гірким сльозам.
Ось тобі і попрацювала на канікулах, ось тобі і накопичила на навчання! Наталка приїхала з села до міста минулого літа. Здала документи до політехнічного інституту. На іспитах не добрала два бали. Порадившись з батьками, погодилася на платне навчання. Факультет вибрала романтичний – архітектурний.
І не пошкодувала. Вчитися їй подобалося. У Наталки все виходило. Батько з мамою, як могли, допомагали доньці. У них у селі своя ферма і тепличне господарство.
Але навесні батько потрапив у страшну аварію. Щастя, що залишився живий. Але здоров’я досі не відновив. Тільки-но милиці в куток поставив, на тростинку перейшов.
Мама одна з господарством не справляється. Ферму з сестрою і племінницею якось обслуговують. А теплиці цього року залишилися відкритими і недоглянутими. Якось увечері, коли Наталка приїхала додому після сесії, мама зайшла до неї в кімнату.
– Наталко, донечко, напевно, тобі академічну відпустку взяти потрібно, – мати винувато поморщилася. – Я і так прикидаю, і так. Не потягнемо ми цього року твоє навчання.
Немає де взяти п’ятдесят тисяч. Кредит у нас вже є – сама знаєш. А нам ще тата лікувати треба.
Наталка все розуміла. Хоч і гірко їй було і не хотілося навчання кидати, але батьки мають рацію. Так би й закінчилася Наталкина епопея з навчанням, якби не дачники Іваницькі.
Вони щодня приїжджали на ферму за свіжим молоком, сиром і маслом. Знали, що у Соловейченків продукти завжди свіжі і відмінної якості.
Знайома дачниця порадила матері Наталку на літо в місто на заробітки відпустити. У дачниці є родичка – підприємниця. У неї кілька торгових точок на ринках. Хороші, чесні продавці їй, ой, як потрібні.
Порадилися батьки між собою і вирішили: відпустити. Все спекотне літо простояла Наталка за прилавком. Працювала на совість – не покладаючи рук. У господині до продавця ніяких претензій не було: вітрина завжди красива, асортимент на виду, торгівля жвава.
Місцеві бабусі тільки до Наталки в чергу шикуються. Вона покупців не обважує, ввічлива, вибрати допоможе.
За все літо тільки три вихідних і було у дівчини. Навіть додому з’їздити, батьків провідати, не могла. З нетерпінням чекала Наталка кінця серпня. За тиждень до занять повинна була отримати розрахунок, поїхати додому, речі зібрати і повернутися в місто на заняття.
А тут ця незрозуміла подія. Вона прекрасно пам’ятала, як наприкінці робочого дня, коли Наталка розбирала вітрину, завітав Вітька-електрик, як завжди злегка напідпитку. Пожартував з Наталкою, руки розкинув, нібито хотів обійняти. Наталка ухилилася.
– Вітю, навіщо прийшов?
– Так, Тетяна Миколаївна прислала, каже: морозильна камера гуде. Хочу подивитися.
– Нічого не гуде, я не чула, – здивувалася Наталка. – Ну, дивись.
Дівчина заглибилася в розрахунки. Вітька покрутився, чомусь відсунув камеру. Наталка й не помітила, коли він покинув відділ.
Незабаром вона закінчила роботу, опустила ролети, що відокремлювали відділ від загальної зали, і пішла додому. Прийшовши вранці на роботу і відкривши відділ, жахнулася: холодильна камера відключилася і розморозилася.
У приміщенні стояв важкий запах зіпсованих продуктів. Незабаром під’їхала господиня, ніяких пояснень слухати не захотіла. Водій Валера відійшов від колони:
– Наталка, хто останній вчора у тебе у відділі був?
– Вітька-електрик приходив, – підняла Наталка розпухле від сліз обличчя. – Він камеру відсунув, щось там подивився і на місце повернув.
Валерка пішов шукати Вітьку. Знайшов його, коли той розповідав анекдоти, у відділі біля м’ясників. Вітька був винен Валері тисячу. Але третій місяць ніяк не міг віддати. Тому всіляко уникав водія і ховався при його появі. Зараз сховатися не встиг.
– Вітька, іди-но сюди.
Вітька винувато посміхнувся:
– А-а-а, Валера… Здорово!
– Вітька, а ти навіщо вчора у Наталки камеру вимкнув? – не став Валера тягнути гуму.
– Яку камеру? – худорлявий Вітька знітився під грізним поглядом Валери і злякано витріщився на його стиснуті кулаки.
– Хочеш, щоб я тобі пробачив борг? – похмуро поглянув на електрика Валера.
Той кивнув і шумно ковтнув слину, смикнувши кадиком.
– А ну, давай, розповідай! Хто наказав дівчині підлість зробити?
– Так, хто наказав? Твоя начальниця і наказала. Вчора. Це у неї відомий хід, – Вітька надихнувся від думки, що йому прощають борг. – Вона не одну Наталку таким чином обдурила. Щоліта цей фокус повторює з молоденькими продавчинями.
Платить їм копійчані аванси. А коли приходить час розрахунку, вона їм вимкнену камеру і тухлий товар пред’являє. Ті поплачуть, поплачуть, а зробити нічого не можуть. Дурненьких то скільки, а Тетяна Миколаївна одна така продумана, – Вітька зареготав.
Валера вже не чув. Майже бігом кинувся в адміністративне крило.
Перед дверима офісу зупинився, глибоко зітхнув, ніби зібрався пірнути, і рішуче смикнув ручку на себе. Тетяна Миколаївна весело базікала по телефону. Приклала палець до губ і кивнула Валері на диван. Хлопець, вперто похитавши головою, залишився стояти.
– Ти обідав? Не забув, що нам о третій в Сан Епідем? – начальниця діловито перебирала якісь папірці.
– Тетяна Миколаївна, – Валерка підійшов до столу. – Віддайте Наталі зарплату. Не можна так. Нечесно, – від хвилювання у Валерки перехопило подих.
Тетяна Миколаївна завмерла, ошелешено дивлячись на хлопця.
– Віддайте! Вона добре працювала. Чесна, сумлінна. Їй на навчання потрібно.
– А ти, значить, захисник її? Адвокат безкоштовний! – начальниця посміхнулася з глузливою іронією. – І чим вона з тобою розплачуватиметься, цікаво знати? Натурою? Чи половину зарплати віддасть?
Валерка раптом заспокоївся, ніби щось для себе вирішив. Сів з розмаху на диван, розставив ноги і відкинувся головою на спинку.
– Тетяна Миколаївна, знаєте, я думаю, що податковому інспектору з тридцять п’ятого кабінету буде дуже цікаво дізнатися про те, що працівники отримують зарплату в конвертах. І я готовий дати свідчення, що особисто розвозив ці конверти по точках.
У мене є і відомості. Ось вони. Хотів вам сьогодні повернути. Але поки що почекаю.
Тетяна Миколаївна підскочила:
– Ти кому, сопляк, погрожуєш? Та ти знаєш, що мені всім зобов’язаний? Хто тебе на роботу взяв? Зараз би разом з однолітками на заводі ґарував за копійки! А ти на іномарці роз’їжджаєш! Тобі набридло добре жити?
Валерка з веселою люттю продовжував:
– А ви збирайтеся, збирайтеся в Сан Епідем, Тетяна Миколаївна. Там теж, думаю, знайдуться товариші, які з цікавістю послухають про те, які тарифи встановили на сертифікати тамтешні товарознавці, коли зіпсований товар вам сплавляють під виглядом свіжого.
Через пів години продавчиня сусіднього відділу Зіна покликала Наталю в кабінет до начальниці, пообіцявши доглянути за відділом. У кабінеті червона і зла начальниця виплатила ошелешеній Наталі всю належну їй зарплату і зажадала сьогодні ж здати відділ Зінці.
А ще побажала забиратися в своє село коровам хвости крутити. І щоб і духу Наталкиного в місті не було.
Дощовим листопадовим днем після третьої пари Наталку біля інституту зустрічав Валера на старенькому авто. Від Тетяни Миколаївни він звільнився. Влаштувався на завод токарем. Хоч і доводиться хлопцеві ґарувати зміну, але це нічого. Часу на побачення з Наталкою вистачає. А більше Валері нічого і не потрібно.
Навесні, коли тополі закуталися в білосніжні пухові хустки, коли бузком запахли всі міські вулиці, відчинилися двері міського Палацу одруження, випустивши веселу юрбу гостей і винуватців веселощів. Валера закохано дивився на свою юну новоспечену дружину Наталку.
Простягнувши тещі свідоцтво про шлюб, занепокоєно сказав:
– Мамо, а це сховайте надійніше. Дивіться, не впустіть і не загубіть. Ми після весілля відразу ж заберемо.
– Не загублю, Валера, не бійся. У мене будь-який папірець у надійності та збереженні перебуває, – з посмішкою відповіла ошатна мама Наталки.
– Це не папірець! – серйозно і урочисто промовив Валерка. – Це наш з Наталкою найвірніший сертифікат кохання! – і молодий чоловік, підхопивши тростинку-дружину, урочисто і обережно почав спускатися по сходах, боячись наступити на білосніжну фату.
